Петер насторожився. Напевно, втеча Берна має якийсь зв’язок із зникненням Евеліни. Тоді доведеться розповісти все і разом з ними вдатися до розшуків.
Але в ту ж мить поліцай-президент вимовив фразу, яка остаточно зіпсувала всю справу. Екельгафт вирішив збрехати і своєю брехнею спонукати Стара до відвертої розмови.
— Ми знаємо, де знаходиться ваша дружина. Від нас залежить її повернення додому. Але, шановний пане Стар, ви повинні розповісти нам все, що ви знаєте про хірурга Берна і, головне, допомогти поліції розшукати його сліди.
“Значить, втеча Берна не має ніякого відношення до зникнення Евеліни, — промайнуло в голові Петера. — А я вже подумав недобре про Йогана. Що ж, тоді ці панове не почують від мене жодного слова”.
Він відхилився до стіни, широко розставивши ноги. В дорогому сталево-сірому костюмі, з вольовим обличчям, він сидів, немов якась можновладна особа. Його очі з-під красивих тоненьких, майже дівочих брів, задерикувато дивилися на поліцай-президента.
— Дивуюся, панове, — промовив він, розтягуючи слова. — В нашій країні людину безпідставно затримують в поліцейському управлінні і поза всякими правилами вчиняють їй допит. Я сподівався одержати від вас допомогу, але бачу… — Він багатозначно глянув на своїх охоронців, що стояли праворуч і ліворуч від нього, — я бачу, що моє уявлення про нашу демократію було невірним…
— Даремно ви пащекуєте, шановний пане Стар, — понизив голос Екельгафт. Виставивши вперед щелепу, він злісно примружив очі і процідив скрізь зуби:
— Інтереси державної безпеки змушують нас застосувати до вас найсуворіші заходи.
— Тобто? — Петера не залишав жартівливо-зухвалий настрій.
— Таємна поліція володіє засобами…
— Га-га-га! — Петер гучно розреготався. Засунувши руки в кишені, він рівномірно розгойдувався з боку на бік. — Яке чудесне відкриття! Панове, ви просто зачарували мене!
Тоді до столу підійшов політичний бос. Він нахилився до поліцай-президента і прошепотів йому щось на вухо. В ту ж мить Екельгафт різко підвівся.
— Ми не можемо марнувати часу, — промовив він загрозливим тоном. — Ви негайно будете відповідати або ми застосуємо до вас найсуворіші заходи. Ви будете відповідати?
— До кого ви звертаєтесь? — Петер зміряв Екельгафта глузливим поглядом.
— Встати! — гаркнув поліцай-президент.
— Я не звик до такого тону, панове.
— Поставити його на ноги! — наказав Екельгафт поліцейським офіцерам.
Чотири дужі руки вчепилися в Стара і шарпнули його догори. В першу мить Стар навіть не второпав, чого вони хочуть. Але ось його опанувала скажена лють. Лице налилося кров’ю, очі майже викотилися з орбіт. Кілька секунд він безтямно ворушив губами і раптом, шарпнувшись вперед, замахнувся кулаком на поліцай-президента.
Це була його фатальна помилка. Він не встиг сконцентрувати своєї думки, не встиг своїми вольовими імпульсами паралізувати ні Екельгафта, ні Шаукеля, ні охоронців. Охоплений шаленим гнівом, він піддався звичайному людському пориву і кинувся на свого супротивника з наміром розквасити його гидку мавпячу пику.
В ту ж мить один з охоронців вдарив Петера ручкою револьвера по голові і збив з ніг. Стар відчув пекучий біль у тімені. Щось гаряче й липке поповзло за шию, і він непритомним повалився на підлогу.
Втеча з тюрми
Голова гуде. До горла підкочується млість. Хочеться розплющити очі, але повіки немов придавлені гарячими п’ятаками. Всередині пече — випікає.
Врешті Петер розліпив повіки. Побачив сліпучо-білу стелю, залиту яскравим світлом. Перевів очі ліворуч — знову стіна, праворуч — теж стіна. Аж онде віконце. Тоді він все пригадав: страшні вирячені очі поліцай-президента, його хрипкий окрик, гострий біль в тімені…
Петер підняв голову, роздивився навкруг себе. Отже, він у тюремній камері. Електрична лампочка під стелею. Яскраве світло забиває памороки, давить на мозок.
