Поліцай безпорадно повернув до нього своє обличчя. Він безтямно озирнувся по кімнаті, але, зустрівшись очима з поглядом Стара, простягнув уперед руки і шугнув униз головою. На тротуарі хтось дико заверещав, потім зненацька заревли мотори, і всі три машини помчали геть від дому.
— Тепер ти — на підвіконня! Стрибай! Знову важкий удар об бруківку.
— До вікна!
Люди покірно вилазили на підвіконня і падали в сіре провалля.
У кімнаті лишився один поліцай. Це був юнак років двадцяти, худий, зіщулений, з гострим носом і великими темними очима. Він чекав наказу.
Стар на мить завагався. “Ні, я не знищу його, — раптом вирішив він. — Я зроблю його своїм покірним рабом”.
— Як тебе звати, хлопче? — спитав Петер, зробивши крок до молодого поліцая.
Той мовчки дивився на Стара і нічого не відповідав. На його сірому обличчі вже лежала тінь смерті. Петер повторив удруге:
— Як тебе звати?
— Арнольд, — ледве помітним рухом губів відповів поліцай.
— Ти не вмреш, Арнольде, — спокійно промовив Петер. — Ти будеш жити, але віднині мої накази для тебе — закон.
— Я слухаю вас, пане Стар, — млявим, байдужим тоном одказав поліцейський. Здавалося, життя, яке подарував юнакові Петер Стар, не дуже його радувало.
Заклавши за спину руки, Стар широким кроком ходив по кімнаті. Він щось обмірковував. Густі зморшки вкрили його чоло. М’ясиста щелепа рухалась з боку на бік.
Врешті він зупинився навпроти хлопця і зміряв його з ніг до голови уважним, вивчаючим поглядом.
— Ти будеш моїм охоронцем і довіреною особою, — промовив він неквапом. — Мої вороги — це твої вороги. Моє життя — це твоє життя. Коли ти побачиш, що ворог підняв на мене руку, ти мусиш забити його, не вагаючись. — Він говорив усе запальніше, все швидше, його очі горіли нелюдським вогнем. — Ти підеш зі мною великим шляхом, шляхом безсмертя і слави. Я — перша людина неземного життя. Безсмертя впало мені до ніг, воно заповіло мені стати на чолі світу. Той, хто вірно мені служитиме, вступить разом зі мною під склепіння вічності.
Хлопець зачаровано дивився на Стара.
— Я служитиму вам, мій володарю, — вихопилося з його уст. Очі хлопця зустрілися з очима Петера Стара і враз згасли. Гіпнотична дія Петерового погляду все більше проймала його душу.
— Так, ти вірно сказав, — урочистим тоном мовив Петер. — Я володар.
Він підійшов до вікна і замислився. Його думки ширяли десь у безмірній високості, в недосяжних далях. Земне життя стало для нього зараз байдужим і чужим. Десь внизу, на вулиці, лунали свистки, вили автомобільні сирени, чувся незвичайний для такого раннього часу схвильований гомін юрби, яка збиралася навколо знівечених тіл поліцейських, а він — винуватець всієї трагедії, стояв холодний, байдужий і марив далекими світами.
Раптом він отямився. Одразу пригадав, що його безсмертя — це тільки фікція, найкоротше життя на землі. Місяць лишився йому до смерті, один місяць працюватиме його батарея.
Повернувшись до юнака, Петер Стар промовив:
— Ти мусиш виконати моє перше завдання, Арнольде.
— Я слухаю вас, мій володарю.
— Ти повинен відшукати сліди хірурга Берна, про якого ти, мабуть, уже чув.
— Це той самий лікар… — Поліцай запнувся на слові.
— Так, це він.
— Де я мушу шукати його, мій володарю?
— Я не знаю, — сказав Петер, дивлячись кудись у вікно.
— Можливо, він уже там, куди ми всі прийдемо рано чи пізно. А може… ні, він, напевно, десь неподалік. Він ховається від мене. Мені здається, що поліція знає, де він. Вони говорили про мою дружину, значить, вони знають і про Берна.
На обличчі юнака промайнула радісна усмішка,
— Я знаю, що робити! — вигукнув він. — Моя мати…
— Вона в поліції?
— Ні, вона працює покоївкою у самого імперського міністра. Відколи я пішов служити в поліцію, вона вигнала мене з дому. Дивна. Я її люблю, але не можу зрозуміти її. Мені подобається детективна робота. Що ж тут страшного? Нічні нальоти, вистежування… Я піду до неї і розпитаю про все. Вона, мабуть, чула шо-небудь.
