— Схаменіться, Стар! — гукнув начальник в’язниці. — Злізайте негайно донизу, ми все одно не дозволимо вам накласти на себе руки!
— Гаразд, я злізу, але відійдіть до дверей, — примирливим тоном озвався Стар. Його мозок вже працював з максимальним напруженням.
Поліцейські слухняно відійшли до виходу.
Петер зліз на підлогу.
Розставивши широко ноги, він пильно дивився на тюремників. Дивився і поволі, з настирливою невідступністю влазив їм у душу своїм поглядом. Підняв руку і притишеним голосом промовив:
— Складіть зброю… там! — Він показав рукою на найдальший куток під вікнами. — Негайно, всі до одного!
Сім чоловік, що були в камері, поволі, немов у напівсні, втупившись у Стара, попрямували в куток і покидали на підлогу зброю. В очах начальника в’язниці, в поглядах інших тюремників з’явились дивні гарячкові вогники. Здавалось, вони втрачають розум, проймаючись якимось фанатично безтямним поривом, якоюсь звірячою відданістю. Зброя на підлозі, руки по швах, очі — невідривно спрямовані на Стара. Кожен нерв, кожен м’яз напружені до краю. Зараз він дасть команду, і вони сліпо кинуться її виконувати. Вони вже втратили людську подобу, вони вже придаток, безвільна часточка його нервів, його думок.
— А тепер всі в коридор! — гримів наказ Стара.
Слухняні, збиті докупи тюремники, товплячись, наступаючи один одному на ноги, посунули з камери. Позаду крокував Петер.
Кілька охоронців, що трапились їм в коридорі, спочатку здивовано витріщились на цю незвичайну картину. Але Стар одразу ж приєднав їх до гурту.
— Гей ви, в коридорі! Сюди, до мене!
І вже не сім, а десять, п’ятнадцять чоловік, немов слухняна отара овечок, тупотіли яскраво освітленим коридором.
— Стій!
Люди зупинились.
— У кого ключі від камер?
Начальник тюрми, втягуючи перелякано свою квадратну голову в плечі, проштовхався наперед.
— До ваших послуг, пане Стар, — мовив він, злегка заїкаючись. — Ключі у чергових по коридорах. Лецков, Зееле, Францман, сюди! — звернувся він до своїх підлеглих.
Троє поліцейських підійшли до начальника в’язниці.
— Віддайте ключі панові Стару.
Петер спинив їх одним жестом руки.
— Ні, робіть те, що я вам накажу.
Стара охопило гарячкове почуття свавілля і дикої помсти. Зараз він відплатить за все. Нарешті він по-справжньому доведе свою силу. Він розтрощить цю кляту в’язницю, він розгонить цих нелюдів-тюремників.
— Відчиняйте камери!
Заклацали замки, загрюкали двері. Десятки людей — сірих, виснажених, доведених до останньої межі відчаю, почали виходити з камер. Це була в’язниця кримінальних злочинців. Петер побачив озвірілі, напівдикі обличчя вбивць, злодіїв, бродяг. Вони виходили несміливо, крадькома, зиркаючи похмуро спідлоба злісними, глибоко запалими очима.
З другого й третього поверхів спускались нові й нові в’язні в смугастих штанях і куртках, в жовтих фесках і важких дерев’яних черевиках. Коридор сповнився приглушеним гомоном, перестуком дерев’яних підборів, брязкотом заліза.
Петеру зробилося страшно. Він ніколи не думав, що таїться в темних закапелках його міста, в світі отих напівздичавілих людей, які кожного дня, кожної години творять найжахливіші злочини, топчуть найсвятіші людські почуття, нівечать людську гідність. Ось невелика часточка того підземного світу. Ось його ненажерливі руки, його дика жадоба грабунку і вбивства, що проступає в кожній рисі обличчя. І це в той час. коли пани з корпорації “Золотий ангел”, усі оті імперські міністри твердять щоденно про соціальну рівність, про зростаючу культуру населення. Хіба ж не вони локаутами[5] на заводах, розоренням фермерів спричинили існування оцієї армії нелюдів і вбивць!
А в’язні натискували, п’яніли від усвідомлення своєї свободи. Вони вже шастали галасливими зграями по коридорах, збившись у купки, про щось домовлялися, гарячково до чогось готувалися.
Тоді Петер, піднявши догори руку, гучно крикнув:
— Всі, хто є в коридорі, на вулицю!
