Берн натиснув кнопку дзвінка. Зайшов Фріц.
— Що бажає доктор?
— От що, Фріце. Я буду в лабораторії. В нижній — ти розумієш?
— Ви хочете сказати…
— Я хочу сказати, що хто б не приїхав — друзі, вороги, чорт, диявол — мене нема, я поїхав, і ти не знаєш, де я. Зрозуміло?
Фріц вклонився.
— Буде зроблено, докторе. Працюйте спокійно.
— Газети, листи — передавай мені кожного дня!
— Слухаю.
— Щодня виїжджай до міста і розвідуй все, що стосується мене.
— Все буде зроблено.
— Дякую. Можеш іти.
Слуга вийшов. Берн відкрив на стіні дверцята, включив рубильник. В ту ж мить Евеліна зойкнула: підлога здригнулася і почала опускатися.
— Що це, Йогане?
— Спокійно! Ми опускаємось на той світ,— пожартував Берн.
Спуск припинився. Берн підійшов до отвору в стіні, пропустив поперед себе Евеліну. Підлога з тихим шумом знову посунулася вгору.
Напівтемними коридорами, по вузеньких східцях Евеліна і Берн попрямували до підземелля…
Зустріч у лісі
Кілометрів за п’ять від вілли Берна, серед густих чагарів, які щільною стіною обступили дорогу, Гельд наказав шоферу спинити машину. В око йому впала невеличка хатинка, що стояла трохи осторонь від шляху, під високою стрункою ялинкою і дуже нагадувала житло альпійських горців — гостроверха, кладена зрубом, з красивою мансардою. “Лісник”, — подумав Гельд.
— Візьміть за всю дорогу від міста й назад, — сказав він, даючи шоферу кілька асигнацій. — Мені доведеться затриматись тут.
Шофер байдуже перелічив гроші і, не попрощавшись, поїхав далі.
Гельд кілька хвилин постояв на дорозі. Рішення, яке він щойно прийняв, було раптове й дивовижне. Ще сидячи в машині, він збагнув: його розмова з Евеліною була фікцією, Берн сховався від нього, вони не повірили йому і на призначене місце до нього не приїдуть. А коли так, — його поїздка була марною. Він не зміг переконати Берна, не зміг заручитись його допомогою. Страшне лихо наближається невідступно й швидко.
Гельд підійшов до хатинки. Постукав у двері. Йому відчинив літній чоловічок — з тоненькими вусиками і гостренькою борідкою. Зовні він здавався інтелігентною людиною.
— Я б хотів поговорити з господарем дому, — звернувся до нього замість привітання Гельд.
Чомусь виникла думка, що чоловік з борідкою — теж випадково заїжджий, можливо, комерсант, а то й просто любитель далеких мандрівок.
— Я — господар, — непевним тоном одказав чоловік. — Чим можу служити?
— Я вивчаю природу тутешнього краю… мені треба… — Гельд на мить завагався, і це вагання не сховалося від уважного погляду чоловіка. — Я хочу пожити у вас день-два… звичайно, якщо ви мені не відмовите.
— Заходьте до кімнати, — запросив чоловік уже привітніше. — Вибачайте, я лісник, і особливої розкоші ви тут не знайдете. — Він перший пройшов темними тісними сінцями і відчинив двері до кімнати. Власне, ця кімната — простора, з двома маленькими вікнами на протилежних стінах, і займала весь дім. — Прошу вас, розташовуйтесь. Мене звати Людовік фон Едельгорн. Так, так, не дивуйтесь, колись ми, фон Едельгорни, жили в кращих будинках.
Він урочисто підняв догори праву руку, його брови зійшлися на переніссі. Шкіряна, вже потерта куртка лісника, його грубі вовняні штани, великі зашкарублі руки, вкриті виразками й мозолями, дивно контрастували з суворим благородним виразом обличчя старика.
— Колись і наш рід славився на всю країну. Мій прадід розповідав, що фон Едельгорни були першими радниками при дворі його імператорської величності. Всі оці ліси належали нашій родині. Але кому в наш час потрібні родовитість й благородство! Нікчемні грошові мішки захопили владу, розтоптали велич нашої країни… Тепер мені доводиться працювати лісником на землях, що належать якійсь шахраюватій фірмі.
Він раптом заметушився, почав перепрошувати Гельда:
— Ви мені пробачте! Чого тільки не наговорить стара голова. Можете зайняти оце велике ліжко, воно належало моїй бабусі, останній княгині на двісті кілометрів в окрузі. Спіть спокійно, сподіваюся, ви не вірите в духів. Вона зрідка приходить до мене порадитись, але сторонніх не чіпає. Вибачте, як вас величати? Траумвальд? Яке чудове, милозвучне ім’я!
Гельд слухав базікання старика, але думками був далеко звідси. “Доведеться чергувати на дорозі. Якщо протягом доби Берн не проїде цією дорогою до міста, значить, вони мені не повірили. Тоді я поїду до них знову, буду переконувати їх, буду благати…”
Його роздуми перервав скрипучий голос господаря дому:
— Скажіть, ви давно були в місті?
— Ні, я щойно звідти, — майже не думаючи, відповів Гельд.
— Звідти? — раптом здивувався старик. — Але ж ви їхали до міста, а не з міста. Вибачте, що я, стара голова, лізу не в свої справи… Життя тут таке нудне, що мимоволі почнеш мудрувати…
— Я їздив по навколишніх місцях, мене цікавить флора й фауна…
— Ах, так, перепрошую, пане Траумвальд! — Старик метушливо порався в кімнаті, намагаючись привести до ладу розкидані речі. — Ви не чули про останні події на Голубому Беркуті? У мене невеличкий приймач, вчора одна закордонна станція передала страхітливе повідомлення. Начебто втоплено більше п’яти тисяч чоловік. У наш час теж вбивали людей, але ж де гуманність? Все це робиться так відверто, цинічно!
— Я знаю не більше від вас, — сухо відрізав Гельд. Базікання старого починало його дратувати.
— Так, так, вибачте! Може, ви хочете що-небудь попоїсти? Я не вживаю м’яса, ви самі розумієте: серце, нирки… Але ось добрий салат, коржі. Мені приносять молоко. Тут недалеко селище… Живуть одні дикуни, ніякого благородства, грубість в манерах, у словах… Але треба визнати — чесні, роботящі люди. Молоко хороше, без води. Пийте, пийте, я нічого не візьму з вас за їжу. Я вдячний вам, що ви розважили мене в цій самоті.
Гельд не став відмовлятися від їжі. Апетит у нього був страшенний. Наминав за обидві щоки, але пильно позирав на свого дивного господаря. Чи справді він дивакуватий, чи, може, тільки прикидається таким. І чого так допитується про його наміри, чому його цікавить мета Гельдової подорожі?
Попоївши, Гельд одразу ж вийшов з хати. Сказав старику, що піде прогулятися, роздивиться тутешню природу.
Пройшовши дорогою метрів триста, він, сховавшись в густому чагарнику, що цієї пори саме пишно розквітав рожевими квітками шипшини, став стежити за навколишньою місцевістю. Це був пустельний край, розташований за сто кілометрів від міста, а від найближчого гірського села — за двадцять. Тому цей шлях був майже безлюдний.
Гельд пильно дивився в тому напрямку, де за пологими узгір’ями серед густого лісового масиву ховалася вілла Берна. Звідти мали їхати до столиці Берн і Евеліна.
Гельд марно прождав до вечора. Коли вже в сутінках він повернувся в хатину, старий лісник, повільно щось пережовуючи майже беззубим ротом, з легкою підозрою спитав його:
— Де це ви, пане, так довго забарилися? Я вже й бозна-що став думати. Може, гадаю, вас злодії запопали, а може, заблукали в лісі. Край у нас тут безлюдний. Лише вілла доктора Берна неподалік, та він тут рідко буває. Хоча вчора доктор проїхав з своєю дружиною на машині.
— Ви… ви бачили? — Гельд спрямував на лісника настирливий погляд, в якому легко було прочитати гарячкове нетерпіння. — Ви не знаєте, поліція не була в цих місцях? Може, хтось цікавився Берном?
Старий задумливо почухав свою гостреньку борідку, зиркнув скоса на Гельда і чомусь став поквапливо оглядати свій старенький похідний мішок. Дістав голку і залатав невеличку дірочку. Та все це було тільки про людське око. Нащадок імператорських радників одразу ж зметикував, що йому нагодився випадок збагатити своє кволеньке господарство на кілька золотих монет. Треба тільки піти і… Так, негайно треба сходити, доки цей невтомний “дослідник флори й фауни” ще не дав дьору з його самотньої лісової оселі.