— Що-небудь трапилось?
— Так! Нещастя!..
— Проведіть даму до мене! — наказав Берн.
— Слухаю! — відповів санітар.
Виключивши телевізор, він жестом показав Евеліні на двері.
— Прошу…
Довгим безлюдним коридором Евеліну провели до дверей кабінету шефа клініки.
Безшумно відчинилися двері, і назустріч Евеліні з глибини кабінету швидко вийшов Берн. Радісно усміхаючись, він потиснув ніжну руку жінки.
— Ну, як Петер? Все гаразд…
Крім Йогана, в кабінеті ще був його асистент Франц Гельд.
— Прошу вибачення, — сказала Евеліна. — Я мушу поговорити з тобою наодинці!..
Гельд мовчки схилив голову, запитливо подивився на Евеліну і вийшов.
— Це твій найближчий асистент? — запитала вона.
— Так!..
— Ти цілком довіряєш йому?..
— Не зовсім! — У тоні Берна почулася гірка безнадія. — З того часу, як мені повідомили, що поліція стежить за моїми роботами, його поведінка здається підозрілою. Може, це даремні сумніви… Ну, гаразд, скажи, що трапилось?
— Йогане, — схвильовано почала Евеліна, сідаючи на канапу. — Скоїлося лихо!.. І ти… ти, напевне, в цьому винен!
— Що? З Петером погано?
— Ні. Не зовсім… Сьогодні трапилися страшні речі… Ні! Не так! Ще раніше я почала відчувати, що з Петером не все гаразд. Він став якось дивно впливати на мою психіку…
— Чому ж ти відразу не сказала мені про все?
— Я не надавала цьому ніякого значення!.. Я думала, що сама винна. Ти ж знаєш, скільки довелося пережити. Мої нерви після операції Петера зовсім розладнались. Я гадала, що це депресія.
— Говори, говори, — квапив її Берн.
— Кілька днів тому мені здалося, що мене покликав Петер. Я була на кухні… Я прийшла до нього… Він сказав, що не кликав мене. Вірніше, кликав, але в думках. Потім став плести щось про Шекспіра… про духовний зв’язок між закоханими. Я заспокоїлася, але в серці моєму лишилася підозра…
— Цікаво! Цікаво! — прошепотів Берн.
— Такий випадок повторився знову, — продовжувала Евеліна. — Петер схвилювався, подумав, що в нього розладнується мозок. Ми вирішили зустрітися з тобою.
— Чому ж ви одразу не приїхали? — тривожно запитав Берн. Неясні передчуття опанували його. — Ну, говори, що ж було далі?
— Ми зупинилися перед світлофором. І раптом скоїлась страшна катастрофа. Автобус з пасажирами врізався в зустрічну машину… Це було жахливе видовище! А Петер залишався спокійним. Ні! Він тріумфував. В його очах було щось божевільне, безтямне.
— Ну, а далі, далі! — Берн, нахмурений, грізний, швидко ходив по кімнаті, аж розлітались поли білого халата. Схрещені за спиною руки судорожно стискались. .,
Він слухав Евеліну, напружуючи всі сили, щоб не втратити самовладання. Трапилось найжахливіше, найнеймовірніше. Катастрофа на вулиці Бохум… дикий, безглуздий вчинок поліцейського… божевільне маячіння Петера Стара… Бернові здавалося, що він бачить перед собою оті кошмарні картини, ніби чує голос Стара: “Я маю страшну силу. Я можу наказувати людям! Я стану володарем світу!”
— Ну, так, а далі? Що було далі? — підганяв Берн Евеліну.
— Я думала, що все це сон, дике видіння, — розповідала гарячково жінка. — Але це був не сон. Я більше не могла витримати. Я прийшла до тебе. Ми повинні… ти, ти повинен діяти… негайно! Найжахливіше те, що Петер за характером — егоїст, самозакоханий егоїст. Він і раніше мріяв про славу, а тепер просто осатанів.
— Ти гадаєш, він не заспокоїться? — запитав Берн, щось обдумуючи.
— Де там! — Евеліна відкинулась на спинку крісла і безнадійно махнула рукою. — Він примусить і тебе служити своїм божевільним планам. Адже від тебе залежить…
— Знаю! — роздратовано обірвав Йоган. — Знаю, що я накоїв. Якщо він з’явиться сюди, ми загинули.
