Рука хірурга лягла на біле покривало. Він тріумфуюче посміхнувся.
— Шановний добродію, чи то пак, шановний пане скептик, прошу поглянути сюди! — Берн плавно зняв простирадло. — Ось, мій доказ. Ні, ви дивіться! Ви гарнесенько роздивляйтесь, пане невірний Хома!..
На операційному столі лежав здоровенний чорний пес. Очі його були закриті. Кінцівки ледве помітно здригалися. Берн тримав у руках коробочку, з’єднану з грудьми пса тонким ізольованим проводом, який підводився під шар бинтів в ділянці серця. Він поклав коробочку в шкіряну сумку і прив’язав її до спини пса. Потім повернувся до асистента і сухо сказав:
— Час і дослід — кращі судді. А зараз можете йти. Я з півгодини почергую, потім ви мене заміните. Занотуєте все, що відбуватиметься в організмі тварини.
Асистент мовчки кивнув головою й вийшов.
Берн знову сів у крісло. Дві глибокі риски біля рота розійшлися, сухі вузькі губи розтягнулися в задоволеній посмішці. Розмова з Гельдом втомила його, але водночас зробила ще яснішою його перемогу. Сьогодні не тільки його свято — сьогодні свято всього людства! Він — Йоган Берн — віднині на сотні років відганяє смерть від людини! Вічне серце створене!
Стрічка на записувачі біострумів рухалась, чорна лінія-хвиля переконливо підтверджувала великий успіх хірурга. Берн на якусь мить закрив очі, задоволено потягнувся, хруснув суглобами. Скільки він доклав зусиль, щоб у запеклій боротьбі відстояти свою правду. В свідомості зароїлися якісь образи, до болю яскраво виринуло минуле. Ось ніби зовсім поряд з ним звучить милий голос:
— …Йогане, прочитай. Якраз про ту проблему, над якою ти працюєш.
Ах, це ж аудиторія університету! Евеліна, чарівна Евеліна сипле в його душу іскорки з зелених очей, подає йому журнал “Вісник Московської Академії Наук”.
Прямо перед Йоганом — високий дівочий стан, обтягнутий елегантним синім платтям, бурхливий водоспад каштанового волосся, напівприкриті довгими віями лукаві очі — вони з розуму зводять, ті очі. Та жоден м’яз не здригнувся на обличчі Берна. Іронічно посміхаючись, він говорить:
— Подивимось…
Потім він кидає журнал на стіл, протирає скельця окулярів, трохи мружачись, дивиться на Евеліну.
— Ти що ж… думала переконати мене? Навіть тоді, коли роботи по створенню живого білка будуть цілком закінчені, ще неясний механізм їхнього застосування… Це все розраховано на століття кропіткої праці багатьох інститутів.
Дівчина махнула рукою, надула повні губи:
— Тебе молотком по голові треба переконувати…
— Кого це треба так переконувати? — весело кричить, влітаючи до кімнати, Петер Стар. — А, Евеліна знову докучає Йоганові… Ну й що ж, не піддається?..
Петер взяв журнал, пробіг очима кілька рядків, посміхнувся:
— А! Тепер розумію! Все та ж сама проблема — продовження життя. Ти не згоден з доказами цих учених, Йогане?
— Ні! — вперто хитає головою Берн. — Таку проблему треба вирішувати одним ударом.
— І, звичайно, тільки великий геній Йогана Берна здатен піднятись на цю вершину, — з дружньою іронією проголошує Евеліна.
Берн якось непевно знизує плечима:
— Я говорив і завжди скажу, що продовжити життя на багато років можна тільки створенням штучного серця, яке не буде стомлюватися, як природне.
— Невже здоровій людині потрібне твоє…
— Ні, ні, не перебивай! Я не хочу сказати, що нормальному індивідууму треба заміняти серце механічним! Воно стане нам в пригоді тільки тоді, коли людина опиниться на грані смерті. Штучне, механічне серце активізує організм, допоможе йому боротися з утомою. Висновки — ясні!..
Евеліна закинула ногу за ногу, почала розгойдуватись у кріслі.
— Ясно тільки одне, — озвалася вона з посмішкою, — замість теплого ніжного серця ти хочеш вставити людям залізячку!
— І не дивно, — жартівливо додає Петер, — бо ти, Йогане, сухар. Великий розум без гарячого серця. От і хочеш зробити всіх людей подібними до себе!
— Ну, це вже занадто, — ображається Йоган.
Але Петер перебиває його:
— Хіба неправда?.. Тому Евеліна й зробила свій вибір.
Холодна гадюка закрадається в душу Йогана.
— Ну, що ж, поздоровляю, — іронічно скрипить він. — Це правда, Евеліно?
Евеліна грайливо обіймає Петера за шию, кокетуючи, ствердно киває головою:
— Угу!..
Якісь звуки вивели Йогана із задуми, образи минулого покрилися туманом. Хірург глянув на стіл. Пес відкрив очі, кліпнув кілька разів, широко позіхнув.
Ось він — тріумф! Евеліно, Петере, подивіться, як працює моя механічна “залізячка”! Значить, не марними були п’ять років напруженої роботи.
Пес, побачивши хірурга, вдарив кудлатим хвостом по столу, хотів піднятись, та паси, якими його було прив’язано, не пустили.
— Полежи, песику, полежи, — ласкаво промовив Берн і ніжно провів рукою по цупкій шерсті. Пес облизався, тихо заскавучав.
Йоган кинув погляд на прилади.
— Що це таке? — Очі Берна розширились від подиву.
Стрілка електронного записувача біострумів ніби сказилася. Вона викреслювала велетенський зигзаг. Це свідчило про те, що активність організму пса збільшилась в десятки разів проти нормальної. Берн тривожно стежив за механічним пером. Зигзаги наростали, гострішали, ось вони почали виходити за межі стрічки. І раптом в апараті почувся сухий тріск, стрічка зупинилась.
Берн зблід. Щось неймовірне, непередбачене! Апарат навіть не розрахований на таку дивовижну активність! Це добре чи, може, навпаки, зле? І яка цьому причина?
Пес підняв голову, заскавучав, потім, розширивши ніздрі, з шумом втягнув повітря.
— Що тобі, песику?
Різко відчинилися двері. Зайшов Гельд.
— Ви, Франце? — здивовано запитав Берн. — Я ж говорив — через півгодини…
— Вибачте, докторе, — схвильовано відповів асистент. — Вас терміново викликають. У клініку привезли двох пацієнтів з місця автомобільної катастрофи. Вони непритомні…
— Гаразд! — коротко кинув Берн. — Чергуйте тут і підключіть новий записувач: старий вийшов з ладу. Стежте за інтенсивністю біострумів, нагодуйте пса…
Йоган скинув халат, натиснув кнопку на стіні операційної. Безшумно відкрилися маленькі дверцята, і він опинився в стерилізаційній камері. Приємні теплі хвилі невидимого випромінювання пронизали його тіло.
На операційний стіл!
Берн швидким кроком зайшов до приймального покою, тихо причинивши за собою двері. Ось вони — двоє, чоловік і жінка. Доки він захоплювався експериментами, життя йшло своїм шляхом…
Назустріч хірургові поквапливо ступив лікар, який привіз потерпілих.
— Хто? Звідки? — коротко запитав Берн.
— Молода пара. Вінчалися в церкві. Потім — автомобільна катастрофа. Інженер Петер Стар і його дружина…
— Хто? — мимоволі здригнувся Берн.
— Що з вами, докторе? Я кажу…
Та хірург вже не слухав лікаря. Швидко підійшов до колясок, відгорнув покривала.
“Так ось де ми зустрілися! Дорога Еве, ти прийшла привітати мене з моїм відкриттям у своєму весільному вбранні”.
Великі очі Берна наповнилися сумом, губи гірко стиснулись. Дивився непорушними, немов скляними очима поперед себе і, здавалося, бачив якесь видіння. Перед ним лежало тіло його товариша Петера Стара, а поряд… Еве, люба Евеліно, на твоїх скронях я бачу кров! Але ти не вмреш. Ні, ні! У Берна вистачить сил порятувати твоє життя!
— Скальпель! — У його голосі почулися тверді владні нотки. — Та швидше, швидше!
Сестра, яка стояла поруч, хутко подала хірургові інструмент. Берн одним помахом розрізав вінчальну сукню Евеліни.
— Аналізатор!
Два санітари підкотили квадратний жовтий ящик на коліщатах. Берн ковзнув побіжним заклопотаним поглядом по знайомих приладах.
— Серце! — наказав хірург притишеним, але все тим же владним голосом. — Тільки обережніше!
Сестра обтягнула руку Евеліни чорним пояском, до грудей притулила широкий розтруб. Берн впився поглядом в прилад. Стрілочки зрушили з місця, на одному з екранів виникла світла цятка, яка почала пульсувати.