Стар пригадав усе, що він читав про тюрми, про в’язнів, і став усвідомлювати, навіщо ота яскрава лампочка під стелею. Це теж частка тортур, оце пекуче настирливе око, що залазитиме йому в душу, гнітитиме його день і ніч, доки не висотає з нього останні сили, доки він, позбавлений волі і самовладання, не стане слухняною іграшкою в руках поліцейських властей.
“Я, всемогутній, непереможний, мушу скніти в цій дірі й гинути заради примх якогось мопса? — Лють піднялася гарячою хвилею в душі Петера. — Я вчинив дурницю, і це привело мене в камеру. Досить. Зараз вони заспівають під мою дудку”.
Він підійшов до дверей і заглянув у вічко. Але воно було зачинене ззовні, з коридору. Це ускладнювало справу. Треба діяти, негайно діяти! Тільки як? Адже, не знаючи людини, не дивлячись їй у вічі, він не здатен підкорити її своїй волі. Кого він примусить відчинити йому двері? Хто стане жертвою його гіпнозу?
Охоплений відчаєм, Петер став крокувати по камері. Думав про Евеліну, та від тих думок його неспокій ще більше зростав. Минали години, а він ще не зробив жодного кроку для її врятування. Він — “завойовник всесвіту”!
Безсилля породжувало в ньому незвідану раніше лють. Тільки б вирватись звідси, тільки б оволодіти становищем! О, він зуміє довести їм, що “людина — залізне серце” вміє мстити за кривди.
“Я мушу сконцентрувати свої думки і прийти до певного рішення”, — подумав Петер. Він сів на невисоке ліжко з тоненьким матрацом, застеленим грубою повстяною ковдрою, і замислився. На кожному поверсі в’язниці, напевно, чергує один поліцейський. Треба, щоб він підійшов до камери. Тоді можна буде роздивитися його і діяти. Але як його покликати? Постукати в двері? Закричати? Чи зважають тут на людські крики?
Петер насторожив слух. Страшна німота виповнювала приміщення в’язниці. Було так тихо, що Петеру здавалося, ніби він чує ледь-ледь вловиме посвистування в грудях. “Моє серце, — думав він. — Вони замкнули людину з механічним серцем, мене, безсмертного і непереможного. О, кляті! Кляті… Що це? Кроки? Так! Здається, вони йдуть”.
У коридорі, справді, почулася чиясь хода. Петер одним стрибком підскочив до дверей і став шалено гамселити по залізній оббивці. Але масивні, амортизовані двері поглинали стукіт. Петер майже не чув ударів. Тільки дарма набив собі кулаки.
Повернувся до вікна і саме в цю мить почув, як клацнуло вічко. Охоронець заглянув до камери. Петер рвучко повернувся до дверей, але було вже пізно. Вічко зачинилося.
Кілька разів після того Петер чув клацання в маленькому залізному віконці — напевно, за ним невідступно стежили. Але кожного разу, коли він намагався побачити охоронця, металевий п’ятачок затуляв отвір.
Минав час, Петер думав про Евеліну. Яке лихо могло скоїтися з нею? Може, вона пограбована, знівечена, замкнена в такій же камері? Він знав, що володіє страшною силою, і водночас усвідомлював своє ганебне безсилля.
Раптом йому на думку спала цікава вигадка. Він обдурить охоронця. Він заманить його в камеру і тоді…
Петер швидко підсунув до вікна ліжко, перекинув його. Потім зняв піджак і одним рукавом став обмотувати собі шию. З такою недосконалою петлею навмисне обережно, поволі виліз на перекинуте ліжко. Зачекав трохи, спустився додолу. Через хвилину почав знову чіплятися за залізні прути. Підтягнувся раз, вдруге…
В коридорі загупотіли квапливі кроки. Значить, його маневр удався. Охоронець вчинив тривогу, помітивши підозрілі дії Петера. Адже в’язень, про якого піклувався сам поліцай-президент, намагався повіситися на залізних ґратах вікна.
Петер уже стояв на ліжку і, дотягнувшись до вікна, поквапливо прив’язував другий кінець піджака до металевих ґрат.
— Стійте! — почувся позаду переляканий вигук вартового.
Стар повернув до нього обличчя і зміряв його обережним вивчаючим поглядом. Здається, все йде як слід. Тепер можна діяти.
В камеру тим часом зайшло кілька поліцейських, і серед них — начальник в’язниці.