Петер демонстративно встав і обсмикнув на собі піджак. На обличчі його завмер вираз гордовитої образи. Холодні сірі очі горіли зневагою.
— Прошу подати машину і відпустити мене геть, — промовив він, дивлячись кудись у простір. — Мені здається, вміння заощаджувати час — вища якість державних лідерів.
— Ми вас не розуміємо!..
— Ви сприйняли це як образу?
— Які ваші вимоги?
Петер гордовито обвів присутніх сталевим поглядом.
— На посаду штатного гіпнотизера можете обрати собі іншу кандидатуру, — відповів Петер.
В його очах спалахнула злість. Він сперся на стіл і владно промовив:
— Я приймаю посаду прем’єр-міністра. Чуєте? Тільки прем’єр-міністра.
Своїм поглядом він придавив корпоратистів до столу. Герман Тод важко дихав, кістлявою рукою витирав з гулястого лоба піт. У голові його все переплуталось. “Він бере нас в свої лабети… Злий джинн… Але де ж вихід? Здається, він і справді всемогутній. Його влада здатна підкорити собі не тільки нас, але й усю країну. Це не так погано. Твердий порядок в промисловості, в армії, в політичному житті… Жодного страйку, жодної антиурядової маніфестації… Що робити? Як жахливо він дивиться на мене! Я не можу витримати цього страшного погляду. Не можу. Хай каже, що йому треба. Хай тільки швидше відпустить мене з цієї проклятої кімнати”.
— Але ж ви не маєте політичного досвіду, — кволо озвався Шаукель. — Ваше ім’я не досить популярне в країні…
Петер підвівся. Важка м’ясиста долоня його впала на стіл.
— Годі дискутувати! — гримнув він. В голові його нуртувала думка: “Треба скористатися можливістю, доки вони всі тут. Нехай силою гіпнозу, але я їх примушу погодитися на призначення мене главою уряду”. А вголос мовив з фанатичним екстазом:
— Я вимагаю від вас рішучих дій. Я вимагаю від вас призначення мене прем’єр-міністром уряду. Армії потрібна залізна рука, країні — надійне керівництво. Ми робитимемо спільну справу, але я мушу мати реальну вагу. Я вимагаю від вас. Чуєте? Вимагаю! — Він втупився очима в обличчя присутніх.
Герман Тод хотів щось сказати, але тільки підняв голову і важко опустив її на груди. Той жест мав означати його згоду.
В цей час різко відчинилися двері. До кімнати зайшов у супроводі Екельгафта невисокий чоловічок з лисиною. Це був президент держави. Він оглянув присутніх, здивовано піднявши безбарвні брови.
— Що все це значить, Тод? — знизавши плечима, сказав президент. — Що за таємничість?.. Чому ви зібрались у такому приміщенні?
— Ми вас викликали не для того, щоб оцінити приміщення, — різко відповів Тод. — Сідайте…
Президент якось несміливо присів на стілець, вийняв сигару, відкусив кінчик.
— Я слухаю.
Тод кивнув на Стара.
— Цій людині ви доручите сформувати кабінет міністрів. Власне, кабінет залишиться в старому складі. Вся повнота влади перейде до нього…
Президент приголомшено глянув на присутніх. Він спить? Що це за глузування! Та ні, Шаукель серйозно і ствердно дивиться на нього. Ерік Фіне задоволено посміхається, від чого його рот став схожим на завалену могилу.
— Я не розумію, панове, — нарешті зважився президент. — Хто ця людина, і чому вам забажалося висувати її на високий пост прем’єра? Представником якої партії він є, і яке має відношення до керування державою?..
Тод глузливо подивився на президента:
— А мене цікавить, чи хто-небудь задавав такі питання, коли ми висували вас на пост президента?
— Сподіваюся, що ви не будете порівнювати мене з якимось авантюристом? — роздратовано вереснув президент.
Стар зірвався з місця, блиснув очима на президента, але Тод жестом заспокоїв його.
— Хто він і для чого ми це робимо, — промовив імперський міністр, — нехай вас не цікавить! Щоб не продовжувати безплідної дискусії, я ще раз повторюю: Петеру Стару ви доручите сформувати уряд! Все інше вас не стосується!
У голосі Тода зазвучали сталеві нотки. Та президент гордовито випростався і твердо сказав:
— Доки я на своєму посту, цей авантюрист не буде прем’єр-міністром… Це моя тверда воля!..
