Це було страшне видовище. Солдати й офіцери йшли, як манекени, — в сірих плащах, з масками на обличчях. На прозорих забралах виблискувало слабке проміння місяця, і в тому тьмяному, моторошному світлі військо нагадувало колони привидів.
Навіть у диктатора на якусь мить мороз пробіг поза шкірою. Але в наступну хвилину він опанував себе. Знову запрацювала думка, гарячково і нестримно: “Вперед! Вперед! До повної перемоги!..”
Диктатор схилився до мікрофона, і в пітьмі загримів страшний, демонічний голос:
— Вперед, мої вірні солдати! Нема в світі такої сили, яка б зупинила вас!.. Пустеля і трупи хай залишаються там, де пройдете ви! Вперед — за імперію!
— Слава володарю! — заревли тисячі горлянок, і той нелюдський крик луною прокотився поміж руїнами в неосяжній пітьмі.
Колона за колоною просувалась армія. Заграви пожеж освітлювали божевільні обличчя. Удари кованих чобіт, брязкіт зброї, грім могутніх машин потрясали чорну випалену пустелю.
…Десь за тридев’ять земель вояки Петера Стара плюндрували чужу землю, нівечили працю поколінь, а тут, у серці імперії, на вулицях Бруклінгема наростав грізний, немов вулканічна лавина, вир протесту. Вдень і вночі з гучномовців лунали переможні реляції, впереміжку з нервовим скигленням танцювальної музики, вони тонули в прокльонах і грізних пересторогах демонстрантів. Нескінченним потоком надходили на адресу президента листи і телеграми, кожне слово яких дихало гнівом і великою мужністю. Ті маленькі клапті паперу, на яких ставили свої підписи простий вчитель і рядовий священик, чиновник і дрібний підприємець, лікар і двірник, жахали керівників “Золотого ангела” не менше, ніж могутня хвиля страйків, що з кожним днем наростала по всій країні.
Країна вимагала суду над винуватцями трагедії Голубого Беркута, над убивцями бруклінгемських робітників.
Тепер навіть Тод, який раніше рішуче виступав проти плану Петера Стара, зрозумів, що судовий процес треба провести якомога швидше.
Вночі на терміновому засіданні “Золотого ангела” було вирішено діяти негайно. Імперський прокурор Гакер і представники військового трибуналу одержали найсуворіші інструкції: перетворити суд над Грюнтером і Екельгафтом у процес проти всіх вільнодумців і нелояльних елементів.
Ранком країну спантеличило сенсаційне повідомлення. Його оголосили в пресі, по радіо і телевізору.
Хлопчики-газетярі гасали вулицями Бруклінгема і з запалом горлали:
“Небачений процес… Розкриття таємниці Голубого Беркута… Знайдено винуватця кривавих подій на атомному заводі… Народ вимагає покарання злочинців…”
Процес мав проходити у великому, просторому залі, де часто відбувалися світові асамблеї вчених, дипломатів, молоді. А тепер цей зал — храм муз і розуму — перетворювали в ганебне судилище.
“Золотий ангел”, переконаний у своїй перемозі, діяв безцеремонно й нахабно. Процес оголосили відкритим, матеріали слідства навмисне широко публікувались у пресі. Очевидно, корпоратисти вирішили влаштувати грандіозну політичну провокацію.
Арнольд Рок, новий поліцай-президент, з хвилюванням чекав цього дня. Всю відповідальність за цей процес володар поклав на нього. Чи ж виконає він його наказ? Так, він зробить усе, він буде слухати голос володаря, він пам’ятатиме його слова: “Той, хто вірно служитиме мені, — увійде разом зі мною під склепіння безсмертя”. Ось тільки Екельгафт! Трохи дивує Арнольда ця історія. Надто вже легко, зовсім охоче визнає він себе винним у страшних злочинах!.. Навіть не віриться. Всі знають його як жорстоку і несправедливу людину, а тут виявляється, що він працював на користь комуністів! Та дарма! Це справа володаря, це його наказ!
Арнольд натиснув кнопку. До кабінету зайшов його помічник.
— З’єднайте мене з начальником оперативних груп!
— Слухаю!
Помічник вийшов. Арнольд зняв масивну трубку телефону. На малесенькому екрані з’явилося обличчя — худе, з гачкуватим носом. Начальник оперативних груп шанобливо усміхнувся, побачивши поліцай-президента.
— Що накажете?
