Мазепа – Богдан Лепкий

“З розумом борюся,— почав,— чи посилати цей лист цареві, чи ні. Вранці порадимося, а тепер іди в свою квартиру і молися Богу, да ,якоже хощеть устроїть вещ’ Може, твоя молитва догідніша, ніж моя. Ти живеш по-християнськи. Але Бог знає, що, якби я не рішився, не для власної користі рішуся, а для вас усіх, для жінок і дітей ваших. Що заприсяг колись, при тім і нині стою. Доброї ночі тобі”.

Простягаючи на прощання руку, привітно всміхнувся: — “Година духів минула, спи спокійно. Ще живий гетьман Мазепа!”

* * *

Як п'яний переходив Орлик гетьманські покої. Перед останніми дверима щось чорне висунулося з кута.

“Пішов геть! — гукнув Орлик на гетьманського карла.— Снується то, як тінь, і людей лякає!.. Післухував?”

Карлик відскочив від нього.

“Честь не все ходить з ростом у парі. Пан генеральний писар не подумав, що в малого чоловіка може бути велика честь і навпаки. Ніколи я не хитався у собі, чи маю панові моєму вірно служити, чи ні”.

“Служба службі не рівна”.

“А слуга слузі. Один служить, як пан, а другий панує, як слуга. Не в службі річ, а в характері. Можна служити і бути паном, а можна не мати ніякої служби і бути слугою; що кому пан Біг дав”.

“Чого ж ти хочеш від мене?”

“Хотів спитати, чи здоровий пан гетьман”.

“Піди й подивися”.

“Нині ні. Ви ж казали, що я тінь. Тінь мусить мати світло, а нині світла нема — темрява. Підожду до завтрішньої днини. Мені ще час, але декому спішно. Низько кланяюся генеральному писареві і бажаю йому спокійної ночі, доброї ночі, тихої ночі! О ревуар!”

Як тінь шулькнув у сіни і побіг до своєї кімнатки.

“Цей чорт ніби у душі чоловікові читає”,— погадав собі Орлик, і йому соромно зробилося перед самим собою. Він не належав до тих, що всіма способами старалися вплинути на гетьмана, щоб він пірвав з Москвою. І ось тепер, коли це має статися, він настрашився свого власного бажання… Кому він служить — гетьманові, цареві чи справі? Яке ж тут тоді може бути хитання? Коли захитався Орлик, то чого від інших хотіти?..

Генеральний писар боровся зі своїм розумом. Аж пригадав собі гетьманові слова: “Молися Богу, да якоже хощеть устроїть вещ”.

Пішов на свою квартиру, взяв два карбованці грошей і почав роздавати убогим, що лежали на вулиці і по богодільнях Печорського монастиря.

ТАЄМНИЦЯ

Коли Орлик наступного дня уранці увійшов до гетьманового кабінету, гетьман сидів уже за своїм столом. Перед ним стос паперів і хрест з часткою святого, животворящого древа.

Орликові по невиспаній ночі ніби хтось піску в очі насипав, по гетьману не пізнати було втоми. Нервове напруження, в якому він останніми часами перебував, підбадьорювало його. Здавалося, ніби він відмолод.

Орликові прийшла на гадку легенда про д-ра Фауста. Тільки не про дівчину тут річ, а по державу. Georgius Faustus hemitheus Hedelbergensis, — пригадав собі Орлик.

Лист з печаткою Stanislaw Krol, розмова про духів, мандрівка перед світаннями по жебрацьких шатрах, щоб роздати два карбованці на моленіє “да устроіт Господь вещ, якоже хочет”, і нинішній гетьман перед хрестом з часткою животворящого древа — все те зливалося в голові молодого генерального писаря в безладний образ, овіяний мракою містицизму, так сильно небажаного для державного мужа.

Замість тверезого, реального погляду на діло відзивалися в душі всілякі містичні питання, смілива активність піддавалася поганому прочуттю. “Можна служити як пан, і можна не робити ніякої служби і бути слугою. Не в службі діло, а в характері”.

Орлик пригадав собі розмову з карлом, і йому соромно зробилося, що і в його душі рабське служальство цареві запустило таке глибоке коріння. Щоб не було — служити рідній справі і тільки їй. “Судно без дна — жизнь без ідеї”,— гомоніло глухим гомоном з кутів гетьманського двора.

