— Я не буду питати тебе, звідки ти прийшов, Арнольде, — промовила вона по хвилі. — Але моє серце підказує мені, що ти допоможеш нам.
— Так, ми робимо спільну справу, — рівним тоном одказав юнак.
— Тому я й вірю тобі. — Мати замовкла, певно, на щось зважуючись. — Ти мусиш допомогти мені. Володарі “Золотого ангела” затівають страшну річ. — Очі її розширились, голос затремтів. — Вони радились вчора, і я все чула. Скоро проллється кров наших друзів…
— Кажи, що вони затіяли, — нетерпляче перебив її син.
— “Золотий ангел” хоче знайти якогось Петера Стара…
— Стара? — перелякано зойкнув Арнольд.
— Вони шукають Петера Стара, — квапливо продовжувала мати, — і хочуть скористатися його “залізним серцем”…
— Яким серцем, що ти верзеш? — урвав материну мову Арнольд. — Петер Стар… — Він схопився з канапи і урочисто поглянув довкола себе. Але раптом отямився, змовк і тихо опустився на канапу.
— Ти знаєш його? — запитала мати.
— Ні, мамо, це я так. Говори далі. Що вони затіяли?
— “Золотий ангел” влаштував засідку біля клініки на вулиці Штерна. Сьогодні газети повідомлять, начебто дружина Петера Стара, тяжко поранена під час трагічної події на Голубому Беркуті, перебуває в цій клініці… Стар піде до неї, і вони впіймають його. Коли він потрапить до їхніх рук, щось страшне…
Арнольд, як навіжений, зірвався з місця.
— Досить, мамо! Ти правду кажеш?
— Але ж вислухай мене до кінця. Ти мусиш повідомити наших людей, щоб вони негайно вжили заходів. Ти підеш до них…
Арнольд шарпнув на собі портупею. Мить подумав.
— Мамо, я буду слухатись тебе, я… я виконаю все.. Тільки скажи… Ти нічого не знаєш про Берна? Може, ти чула, де він зараз ховається?
— Сьогодні під час сніданку поліцай-президент доповідав моєму хазяїну, що поліція напала на його слід. Потім вони стали говорити пошепки, мені довелося вийти, і я нічого не дізналася. Але наші друзі стежать за Берном. Герман Тод даремно старається…
— Значить, Герман Тод знає? — Юнак на мить замислився.
— Послухай, Арнольде! Мене турбує інше, — майже благальним тоном заговорила мати. — “Золотий ангел” хоче використати Петера Стара. Вчора було прийняте рішення внести його до корпорації і зробити всемогутнім диктатором. Якщо це станеться, Стар знівечить країну. Я мушу йти на віллу, але ти допоможеш мені. Ти підеш…
— Так, так, мамо, я піду… — Він говорив кудись у простір, втупившись холодними очима у відкрите вікно.
— Ти підеш на квартиру Бервальдів… — Говорила далі схвильованим тоном Гелена. — Ти пам’ятаєш, де живуть Бервальди? Там зустрінешся з посланцем… — Вона на мить запнулась. Чи варто говорити йому все? — Побачиш молодого чоловіка по імені Краузе і розповіси йому все, що я тобі допіру казала. Ти чуєш мене, Арнольде?
— Чую, мамо, — якось байдуже відповів син. Його думки блукали далеко-далеко… Сильний голос невпинно звучав у його вухах: “Ти підеш за мною великим шляхом безсмертя й слави…”
Той голос позбавляв Арнольда сил, навівав на нього якийсь казковий сон. І тому він механічно, мов неживий, відповів матері:
— Піду.
— Ти пам’ятаєш адресу Бервальдів?
— Пам’ятаю.
— Ну то йди, сину.
— Іду, мамо.
На вулицях вже було повнісінько люду. Тривожні чутки носилися по місту. З вуст у вуста передавались подробиці трагедії на Голубому Беркуті і вбивства поліцейських на вулиці Бохум.
Газети вийшли з величезними заголовками на перших сторінках.
“Трагедія Голубого Беркута — справа рук червоних.
