— Маю.
— Тоді ходімо. Я проведу тебе в одне місце, де ти зачекаєш. — Вони пройшли крізь невеличкі двері на територію аеропорту і наблизились до невисокого металічного корпусу.
— Це наш склад. Постійте з Стефаном. Тут менше світла. — Старий Томас помітно хвилювався. — Якщо хтось запитає — звідки, скажіть, що ви прийшли за мною, що мамі погано, захворіла.
Хвилини чекання здалися нестерпно довгими. Електричні вогні вже погасли, кволе, немов змішане з туманом ранкове світло надавало будовам аеропорту невиразного сизого відтінку. Здавалося, що й земля, і ангари, і поле аеродрому, і літаки пофарбовані в один збляклий сірий колір.
Раптом Стефан схопив Гельда за руку.
— Ходімте, онде тато кличе нас.
Справді, біля самого входу в аеропорт виднілася постать Томаса. Він заклично махав рукою. Гельд і Стефан наблизились до нього.
— Ходімте швидше, — мовив Томас. Голос його був тривожний. — Поки що все йде як слід. Але я турбуюся: кажуть, що годину тому, перед самим твоїм приходом, приїздили якісь люди. Ніхто з наших не бачив, куди вони пішли. Може, тривога даремна, але…
— Ти став лякливим, Томасе, — підбадьорливо кинув йому Гельд. — Я тебе знав не таким, коли ти працював на нашому атомному заводі в Бруклінгемі.
— Гаразд, пішли, — невдоволено буркнув Томас, і першим рушив навпростець через льотне поле.
Вони наблизились до довгастих з пласкими дахами приміщень — пакгаузів. Біля одного з них стояв незграбний вертоліт. Кілька робітників навантажували його.
Томас відвів Гельда вбік.
— Зачекайте трохи, зараз вони кінчають.
Через двадцять хвилин Гельду було дозволено зайняти місце у вантажному приміщенні серед ящиків і тюків. Після Гельда до своєї кабіни пройшов пілот. Ще до того, як піднятись по трапу, він кілька хвилин упівголоса говорив з Томасом. Той переконливо доводив йому щось, підкріплюючи свої слова красномовними жестами.
Пілот з похмурим обличчям і непривітним поглядом маленьких колючих очей проминув Гельда і, щільно закривши за собою дверцята кабіни, вмостився в м’якому кріслі.
Гельд витягнув ноги. Сидіння було незручне, і дорога передбачалась нелегка.
Раптом за стінами вертольота почулося гурчання мотора. Під’їхала машина. “Невже вони наздогнали мене?” — подумав Гельд, механічно хапаючись за пістолет, що лежав у правій кишені піджака.
Розчинилися двері, і досередини заглянув чоловік у формі службовця аеропорту — на його жовтому, зморшкуватому обличчі, що ховалося в тіні широкого кашкета з гербом, сиділи великі рогові окуляри.
— Прошу вибачення, панове, — промовив він. — 3 вами полетять ще дві особи. Термінові справи, ми змушені потурбувати вас…
Він зміряв Гельда насмішкуватим поглядом і одразу ж спустився по трапу вниз. До кабіни зайшло два здоровенних хлопці в темно-сірих костюмах і крислатих капелюхах. Жуючи гумку, вони сіли неподалік від Гельда на дерев’яному ящику і повели між собою притишену розмову.
Запрацювали мотори. Гучно заревли вертикальні гвинти, машина плавно піднялася вгору.
Кілька хвилин в кабіні було тихо. Але ось нові пасажири звернулися до Гельда.
— Ви далеко, пане? — спитав один з них, широкоплечий, атлетичної будови хлопець і зиркнув на Гельда примруженими хитруватими очима.
— До Бруклінгема, — похмуро буркнув Гельд. Настирливий погляд невідомого чомусь не сподобався йому.
— У вас поганий настрій, пане? — заговорив другий, трохи старший на вигляд. — Невже наше місто справило на вас таке недобре враження?
— У кожному місті можна знайти хороше й погане, — ухильно відповів Гельд, намагаючись здаватися байдужим.
Але незвичне хвилювання сповнило його. Гельд чомусь виразно відчув, як його маленький пістолет відтягує кишеню, і подумав: “Треба було б весь час тримати руку напоготові. Хтозна, що воно за хлопці”.
— Зрештою, не дивно, що у вас недобрий настрій, — знову озвався молодший пасажир, чомусь самовпевнено посміхаючись. — Такі події зараз у країні, від яких голова кругом іде. Ну, звичайно, не всякому це до вподоби.
— Що ви маєте на увазі? — підозріло спитав Гельд.
— Я маю на увазі наше місто і його околиці, — відрізав чоловік. — Невже ви не знаєте, що сьогодні вночі якийсь злочинець обдурив поліцію, вкрав поліцейську машину і…
Тепер Гельд збагнув. Перед ним сиділи агенти. Вони навмисне, відчуваючи свою цілковиту зверхність, чинили над ним обережний, замаскований допит.
Рука Гельда поволі потягнулася до кишені. Але було вже пізно.
— Цей негідник, — несподівано гучно, з підкресленою різкістю промовив чоловік, — приїхав у наше місто для того, щоб зустрітися з хірургом Берном, якого зараз шукають по всій країні. Певно, в нього є особисті наміри, що суперечать намірам уряду й поліції. — Він раптом подивився в обличчя Гельда злим невідривним поглядом і вигукнув: — Досить грати комедію, пане. Руки на коліна! Не думайте чинити опір, наша зброя б’є без промаху.
Він різко нахилився вперед і швидко обмацав Гельда. Забрав пістолет, гаманець, носову хустину. З кишені штанів витягнув портсигар.
— Сподіваюся, ви порядні джентльмени, панове, — мовив спокійним тоном Гельд, гарячково обмірковуючи ситуацію, — і принаймні залишите мені сигари…
Агенти заусміхалися. Очевидно, це вже було професійною рисою їхнього характеру: доки жертва переслідування озброєна, вона викликає ненависть і підозру, а тільки-но вона потрапляє до пастки, агенти одразу ж добрішають, ладні встановити з нею навіть панібратські відносини, зав’язати дружню розмову. Ось і зараз молодший агент привітно посміхнувся і сказав:
— Сигари ми не палимо, пане, можете залишити їх при собі. Вибачаюсь, здається, мій колега палить…
— Прошу, прошу, — спохопився Гельд і уважно став копирсатись у портсигарі.
Пригостивши старшого агента, Гельд вийняв сигару і, відкусивши кінчик, взяв її в рот.
Агенти продовжували жваво патякати, але Гельд їх не слухав.
— Ми стежили за вами від самого готелю, — говорив молодший агент. — Звичайно, ми могли б взяти вас ще на вокзалі, але ж ми теж люди. Псувати вам настрій, пане, в момент вильоту — це було б просто не по-джентльменськи. І потім нам теж хочеться забавитись… Так, так, пане, нам набридає ганятися за злочинцями по курних шляхах та завулках. Ми вирішили потішитися, влаштувати своєрідну комедію.
Гельд підніс сірник до своєї сигари і підпалив її.
Синій димок тоненьким струмком піднявся вгору. І раптом кінчик сигари спалахнув яскравим синюватим вогнем, щось зашипіло, затріщало, немов феєрверк, і тонка пружна Цівка сивого диму порснула в обличчя агентів.
Агенти отетеріло витріщили очі. Не встигли вони зважитися на якусь дію, як їдкий дим запаморочив їхню свідомість. Без жодного звуку обидва лантухами зсунулися на підлогу.
Гельд, вдаривши кінчиком сигари об стіну, загасив її. Кілька секунд він сидів, затуливши долонею рот, відвертаючи обличчя від димової хмарки, що поволі танула.
“Молодці хлопці! Хорошу штучку дали мені! — подумав він. — Тепер уже отрута не страшна, концентрація її надто слабка”.
Гельд підвівся і забрав у агентів зброю. Поклав їхні пістолети до кишені, свій залишив у руці. Переступив через розпластані тіла і підійшов до кабіни пілота. Рвучко відкрив її.
— Шановний! — Він простягнув руку і дулом пістолета злегка штовхнув пілота в плече.
Той з жахом подивився на нього. Його маленькі колючі очі гарячково виблискували.
Гельд показав йому жестом руки на безвільні тіла обох агентів.
— Я сподіваюся, ви непричетні до цієї історії, — промовив він спокійним тоном. — Але вашу зброю віддайте.
— Обшукайте мене, — заїкаючись, відповів переляканий пілот. — Ми… ми цивільні… Ніякої зброї…
Та Гельд все ж таки для певності обшукав його.
— Ну, гаразд, — мовив він, — тепер вам доведеться трохи змінити курс. На аеродромі мене, мабуть, вже чекають ось такі молодчики. Доставте мене в Штраузе. Спуститесь біля крайніх будівель… або ні, краще далі від виселку, в ліску. В ліску!.. Пам’ятайте, якщо ви поведете машину на аеродром, я пристрелю вас. — І він ще раз для більшої переконливості підніс до обличчя пілота пістолет.