— Так, іди! — Петер схвально кивнув головою.
— Де я знайду вас, мій володарю? — вже з порога запитав Арнольд.
— Запам’ятай мій телефонний номер. Ось тобі листок, запиши. А якщо мене тут не буде, я лишу для тебе записку в готелі “Вампір”. Це буде наше постійне місце зустрічі.
Юнак вправно, по-військовому клацнув підборами і вийшов.
Арнольд розшукує Стара
…Арнольд зупинився біля невеличкого двоповерхового будинку. Чи вдома мама? Може, сьогодні вона чергує на віллі Германа Тода? І як вона зустріне його? Бідна мама, зовсім самотня. Зараз вона відчинить двері і, побачивши його, кине йому в лице: “Нащо ти повернувся в цей дім? У тебе нема дому”. Вона вперта і горда, хоч завжди дуже втомлена. Вона ніколи не простить йому того, що він пішов служити в поліцію, до убивць її чоловіка і його батька. “В тебе нема дому…” Значить, оцей маленький будиночок і оці каштани під вікном у тісному палісадничку, і оця розламана качалка — дорога пам’ятка його дитинства — все це не його. І мати не його?
— Мамо, відчини. — Він стукав настирливо, владно. — Відчини, мамо!
Вона з’явилась на порозі, строга, з посрібленим сивиною волоссям, з темними, глибоко запалими очима. Кволо посміхнулась і просто промовила:
— Я так і знала, Арно, що ти прийдеш додому.
Арнольд рішуче переступив поріг. Кількох материнських слів було досить, щоб в душу йому повернувся колишній спокій, майже дитяча безтурботність. В цім домі він міг почувати себе в повній безпеці. Він знову став маленьким бешкетливим Арно…
— Мамо, я хочу поговорити з тобою.
Вона дивилася на його бліде, аж посіріле обличчя, на важкі синці під очима, на загострений ніс, і не впізнавала свого сина.
— Що трапилося? Ти накоїв лиха? — Вона знову була тільки турботливою матір’ю.
— Лиха? — Юнак подивився у вікно, потім перевів погляд на матір. — Так, трапилася подія, якої я ніколи не сподівався…
Він затнувся, відчуваючи, як в душу закрадається незрозумілий страх. Нащо говорити про все матері? Він не сміє. Ні, ні, він не сміє видавати свого володаря. Арнольдові раптом здалося, що прямо на нього дивляться великі сірі очі Петера Стара, влазять в душу, розпеченим свинцем лягають на серце. А очі напливають, темніють, миготять вогнистими іскрами. “Мої вороги — твої вороги…”
Арнольд тріпнув головою, ніби бажаючи відігнати від себе страшне видіння, але сірі очі не зникали.
У голові хлопця затуманилось. Хтось всевладний, незримий стиснув його мозок, здавив горло. Ніби підкоряючись тій силі, він промовив:
— Ніякого лиха. Я вчинив велику справу, мамо.
— Не розумію тебе, — мати збентежилася.
— Послухай, мамо, — заговорив гарячково Арнольд, — люди, яким ти служиш, мої кровні вороги.
“Що я плету? Якесь безглуздя”, — подумав він, але незрима сила одразу ж примусила його говорити далі:
— Віднині буду боротися проти них. Буду боротися, доки ми з володарем не переможемо їх.
— Що з тобою, Арно? — зляканим голосом перепитала Гелена.
Арнольд втомлено опустився на канапу.
— Я йду на боротьбу з ними, із “Золотим ангелом”. Чуєш, мамо?
Гелена вся подалася вперед.
— Значить, ти згадав свого нещасного закатованого батька? Ти зрозумів, чому твоя мати була змушена йти в покоївки до кривавого диктатора Германа Тода? Сину, любий мій, ми будемо разом з тобою мститися за нашого тата.
— Так, будемо, — похмуро сказав Арнольд. — Але я не питаю тебе, хто ти і з ким зв’язана…
Мати сіла на канапу біля сина. Вона захоплено дивилася на красиве обличчя Арнольда. Ось який він, її син, котрого відштовхнула від себе, коли він затесався до поліції і став служити вбивцям її чоловіка. В обличчі Арнольда вона впізнавала риси покійного Стефана.