Сотні людей скорилися його волі. Секунда, друга, і вони покірною масою рушили до виходу. З ними змішались поліцейські. Хтось боляче штовхнув Петера, хтось притиснув його до стіни.
— Швидше! Швидше! — гукав Стар, намагаючись криком заглушити в собі мимовільний страх перед цим озвірілим табуном людей. Немов тріска, підхоплена повінню, він плив довгим коридором. Він відпихався руками від смугастих халатів, з огидою відвертав обличчя від смердючих тіл, що лізли йому під самий ніс, і думав: “Я знову втрачаю владу над становищем, знову щось сильніше від мене кидає мною, немов нікчемною смітинкою. Де ж моя дивовижна воля? Що я можу вдіяти з цими людьми?”
Його опанувало легке каяття: навіщо він зробив це? Він накаже охоронцям навести лад. Досить! Треба кінчати з цим. І геть, геть звідси.
Опинившись у дворі, оточений вируючим натовпом, Петер розшукав очима кілька сіро-зелених постатей з широкими кашкетами на головах — то були збиті докупи й затиснуті в куток тюремного двору охоронці і, напруживши всі сили, гукнув:
— Гей, ви, до мене!
Голос його потонув в оглушливому гаморі. Тоді він закричав майже істерично:
— Начальник тюрми, до мене! Охоронці, до мене!
І не встигли ще поліцейські проштовхатись до нього крізь сіру брудну каламуть смугастих курток і жовтих фесок, як він уже, не думаючи, віддав дикий, безглуздий наказ, породжений його гарячковим мозком.
— До зброї! Всіх загнати в камери!
Можливо, за інших умов поліцаї не зважились би на такий крок — адже їх оточувало справжнє море оскаженілих людей. Але тепер вони діяли швидко, з точністю механізмів. Невідомо звідки в їхніх руках з’явилися карабіни і скорострільні автоматичні пістолети. До першої групи поліцаїв приєдналося більше двадцяти повністю озброєних охоронців, які були у вартівні.
Петер бачив, як очолена начальником тюрми варта почала з двох боків наступ на в’язнів. Злочинці чинили оскаженілий опір. Збуджені думкою близького звільнення, вони з безтямною люттю відбивалися від охоронців.
Перед Старом розгорнулася картина справжньої баталії. Спочатку вартові намагалися загнати в’язнів назад у приміщення тюрми криками і ударами прикладів.
Але ось пожбурена кимсь каменюка повалила на землю одного з поліцаїв. Одразу ж загриміли постріли. Стогони поранених і вмираючих заповнили просторе тюремне дворище.
Кулі засвистіли над головою Стара. Якийсь здоровенний чолов’яга, зірвавши з себе смугасту куртку, з божевільними очима кинувся на поліцая, що стояв неподалік від Петера. Поліцай, майже не цілячись, прошив його короткою чергою. В’язень зробив ще два-три кроки і, розмазуючи по обличчю кров, упав біля ніг Петера. Він корчився в передсмертних судорогах, намагаючись дотягнутися до Петерового черевика.
Блідий, тремтячий, Стар підскочив до начальника тюрми, — той саме безжалісно топтав разом з двома охоронцями вже бездиханне тіло у смугастому вбранні, шарпнув його за плече і розпачливо крикнув йому в обличчя:
— Випустіть мене звідси! Негайно відчиніть двері і виведіть мене геть!
Через кілька хвилин Стар у супроводі двох поліцаїв пройшов до запасного виходу. Охоронці з напруженою готовністю відчинили маленькі двері, що вели з підвального приміщення тюрми на вулицю і, виструнчившись, запопадливими очима впилися в Петера. Він, не озираючись, шаснув у відчинені двері і зник у глухому завулку.
Частина друга
Голубий Беркут
На заміській віллі Германа Тода зібралась нарада керівних діячів корпорації “Золотий ангел”.
Герман Тод, політичний бос Ганс Шаукель, поліцай-президент Екельгафт і ще кілька високопоставлених осіб сиділи в невеликій затишній вітальні. Глибокі м’які крісла, овальний стіл, вкритий темно-синьою оксамитовою скатертиною, великий екран телевізора, що займав усю стіну праворуч від дверей — оце й усе, що могло впасти у вічі при побіжному огляді кімнати Тода.
Обговорювались останні тривожні вісті: зникнення Берна і фактичний провал розрахунків на механічне серце.