Гетьман дочитав це довге письмо, яке Орлик скомпонував учора. “Гарно”,— і поклав свій підпис.

“Як же ти спав, Пилипе?—спитався по-товариськи.— Очі в тебе червоні, мабуть, довго не міг заснути. Молодий ще, надто палко приймаєш усе до серця. А воно не добре. В політиці треба руководитись розумом. Привикай до безсонних ночей і — до відповідальності. Мусить же хтось відповідати за всіх. Мазепа не вічний… Сідай!”

Орлик подякував і сів. Гетьман не раз натякав на те, нібито Орликові прийдеться колись продовжувати його діло, але виразно не сказав ніколи. Він ніби і сам хитався у виборі свого наслідника між Орликом і Войнаровським. Це до якоїсь міри вражало гордощі молодого генерального писаря. Але нині, перебувши ніч на боротьбі з собою. Орлик рішився служити ділу, вірно й непохитно, з булавою чи без неї.

Не в службі сила, а в характері.

“Досі я,— почав гетьман, вдивляючися у свого канцлера,—-досі я не зважився сказати тобі свою велику таємницю. Аж учора ти припадкове довідався про неї. Припадок, бачиш, не тільки в приватному, але й у державному житті грає велику роль. Діло політика предвиджувати припадок і обмежувати його значіння. Так, це нелегко. .От і я не передбачив учорашнього припадку з листами. Пропало. Тепер ти знаєш, у чому річ. Та не гадай собі, що я затаював свої наміри перед тобою, не покладаючись на певність твою. Ні. Знаю, що ти не спосібний зробити зо мною те, що колись Юда зробив з Христом. Але боявся я, щоб ти, як людина молода й палка, вразлива й обидлива легко, не виговорився, бесідуючи з московськими або і з нашими всякого чина людьми, і таким способом, не зі злої волі, а з необачності, не погубив себе й мене. Ти знаєш — за гетьмана і генеральний писар відповідає. Але після вчорашнього мені не залишається нічого більше, як повторити те, що я вам колись загально сказав, а саме: не для приватної користі, а для добра цілої України затіяв я це велике й необхідне діло. Хочу, щоб ви з жінками й дітьми вашими і вітчина з військом запорозьким не загинули ні під москалем, ні під шведами, а були вольними, як інші державні народи. Коли ж я роблю це заради яких-небудь моїх приватних примх, то нехай поб'є мене і душею, і тілом Бoг у Тройці святій і єдиній і безневинно понесені страсті Христові!”

Кажучи це, поцілував хрест з часткою животворящого древа і, звертаючись до Орлика, говорив далі: “Я за тебе зовсім певен і надіюся, що як совість твоя, так і повага до себе, чесність та природжена честь шляхецька, не допустять тебе зрадити й продати свого пана та добродія. Одначе ж для більшої певності, щоб у мене і тіні якогось вагання до тебе не було, як я тобі заприсягнув, так і ти перед лицем розп'ятого на животворящому дереві Христа дай мені присягу, що будеш вірним мені і не виявиш тайни нікому”.

Орлик присягнув і поцілував хрест.

Тая присяга, як вітер імлу, розвіяла дорешти всякі сумніви й тіні, що були між гетьманом і його генеральним писарем. Орлик почув себе ще ближчим до свого гетьмана, ніби рідним йому за переконанням. Раніше він підозрював Мазепу, що цей вивіряє і пробує його вірність, що грає в закриті карти, а тепер ті карти лежать перед ними на чистому столі — грати будуть ними проти спільного свого ворога.

Орлик зрозумів вагу моменту, пізнав ціну цього переломового факту в своїм житті і в відношенні до великого гетьмана. Щоб дорешти прояснити атмосферу, він сказав:

“Присяга вашої вельможності доводить вашу щирість та батьківську дбайливість про свою вітчину і про нас усіх, але хто вгадає, що призначив Бог? Який кінець поклала його свята воля отсій війні і хто візьме верх? Коли швед візьме верх, то вельможність ваша й усі ми будемо щасливі, а якщо — цар, то й ми всі пропадемо й нарід занапастимо”.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: