— Гаразд, стежте за його домівкою. — Ганс Шаукель звернувся поштиво до імперського міністра: — Пане імперський міністр, яка ваша думка: візьмемо його силою чи, може, шанобливо запросимо до себе, як почесного гостя? Відверто скажемо йому, що він нам потрібен не як бранець, а як рівноправний партнер.
— Так, так, — запопадливо погодився Екельгафт, розуміючи, куди віє вітер. — Мої люди зуміють переконати Петера Стара, я в цьому твердо впевнений.
Відповіддю Екельгафту були тільки холодні, неприховано глумливі погляди корпоратистів. Поліцай-президента зневажали і водночас боялися. Права рука Германа Тода, керівник таємної поліції, Екельгафт був здатен наробити чимало прикростей навіть найбільш високопоставленим особам у державі.
Однак службові якості Екельгафта цілком задовольняли членів “Золотого ангела”. Його жорстокість, сліпа відданість справі корпоратистів примушували корпорацію терпіти в своєму середовищі цю відразливу особу.
В кінці розмови Герман Тод наче щось згадав — рвучко підвівся з свого крісла і, попрохавши гостей трохи зачекати, вийшов до сусідньої кімнати. Багатозначний жест, яким він підкріпив слово “зачекайте”, насторожив присутніх. Напевно, щось важливе. Можливо, якась новина або термінова телеграма з-за кордону, про яку він забув сказати серед гарячкових розмов і суперечок.
Тод повернувся дуже швидко. Його сухі губи були міцно стулені.
— Панове, — звернувся він до присутніх, — сьогодні о восьмій вечора почнеться заповнення, останнього резервуара Голубого Беркута в Штірвальді. Ми спостерігатимемо за цією операцією по телевізору.
Гості пожвавішали. Останній, шостий резервуар мав завершити створення грандіозної захисної смуги вздовж східного кордону країни. Смугу готували на випадок успішного контрнаступу ворожих військ у майбутній війні.
Офіційно було оголошено, що шість великих штучних озер, розташованих у гірській місцевості, на висоті двох–трьох тисяч метрів над рівнем моря споруджуються виключно в мирних цілях. У разі посухи вони використовуватимуться для зрошення полів.
Крім того, наявність грандіозних водних резервів, — так стверджували офіційні повідомлення — сприятиме підвищенню судноплавності рік, пом’якшенню кліматичних умов тощо
— Ви справді приготували для нас приємний сюрприз, пане міністр, — радо вигукнув один з корпоратистів.
— Я не хотів лишати вас в поганому настрої після сьогоднішньої розмови. — Герман Тод глянув на ручного годинника. — Ще маємо десять хвилин, — промовив він. — Поки що я хочу вшанувати моїх дорогих гостей смачним напоєм. — Він натиснув кнопку в бильці крісла, і коли до кімнати зайшла огрядна красива покоївка, лагідним тоном попросив: — Гелено, почастуйте нас квасом. Так, так, панове, я хочу, щоб ви скуштували звичайнісінького сільського квасу. Не забувайте, що я все дитинство провів у батьковому маєтку і люблю наші сільські страви й напої.
Потім Тод включив телевізор. На екрані з’явилася невеличка кімнатка. Стіни її були викладені балками, а на підлозі лежало кілька великих шкур — ведмежих та оленячих. Перед очима присутніх з’явився чоловік у сірому спортивному костюмі, з великою люлькою.
— Як справи, Грюнтере? — спитав Тод.
— Доброго вечора, пане імперський міністр, — відповів той стриманим тоном. Він стояв посеред кімнати, смачно попихкуючи люлькою. — Все готове для затоплення. Війська виводять з котловану останніх жителів. Це фанатики, які не вірять в те, що їхні землі будуть залиті водою. їх доводиться виганяти з халуп просто силоміць, під дулами гвинтівок.
— Грюнтере, — перебив його імперський міністр, — розкажіть нам детальніше про Голубий Беркут. Зараз в моїй кімнаті зібралися члени Ради корпорації. Я сподіваюся, що у вашій конторі немає сторонніх людей?
— Я сам, пане міністр.
— Тоді викладайте все, — наказав Тод.
— Ви знаєте, — почав Грюнтер, — що призначення водосховищ по лінії Лангенау–Тейхово–Штірвальд — нагромадження величезних мас води на випадок стратегічного контрнаступу армії Сходу. Озеро Голубий Беркут — найбільше в усій системі. На дні і в берегах резервуара вмонтовано кілька сот грандіозних атомних реакторів-нагрівачів, що за десять годин зможуть нагріти мільйони кубометрів води. Зважте, панове, також на те, що одразу ж після заповнення резервуару в нього буде влито кілька сот кубометрів спеціальної хімічної речовини, яка підвищить температуру кипіння води до п’ятисот градусів. Ми одержимо щось схоже на розплавлений метал — страшну, спопеляючу рідину…
— Непогана купіль для наших страйкарів, — докинув буркотливо Екельгафт.
— …У разі наступу ворожого війська ця величезна маса гарячої води буде випущена на рівнини. На сотні кілометрів, де прокотиться вируючий смерч, залишиться тільки спалена земля. Ворога буде знищено за кілька годин.
— Але ж там землі моїх дідів і прадідів, — не втримався один з корпоратистів.
Інженер на екрані, ніби вгадавши можливі зауваження, продовжував:
— Привілейовані особи будуть сповіщені про наближення операції за п’ять–шість годин — час цілком достатній, щоб, скориставшись гелікоптером або літаком, залишити зону майбутнього затоплення. Що ж до населення… ну, панове, ми не можемо керуватися альтруїстичними принципами, коли йдеться про збереження наших політичних ідеалів. У разі відступу ми так чи інакше назавжди втратимо ці землі. Зрештою, ми, інженери, виконуємо тільки вашу волю, панове члени корпорації.
Ми тільки здійснили ваші загальні настанови, втіливши їх в конкретні дії…
— Здається, вже час, — нетерпляче перебив інженера Герман Тод.
— Слухаю, пане міністр, — відповів інженер. — А зараз, панове, наш оператор буде включати окремі об’єкти споруди, і ви зможете стежити за ходом затоплення котловану.
На екрані телевізора корпоратисти побачили величезну долину, затиснуту між пасмами гір, яка простягнулася на кілька десятків кілометрів. Ширина її не перевищувала шести–восьми десятків кілометрів. Це була улоговина з похилими берегами, порослими лісом і чагарником. Вздовж правого схилу тулилися невеличкі, переважно дерев’яні халупки з пласкими дахами, біля яких метушилися люди.
Вдалині, серед чагарів, що росли на дні майбутнього озера, з’явилися невеличкі постаті в сіро-зелених френчах і касках. Вони йшли кількома шеренгами, тримаючи в руках автоматичні карабіни, а поперед них пленталися втомлені люди в широких крислатих капелюхах, з важкими клунками за спинами. Серед них були жінки й діти. Війська силоміць виводили з котловану останніх жителів долини.
Ось вони наблизились до будиночків. Раптом солдати і вигнанці спинилися. На екрані було добре видно, як жінки кинулись до солдатів, змішалися з ними.
— Грюнтере, поясніть мені, що там трапилось? — гукнув у мікрофон імперський міністр.
— Жителі не хочуть залишати долину. Солдати одержали наказ застосувати зброю.
— Невже оті нікчеми сподіваються своїм опором змінити справу? — вигукнув Шаукель.
— Передайте мій наказ: діяти рішуче й безжалісно! — твердо промовив Герман Тод.
У напівтемряві, ледь освітлений голубуватим відблиском екрана, міністр нагадував страшного шуліку-степовика, з довгою жилавою шиєю, яструбиним носом і жовтим, як слонова кістка, черепом.
Біля будиночків вже зав’язався справжній бій. З долини постійно підходили шеренги солдатів, а з селища бігли юрми селян і робітників. У декого в руках з’явилися кирки, заступи, ломи.
Пролунав перший постріл, покотився луною по долині. За ним гримнув другий, третій…
— Що вони роблять? — роздратовано озвався в пітьмі один з корпоратистів. — Про ці події дізнається весь світ, і тоді нам не спекатися лиха.
— Панове, я все передбачив, — холодним тоном озвався із свого глибокого крісла Герман Тод. — Сподіваюся, що ви виправдаєте мої рішучі заходи. Країна і весь світ нічого не знатимуть про ці події. — Потім, повернувшись до мікрофона, наказав: — Грюнтере, час кінчати справу.