— Вільд! — різко промовив Арнольд. — Задійте всі оперативні групи поліції. Чергуйте неподалік від будинку, де відбуватиметься процес. Найменші спроби викликати непорядки — рішуче ліквідуйте! Вогнестрільної зброї не вживайте, хіба що в крайньому випадку. Користуйтеся тільки хімічними кулями! Зрозуміло?..
— Ясно, пане поліцай-президент!
— Сподіваюся, що ви забезпечите повний порядок. Таке бажання пана Стара!..
— Я виконаю наказ володаря!
Арнольд поклав трубку, одягнув свій темно-синій берет з орлом. А через хвилину закритий лімузин мчав його до залу суду…
У приміщенні, де розпочався процес, зібралося близько трьох тисяч чоловік. Передні ряди амфітеатру були зайняті молодчиками з легіону “Вогняне серце”. Серед робітників, службовців та студентів чувся стриманий гомін. Передавались непевні чутки, що готується вирок, який дасть поштовх до переслідування прогресивних організацій і партій.
Навколо столу трибуналу метушилися оператори кіно і телебачення, безугавно клацали камерами фоторепортери. Нарешті під стелею спалахнули велетенські люстри. Легка хвиля збудження прокотилась по залу. З високих дверей позад суддівського столу вийшли члени військового трибуналу — високий, огрядний генерал і два полковники. Через хвилину, слідом за ними, з’явились імперський прокурор Гакер і два оборонці в чорних мантіях. Вони зайняли свої місця…
Присутні в залі захвилювались. Тихо задзижчали апарати, спалахи на мить засліпили членів трибуналу. З бічних дверей вийшли поліцейські, стали шпалерами вздовж проходу між рядами. Швидким рішучим кроком вступив до залу поліцай-президент Арнольд Рок, блідий, суворий, підтягнутий. Він скупо кивнув членам трибуналу і пройшов у ложу неподалік від прокурорського крісла.
Голова трибуналу повернувся до дверей, і ті, що сиділи в передніх рядах, почули старечий, надтріснутий голос:
— Введіть підсудних!
Під конвоєм чотирьох охоронців між шпалерами поліції пройшли колишній головний інженер будівництва Грюнтер і колишній поліцай-президент Екельгафт. Вигляд у інженера був пригнічений, розбитий, він ішов з низько похиленою головою, втупившись очима в підлогу. Екельгафт, навпаки, йшов, підстрибуючи, немов за кожним кроком його боляче оперізували ззаду батогом. Його булькаті очі розгублено бігали.
Екельгафт і Грюнтер сіли за чорним бар’єром на лаві підсудних. Праворуч і ліворуч від них стали охоронці.
Генерал підвів голову від паперів, кивнув імперському прокуророві.
— Ваше слово, пане Гакер.
Представник державного обвинувачення Гакер поважно, зберігаючи на своєму обличчі вираз непохитної суворості і самовпевненої пихи, твердим кроком підійшов до пульта. Розкрив перед собою велику папку.
— Ваша честь! — Він низько, з традиційною шанобою схилив голову перед генералом, потім так само поштиво кивнув членам трибуналу. — І ви, панове судді! Усіх нас, весь народ нашої імперії і наших друзів за кордоном до глибини душі схвилювала й обурила страшна трагедія в долині Голубого Беркута, а потому — ще жахливіша трагедія на атомних заводах в Бруклінгемі. Народ справедливо вимагає розслідування і покарання тих, хто спричинився до смерті тисяч безвинних людей. їхня кров волає розплати! Хто ж ці винуватці? Хто несе відповідальність за невинні жертви?
Прокурор на хвилину замовк. У задніх рядах зчинився якийсь рух. Арнольд занепокоєно оглянувся, генерал суворо підвів голову, але хвиля неспокою одразу ж вгамувалася.
— Відповідальність за згадані події, — продовжував Гакер, — цілком і повністю лягає на злочинні підривні елементи, зв’язані з міжнародним комунізмом, які мали своїх агентів навіть у високих урядових колах… Я буду говорити коротко, панове судді!
Спершу щодо трагедії в долині Голубого Беркута. Головний інженер будівництва Грюнтер виявився агентом комуністичної конфедерації. Виконуючи завдання своїх господарів, він передчасно заповнив водою резервуари велетенських водоймищ, призначених для зрошення наших полів. Від його злочинницьких дій загинуло п’ять тисяч жителів долини і кілька охоронних батальйонів, які були послані для евакуації населення Голубого Беркута. Ця акція мала на меті кинути тінь на імперський уряд…