Врятовано тридцять дев’ять осіб. Серед них Евеліна Стар, Карл Брайнгвайнер, Ганс Мюллер…”
Арнольд не поспішав. З почуттям виконаного обов’язку він повертався до свого володаря. В голові його вирували думки. Очевидно, його володар має справу з духами, він сам могутній, як дух. Нехай іде до Тода, нехай не боїться “Золотого ангела”. Я так і скажу йому: “Вони хочуть зробити вас великою людиною. Вони знають, де перебуває Берн”.
Ось і вулиця Бохум. Знайомий дім на розі. Потік пішоходів, поліцейські на перехресті. Може, нічого не трапилося?.. Може, страшна смерть його товаришів — тільки дикий, божевільний сон? Ні, він все добре пам’ятає. Він мав зробити останній крок в своєму житті, смерть вже дивилася на нього чорною пащею розкритого вікна… Потім владний окрик Стара, його різкий наказ: “Ти будеш жити!” І ось він зараз поспішає до нього.
Арнольд зайшов у під’їзд і швидко піднявся на п’ятий поверх. Наблизився до знайомих дверей. Ось дзвінок, маленька табличка.
— Стійте! Вам куди?
Арнольд помітив двох поліцейських. Вони стояли на верхній площадці, тримаючи в руках автоматичні пістолети. По тому, як вони, зігнуті, зіщулені, визирали крізь поруччя, можна було зрозуміти їхній стан. Кожної хвилини вони чекали чогось страшного, якоїсь неймовірної витівки “залізного диявола”.
— Курт? Носке? — Арнольд не міг приховати свого подиву.
Знайомі поліцейські теж полегшено зітхнули. Один з них, товстий, вайлуватий, хитрувато посміхнувся.
— Кажуть, що ти втік від “залізного диявола”?
— Я не тікав від нього…
— Ого! — вражено вигукнув другий поліцай. — Може, ти породичався з ним і він звів тебе з нечистим?
— Та ні, “залізний диявол” викинув його з вікна, але Арнольдові вдалося зачепитися за електричний дріт, — силувано пожартував його напарник.
Арнольд насупився.
— Я просто втік. А його що, впіймали?
— Еге, впіймаєш! — сказав вайлуватий. — Він зачарований самим нечистим. Кажуть, що він прибув з Індії, де багато років знався з чорнокнижниками. Плещуть, що у нього під волоссям є навіть маленькі ріжки. — Поліцай весело підморгнув своєму товаришеві.
— Перестань патякати! — різко обірвав його Арнольд. — Де Петер Стар? Він приходив до себе додому?
— Ти нас питаєш? — Товстун журно похитав головою. — Коли б ми знали, то, може, не стовбичили б в цьому проклятому під’їзді. Мабуть, утік чорним ходом. Запропастився, наче у воду впав. Скрізь виставлено пости. Скажемо тобі по секрету: в нас газові кулі. Вони тільки отруюють. Коли він втратить свідомість, ми повинні зв’язати його і відпровадити в тюряжку. Ми будемо стріляти навіть тоді, коли побачимо його за двісті метрів. Він не встигне й слова сказати. Тепер йому кінець…
Арнольд, опустивши голову, поволі спускався сходами. “Добре, що я у формі, — подумав він. — Вони й досі вважають мене за свого. Не знають, що я служу великому володарю”.
Через десять хвилин юнак був біля лікарні на вулиці Штерна. Двоповерховий, сірого кольору особняк ховався в гущавині дерев.
Ще здалеку Арнольд побачив велетенський натовп. Сотні людей юрмилися біля ґратчастих воріт клініки. Кілька поліцаїв стояли за ґратами.
— Негайно покличте головного лікаря, — гукав до поліцаїв високий чоловік, розмахуючи над головою капелюхом. Його очі видавали відчай і злість. — Довго вони будуть приховувати від нас правду?
До Арнольда кинулось одразу кілька чоловік. Напевно, присутні вирішили, що він охоронець.
Чоловік з капелюхом у руці схопив його за лікоть.
— Та майте ж совість, молодий чоловіче! — вигукнув він істеричним голосом. — Підіть, передайте їм, що ми будемо скаржитись, напишемо самому міністру… Це ж неподобство! Мій син офіцер… загинув на Голубому Беркуті. Я хочу знати… може, він тут… поранений. Нехай вивісять списки!
— Так, так! — підхопило кілька голосів. — Нехай вивісять списки!
Арнольд похмуро обвів усіх холодним, байдужим поглядом. Нічого не відповівши, проштовхався до ґратчастих воріт.