Шаукель встав, підійшов до президента і прямо в обличчя йому владно промовив:
— Киньте грати комедію. Згоджуйтесь! А якщо ні… Корпорація знайде шляхи, щоб позбутися вас.
— Що ви хочете сказати, Шаукель? — істерично вигукнув президент.
— На жаль, в його словах правда, мій друже, — сухо промовив Тод. — Те, що ми робимо — порятунок імперії від світового комунізму. Навіть не імперії, а світу! Вам ясно?..
Президент розгублено оглянувся довкола.
— Панове! Я не розумію, — пробелькотів він, розводячи руками.
— А від вас і не вимагають цього, — засміявся Фіне. — Згоджуйтесь — і баста!
Після хвилинного вагання президент махнув рукою і сів на стілець.
— Гаразд!..
— От і добре, — доброзичливо посміхнувся Тод. — Завтра ж ви офіційно оголосите призначення нового прем’єра.
Егоїстичне гордовите почуття виповнило груди Стара. Холодний механізм гнав кров по збудженому тілу. І раптом серед навали радісних думок у голові Петера промайнуло тривожне й настирливе: “Берн! Де ж він?.. Адже я не знаю секрету елемента. Через місяць я загину, якщо його не буде замінено…”
Гадюка раптового відчаю здавила йому груди. Стар підвівся і звернувся до Тода:
— Я можу вважати, що ми дійшли повної згоди?..
— Так, — відповів Тод. — Панове, гадаю — заперечень не буде?
Шаукель, Фіне, інші члени корпорації ствердно закивали головами.
— І я можу наказувати? — запитав Петер.
— Так!..
— Екельгафт!
— Я слухаю вас, пане прем’єр! — підхопився той. Петер холодно поглянув на нього.
— Слухай уважно! Це поки що стосується тільки мене… Присутні з цікавістю повернулися до Стара.
— Лікар Берн зник з міста, зникла і моя дружина. Поставте спеціальну охорону на всіх кордонах імперії. Не допустіть, щоб вони покинули межі країни. Не пізніше як через три тижні Берн повинен бути тут! Ви відповідаєте головою!
— Але досі розшуки ні до чого не привели! — несміливо обізвався Екельгафт.
— Я два рази не повторюю! — відрізав Стар. — Крім того, негайно розшукайте мого ад’ютанта Арнольда і приведіть його до мене… Ідіть! — Він повернувся до присутніх і урочисто проголосив: — А тепер, панове, скріпимо наш союз!
Гучно тріснув корок, і шампанське запінилося в бокалах…
Хто він?
…Зелене поле аеродрому лишилося позаду. Автоекспрес мчав Берна і Евеліну гірською дорогою поміж скель і лісів на південний захід. Евеліна безперервно позирала в заднє віконце. По автостраді за ними і назустріч їм мчали машини різних марок. Та хіба розбереш, хто там їде — друг чи ворог?
Берн нервувався.
— Скоріше б приїхати на місце. Треба негайно продовжити роботу над елементом! Але мене турбує Гельд. Невже він агент? Скільки років працювали разом!.. Ти переконана, що це був він? Може, ти помилилась?
— Ні, — заперечливо похитала головою Евеліна. — Я впізнала його.
“Впізнала чи помилилася — яка різниця, — подумав з гіркотою Берн. — Чому ще можна дивуватися в наш час? Вчора я був високоповажним вченим, мав достаток й ім’я, а сьогодні тікаю, як останній злочинець. І від кого? Від власного винаходу! Все пішло шкереберть. Уся країна немов втратила глузд”.
Йому пригадались події останніх днів. Деталі, які раніше не брав до уваги, раптом виринули в свідомості: довгі черги в крамницях, бліді виснажені обличчя жінок з кошиками, похмурі чоловіки в робочих спецівках. А з яким нахабством вешталися тепер по вулицях оті молодчики з легіону “Вогняне серце”! Скільки зухвалої самовпевненості було в кожному їхньому русі, в кожній фразі. Це були переважно юнці, безвусі, рожевощокі, із задерикуватим блиском в очах, ладні до бешкету й до безшабашної пиятики. Одного разу ввечері, коли Берн вийшов з клініки, його оточили зеленоберетники і примусили проскандувати разом з ними привітання “Золотого ангела”. Довго ще потім Берн відчував на шиї в себе грубі солдафонські руки. “Нація пробуджується”. Здається, так вони пояснюють свої хуліганські вчинки. І ось тепер до всього ще трагедія з Петером Старом. Так, трагедія, справжня трагедія, яка може досягти неймовірних розмірів…