— Отакої! — Петер розвалькувато сів на канапу, обіперся руками на коліна. Довга попеляста пасмина волосся впала йому на лоба, й він, взявши її між зуби, почав роздумливо жувати. Йому хотілося якось заспокоїти дружину.
А Евеліна думала: “Що ж воно таке?” В казках її покійної няні траплялися чудеса, та й ті казки завжди мали добрий кінець. Маленька Еве не могла заснути, коли розповідь кінчалася горем, невдачею, сльозами. Вона тоді сама плакала і прохала бабусю, щоб з’явилася чародійка або грізний морський цар, або сталося ще якесь незвичайне диво, і щоб вони принесли з собою щастя. В казках буває диво, але ж це не казка. Це її Петер, чоловік і друг, якого вона знає до найменших дрібниць, котрого так добре вивчила за минулі роки товаришування. Безперечно, виною всьому операція. Це Берн накоїв лиха. Але ж хіба він знав, що спричинить механічне серце? Та й чи лихом буде все, що зараз діється? Може, маячіння Петера — велике щастя! Він прославиться, він вчинить велику справу, він допоможе людству ввійти в добу щастя… Ось зараз вона поговорить з ним…
— Петере, ми підемо до Берна, — промовила Евеліна врівноваженим, привітним тоном. — Ти вибач, що я так дивно допіру поводилась. Я просто злякалась. Але ми повинні піти до Берна. Він пояснить твою таємницю. Ти тільки подумай: його механічне серце не просто врятувало тобі життя. Воно зовсім перетворило твій організм. Для людства, для світової науки це…
Петер зміряв Евеліну зневажливим поглядом:
— Ти піклуєшся тільки про Йогана.
— Петере, не говори дурниць. Це наша спільна справа. Якщо Йоган з’ясує, в чому річ, він відкриє для людства нову блискучу сторінку.
— Геть! — люто вигукнув Стар. Він схопився з канапи і червоними, налитими кров’ю очима глянув на Евеліну. — Не хочу я чути ні про яке людство! Годі! Петер Стар не буде піддослідним кроликом, на якому світова наука здійснить свій перший великий експеримент. Механічне серце належить мені, я його володар.
Гнівний погляд Стара знову прикував Евеліну до канапи.
— Але що ж ти хочеш робити? — промовила вона кволим голосом.
— Не знаю, Еве. Тільки переді мною відкривається можливість, котрої не мала жодна людина світу. Яким же я був би нікчемою, коли б не скористався з цього неповторного випадку.
— Тому ми й повинні йти до Берна, — несміливо докинула Евеліна.
— О ні, мій шлях інший. Я буду служити не науці, а собі, Еве. — Він схилився до жінки і заговорив квапливим гарячковим напівшепотом: — Ти тільки подумай: я стану першою людиною в державі, я завоюю владу, я піднімуся на незвідану височінь, і світ… світ ляже до моїх ніг. О, ради такої мети я ладен піти на все. Тепер ніщо вже не втримає мене. Провидіння кличе мене. Це воно дало мені знак, я не смію мовчати. Облиш, не умовляй мене і не дивися на мене такими наляканими очима. Я не втратив розуму. Невже тебе не приваблює наше фантастичне майбутнє? Наше, Еве, наше з тобою! Ти станеш королевою моїх мрій і мого життя. Тобі під ноги я кину світ. Ні, не світ — всесвіт.
Евеліна заперечливо похитала головою.
— Ти не віриш? — спитав він тихо.
— Можливо й так, Петере, — озвалася Евеліна, — але ти забув одну річ. Твоє життя надто коротке. Можливо, ти й здійснив би свої плани, але через два місяці, ні, навіть менше… ти загинеш… Тільки Берн, який володіє секретом твого механічного серця, може продовжити твоє існування.
Петер важко опустив голову. Пройшовся по кімнаті раз, вдруге. Щось напружено обмірковував, на щось зважувався. Важке м’ясисте підборіддя його нервово рухалося з боку в бік.
— Ти кажеш — Берн? — спинився він раптом посеред кімнати. — Я не можу жити без нього. Це вірно. Тоді в мене лишається єдиний вихід. Я приневолю його, він буде виконувати мої накази, він стане моїм невідступним слугою. Були ж колись у великих імператорів і королів мудрі лейб-лікарі. Нехай це навіть нечесно по відношенню до Берна, до мого давнього товариша, нехай… Майбутнє велить мені діяти безжалісно. Я не зупинюсь ні перед чим. Мене не злякають ріки крові. Нехай смерть іде за мною. Мільйони людей віками гинули заради нікчемних дрібниць, угноювали землю для таких самих нікчемних майбутніх поколінь. А я… я людина нового світу.
“Він втратив глузд, — подумала Евеліна. — Говорити з ним — даремна річ. Треба попередити Берна. Якщо він загіпнотизує і Йогана — скоїться невиправне лихо. Бідний Петер, він захворів страшною хворобою. До Берна, якомога швидше до Берна!”
— Ти розумієш мене, Еве? — спитав Петер, блискаючи безтямними очима.
— Я все розумію, все, тільки я вкрай втомилася. — Евеліна відкинулася на спинку канапи і заплющила очі.
— Мені теж не дуже добре. Мабуть, я перенапружив свої нерви.
Тим часом Евеліна гарячково обмірковувала плани подальших дій. Петера треба затримати. Він нізащо не повинен зустрічатися сьогодні з Йоганом, принаймні до того часу, доки вона наодинці не поговорить з ним.
— Я завжди вірила в твій тверезий розум, Петере, — озвалася жінка. Вона вже надумала, що має робити, і поспішала здійснити свій задум. — Ми з тобою — одне ціле. Адже так? Ти не покинеш свою кохану Еве? — Вона намагалася говорити якомога щиріше, її великі очі заполонили Стара.
— Ти моя єдина, моє життя, — з такою ж щирістю відповів він.
— Тоді послухай, — вела далі жінка. — Ми підемо до Берна разом і по-чесному, по-діловому про все йому розповімо. Я вірю, що він стане на твій бік, він теж фантазер і мрійник, і тоді без примусу без насильства ви станете робити велику спільну справу. Він залишиться нашим другом, нашим порадником. Хіба ж ти не розумієш, що друг завжди принесе більше користі, ніж пригнічений, подавлений раб, безвільний лейб-медик?
— А якщо він не погодиться? — нетерпляче урвав її мову Петер.
— Якщо він не погодиться, тоді… — Евеліна на мить завагалася. — Тоді ти будеш діяти, як тобі підказує твій великий розум.
Він погодився, і навіть у душі зрадів такому повороту справи. Його дружина ніколи не радила йому дурниці. Нехай буде так, як вона каже. Сьогодні вони не підуть до Берна. Сьогодні вони будуть відпочивати. І без того цей день надто важкий. Але завтра зранку в його житті розпочинається нова сторінка.
— Ти кудись зібралася? — спитав він, побачивши, що Евеліна шукає свою сумочку.
— Полежи трохи, Петере, я сходжу до моєї кравчині і за півгодини буду вдома. Берись до роботи, а може, краще ляж, відпочинь.
Стар заспокоївся, втихомирився. Важка втома опанувала все його тіло, навіяла сон. Він ліг на канапі.
— Йди, Еве, — промовив він. — Тільки не барися.
Берн зник
На аеродромі пана імперського міністра зустрічав сам політичний бос корпорації “Золотий ангел” Ганс Шаукель. Герман Тод — імперський міністр — повертався з далекої заокеанської столиці, куди він їздив для важливих переговорів.
Ганс Шаукель, низенький, опасистий, з круглими рум’яними щічками, уже стояв біля бетонованої доріжки, коли велетенський реактивний літак підкотив до похмурої каркасної будови аеропорту. Шаукель був у доброму гуморі. Він мав чим похвалитися сьогодні своєму другу й соратнику по найважливіших державних справах — імперському міністрові Тоду.
Коли Герман Тод, високий, сухорлявий старик зійшов по східцях з літака, і вони щиро потиснули один одному руки, Шаукель сказав:
— Ну, Германе, що за вісточку ти привіз нам з Браунгтона? Щось у тебе не дуже радісне обличчя. Чи не провели тебе заокеанські товстосуми за ніс?
Тод похмуро відрубав:
— Похвалитись нічим.
— Овва! І заради такого висновку треба було гайнувати десять днів?
— Ти, Гансе, прекрасно розумієш, що людей, котрі їдуть з проханням, рідко зустрічають квітами. Наші браунгтонські друзі від самого початку взяли диктаторський тон. Добре, що мені вдалося виканючити у них хоч деякі поступки. Так, так, у повному розумінні слова — виканючити.