— Мій володарю, — зважився він нарешті на слово. — Я щойно дізнався від одного офіцера, що на Голубому Беркуті загинуло п’ять тисяч наших солдатів. Це правда?
Петер ніби вперше побачив свого ад’ютанта. Проста людська цікавість, яка пролунала в Арнольдових словах, здалася Петеру дивною, загрозливою. Його покірний раб, його вірний зброєносець Арнольд Рок…
— Ти цікавишся політикою, яка тебе зовсім не стосується, — промовив він невдоволено, сідаючи в машину. — Жени швидше до Екельгафта і клопочися своїми справами.
Арнольд косо зиркнув на хазяїна і враз злякано зіщулився.
— Слухаю, мій володарю!
Що з ним сталося? Він би й сам не міг сказати, в чому річ. Чому в голову лізли дивні, страхітливі роздуми? Він боявся свого володаря, він ладен був віддати за нього життя. Тільки щось зміючкою залізло в душу хлопця, щось впало отрутою на ясну свідомість, на тихе плесо думок і скаламутило їх. Все частіше й частіше він запитував себе: що ж буде далі? Що скаже йому мати? В такі хвилини його відданість володарю якось потьмарювалась, і він виразно відчував у серці роздратування.
У вухах свистів вітер. Машина стрілою проносилась залюдненими вулицями. Перехожі злякано сахалися в сторони. Ще здалеку, розчищаючи їм дорогу, надривно свистіли на всіх перехрестях поліцейські.
Біля поліцейського управління Арнольд зупинив машину.
— Чекай мене тут, — наказав Стар. — Звідси ми поїдемо додому…
— Я чекатиму вас, мій володарю, — промовив Арнольд, відчуваючи, що йому бракує сил підвести голову.
Охоронці біля входу з острахом розступилися перед Ста-ром. Він пробіг по коридору, рвонув двері до кабінету Екельгафта. Поліцай-президент, побачивши прем’єр-міністра, зблід і затремтів.
— Пане прем’єр, — забелькотів він. — Чому ви не викликали мене, а приїхали самі?
— Я розжену твою бездарну поліцію і повішу тебе на вуличному ліхтарі! — заревів розлючений Стар. — Де Берн? Де моя дружина?
Екельгафт хотів був щось відповісти, але Стар, стукаючи по столу кулаком, у нестямі повторював:
— Де Берн, нікчемний мерзотнику? Де Берн?
Потім, важко дихаючи, впав у крісло. Екельгафт від страху не міг вимовити й слова.
— За межі країни вони не виїжджали… — пробелькотів він нарешті. — Я сподіваюся, що ми скоро їх знайдемо.
Петер не слухав Екельгафта. Відчув, що не може контролювати себе і сконцентрувати думки. Невже знову зникає сила?
“Зараз, зараз все перевірю”, — вирішив Петер і, подивившись на поліцай-президента, наказав йому в думках:
“Встань і підійди до вікна!..”
Екельгафт залишився непорушним. Петер зблід. Все! Його вольовим імпульсам кінець! Треба, щоб ніхто не помітив цього.
Стар устав з крісла, холодно й твердо промовив до поліцай-президента:
— Даю тобі на розшуки ще один день! Завтра ввечері прощайся з життям, якщо твої нездари не знайдуть Берна!..
Він різко повернувся і вийшов з кабінету.
Похиливши голову, сів у машину. Не бачив нічого перед собою.
Надто скоро він вирішив діяти! Треба було дізнатись про секрет елемента, залишити Берна при собі, а потім… потім він не боявся б смерті… А тепер — хто він? Примара! Його життя залежить від наявності енергії в якійсь мізерній батареї, що висить осьде на грудях! Може, самому проаналізувати елемент і з’ясувати, який атомний номер? Та ні, вже пізно! Без Берна він нічого не вдіє.
“Йоган! Йоган! Ти ж товариш мій. Невже даси мені загинути? Евеліно, моя прекрасна Евеліно! Ти залишила мене напризволяще перед смертю!.. Я знаю, чому ти втекла! Злякалася страшної сили, яка з’явилася в мені… В цьому світі тільки силою можна добитися свого”.
Авто виїхало за місто і зупинилося перед резиденцією Стара. Це була двоповерхова вілла, оточена буйним садом. За віллою протікала бурхлива гірська річка, вдалині синіли стрімкі схили гірських кряжів.
Арнольд допоміг Петеру піднятися по широких мармурових східцях. Біля входу, немов сірі привиди, непорушно стояли вартові. Вони мовчки віддали честь прем’єру і знов завмерли.
Стар, схопившись рукою за груди, ледве-ледве добрався до канапи, важко опустився на неї.
— Арнольд! — слабо гукнув він.
— Що вам, володарю?
— Через кожних півгодини викликай поліцейське управління! Нагадуй Екельгафту, що через двадцять чотири години Берн повинен бути в наших руках, а ні — то хай готується до смерті.
— Слухаю, — відповів Арнольд і безшумно зник за дверима. Стар ліг. Спробував привести до ладу розбурхані думки…
Може, покликати спеціалістів? Ні, він не розкриє свого секрету. Корпоратисти не повинні знати, що Стар втратив свою могутність. Але чого ж йому сподіватися? Як відшукати сліди Йогана? Тод і Шаукель вже помітили, що з прем’єром не все гаразд. Петер бачив це по їхніх поглядах! Він потрібен їм як зброя для завоювання необмеженої влади над світом. А тепер! Чого він вартий тепер? Його вольові імпульси зникли. Це довів експеримент з Екельгафтом. А може, він просто перевтомився?.. Треба відпочити, і могутність знову повернеться до нього. Завтра о десятій — засідання корпорації. Його останній день, останнє засідання… Він використає всю свою силу, поставить на ноги всю поліцію і таки знайде Йогана Берна…
Стар у безсилій люті заскрипів зубами, зірвався з дивана, пробіг по кімнаті. Кожний рух виснажував його. Через кілька хвилин голова його запаморочилася, тіло стало важким, млявим, і він упав на диван.
Хтось тихо відчинив двері. Петер розплющив очі й побачив ад’ютанта. Його очі сяяли торжеством.
— Що трапилось, Арнольде? — кволим голосом запитав Петер.
— Володарю мій! Внизу охоронці затримали жінку, яка хотіла бачити вас. Вона називає себе Евеліною Стар…
— Що? — закричав Петер, зриваючись з місця. — Як ти сказав?
— Вона називає себе Евеліною Стар, — повторив Арнольд.
— Сюди! Негайно сюди!
— Цю жінку?
— Так, негайно сюди! — нетерпляче перебив Петер. — Негайно.
Арнольд хутко вийшов з кімнати.
Почулися дрібні, чіткі кроки, розчинилися двері. Петер здригнувся. На порозі стояла Евеліна, бліда, схудла, у сірому плащі і голубому береті. В очах її блищали сльози.
— Петер! — прошепотіла вона і кинулася до чоловіка.
Він міцно обняв її. Але вона відхилилась від нього і подивилася йому в лице.
— Боже мій! Як ти постарів! Подивись, на кого ти став схожий?
Евеліна схопила Стара, який ще не отямився від радості й подиву, за руку і підвела до великого люстра. Петер поглянув на своє відображення. Скроні його були густо засіяні сивиною, вона проступала навіть серед світлого волосся. Біля рота і очей різко покарбувалися зморшки. За короткий час Петер постарів на десяток років.
Але це чомусь не схвилювало його. Він байдуже глянув ще раз на своє відображення і сів у крісло. Піймав Евеліну за руку і підтягнув її до себе.
— Де ти була, чому не приходила раніше?
— Не засуджуй мене! — схвильовано заговорила Евеліна. — Я не могла зробити інакше! Ти налякав мене своїми дикими ідеями! Мене гнітила твоя страшна воля!.. Але потім…
— Потім… — з надією перервав Петер.
— Потім я зрозуміла, що вчинила не зовсім вірно. Берн повинен був відразу допомогти тобі звільнитися від страшної батареї…
— Берн? Значить, ви були разом?
— Так!
— Де ж він? Чому він не приїхав? Адже він знає, що я помру через два-три дні!
Евеліна спохмурніла. Сіла біля Петера, взяла його за руку.
— Слухай мене! Йоган допоможе тобі. Але… ти повинен відійти від політики. Це його умова. В іншому разі він не відкриє секрету батареї.
— Чому ж він сам не приїхав?..
— Він не хоче ризикувати! Ти ж можеш примусити його розповісти все, а він не бажає, щоб світ руйнувала диявольська сила, захована в твоєму серці.
— Ну… припустимо… я погоджусь. Значить, тоді він приїде?
— Так! Але повторюю, його умови такі: ти повністю відійдеш од політичного життя. Крім того, ти повинен дати наказ, щоб поліція не переслідувала Берна…