— Не тільки ми…
— Так! Наше місто і наші друзі, а може, навіть… мені страшно подумати. Він стане фанатиком, маніяком. Жадоба влади остаточно запаморочить його свідомість.
— Йогане! — майже розпачливо вигукнула Евеліна. — Але що ж це? Від чого? Невже операція?..
— Безумовно!.. Я все зрозумів… Радіація елемента, очевидно, пробила екран і проникла в організм Петера. Мозок і нервова система його активізувались в мільйони разів! Немає нічого дивного в тому, що він на відстані паралізує волю інших людей. Я дав йому можливість масового гіпнозу!..
— Що ж тепер робити? — Евеліна судорожно вчепилась побілілими пальцями в бильця крісла.
— Треба тікати, — суворо одказав Берн. — Про дії Стара, мабуть, уже знає поліція… Його використають політичні і фінансові кола… Це страшніше, ніж залізне серце, яке вони хочуть вставити своїм солдатам! Але, слава богу, секрет атомної батареї ще нікому не відомий! Стару залишилося жити місяць.
— Ти хочеш… щоб він вмер? — з жахом запитала Евеліна. її била нервова лихоманка.
Берн стиснув руки жінки.
— Послухай, Еве! — сказав він. — Справа дуже серйозна! Ми повинні вирішити — смерть одного чоловіка чи смерть мільйонів! Ти ж сама говорила, що він замислив.
— Так! Але, Йогане… Я думала, ти зможеш що-небудь вдіяти… Я ж люблю його, Йогане!..
— Гаразд! — Хірург різко зупинився на місці. — Я спробую за місяць сконструювати батарею, яка знищить його активізацію! Але для цього нам треба виграти час! Ти розумієш, що тут залишатися ми не можемо. Це єдиний вихід! Ми поїдемо на мою віллу в горах. Про неї ніхто не знає… Полетимо туди літаком, негайно!..
— Що ж, полетимо! — вагаючись, сказала Евеліна. Берн підійшов до телефону, набрав номер.
— Алло! Контора повітряних сполучень?.. Вільні місця на Шліссельдорф є? Через двадцять хвилин? Дуже добре! Два квитки!
Берн обернувся. На порозі стояв асистент.
— Що вам треба? — різко запитав Берн.
— Докторе! Вас просять на консиліум у клініку професора Шлісса…
— Я не можу! Я від’їжджаю!..
— Сьогодні?
— Негайно!.. Операції доручаю проводити вам. Я повернусь не скоро, можливо, через місяць!
— Не секрет, куди доктор їде?
Евеліна застережливо подивилася на Берна.
— Вибачте, я не маю часу, — сухо відрізав Берн. Асистент поклонився і вийшов.
— Мені не подобається його поведінка, — похитала головою Евеліна. — Чому він без дозволу зайшов? Він, очевидно, чув твою розмову по телефону.
— Потім, потім, — Берн квапливо став одягати сірий плащ. — У нас залишились лічені хвилини! Ти готова?
— Так!
— Пішли.
Берн повернув ручку на панелі. В стіні відкрилися потайні двері, за якими темнів вузький коридор. Вони спустилися тісними, крутими сходами на задній двір клініки. Берн відкрив гараж, підійшов до коричневого лімузина
— Сідай.
Через хвилину машина Берна мчала до аеродрому. Евеліна тривожно поглядала на хронометр.
— Залишилося вісім хвилин!
— Встигнемо!
Завищали гальма, авто зупинилося біля аеровокзалу. До них підійшов чиновник у форменому картузі.
— Пане Берн?
— Так!
— Ось ваші квитки… Поспішайте до літака.
— Дякую! Машину поставте в гараж.
Берн допоміг Евеліні вийти з машини. Вона сперлася на його руку.
— Де наш літак?.. — запитала вона, озираючись на всі боки.
— Пішли! Онде він.
Берн підвів Евеліну до велетенського пасажирського вертольота. За кілька хвилин він мав піднятись у повітря. Його широко розкидані врізнобіч лопасті, немов павучі лапи, поволі оберталися в повітрі.
В коридорі їх чекав провідник.
— Ось ваша каюта, — він відкрив маленькі блискучі дверцята.
Берн і Евеліна зайшли в невелику комфортабельну каюту, де було двоє м’яких крісел і круглий стіл. Евеліна на хвилину затрималась в проході і озирнулася назад. Рвучко закривши двері, схопила Берна за руку: