— Пане поліцай-президент! Говорить Шаукель. У трубці почулася швидка відповідь:
— Слухаю вас, пане Шаукель. Я тільки-но дзвонив до вас в резиденцію, але мені сказали, що ви виїхали…
— Так, я їду з аеродрому, — перебив його бос. — Як справи з Берном?
Кілька секунд трубка не озивалась. Погойдуючись на м’якому сидінні, Шаукель нервово притиснув навушник до вуха. Врешті почувся непевний голос поліцай-президента:
— Трапилась непередбачена обставина. Агенти загубили слід Берна. Крім того, деякі події… незвичайні події… я мушу доповісти вам…
— Ви маєте на увазі наслідки операції? — роздратованим тоном вигукнув Шаукель.
— Так, пане. Справа в тому, що…
— Ні, зачекайте, зараз я їду до вас. Приготуйте всі факти, викличте людей.
Він недбало кинув трубку в нішу, трохи розгублено повернувся до імперського міністра. Той допитливо подався вперед.
— Що там?
— Трапився непередбачений випадок… Зник Берн. Я мушу їхати… негайно. Від цього залежить дуже багато. Якщо ти хочеш…
Тод ствердно кивнув головою.
— Так, я їду з тобою.
Машина промчала через центральну площу, проминула незграбне сіре приміщення імперського банку і зупинилась біля управління таємної поліції.
Двоє агентів провели поважних відвідувачів до кабінету поліцай-президента. Шеф таємної поліції Екельгафт був низенького зросту, міцний чоловік, з довгими мавпячими руками, з булькатими очима і виступаючими наперед вилицями. Він сам поспішив їм назустріч.
— Прошу, панове. — Він кілька разів шанобливо схилив голову, намагаючись надати своєму обличчю якомога улесливішого виразу. — Не сподівався, що ви приїдете так швидко.
— Наша поліція завжди у всьому запізнюється, — кинув недбало Тод, звертаючись до політичного боса.
Натяк був досить влучний. Поліцай-президент розумів, що справа з Берном може коштувати йому дуже дорого. Тому він квапився наперед викласти події в найбільш вигідному для нього світлі.
— Прошу до мого кабінету, панове. Мої агенти тільки-но повідомили, що дві години тому Берн зник. Дома він не з’являвся. Можливо, він став жертвою нещасного випадку, а може…
— Та кажіть прямо! — гримнув на нього Тод. Зайшовши першим до кабінету шефа поліції, він одразу ж втомлено впав у м’яке глибоке крісло.
— Я маю на увазі іноземну агентуру.
— Що? — Бос, який стояв біля крісла імперського міністра, підняв свою кругленьку голову. Його оченята-шпаринки гнівно блиснули на поліцай-президента. — Ви дозволили іноземній розвідці зірвати плід з-під самого носа? Ви… ви тюхтій! Ви нікчема!
— Перепрошую… але я діяв у повній згоді з вашими вказівками, — кволо, з безнадійним виразом обличчя виправдовувався Екельгафт. — Ви самі настійливо радили мені не втручатися в справи Берна. Ви казали, що він ні в якому разі не повинен знати про наш контроль.
Бос криво посміхнувся.
— Ви забуваєте, пане поліцай-президент, що ви — криміналіст. Не всі факти піддаються точній регламентації. Ніякі інструкції не можуть передбачити того, що повинен відчувати… так, так, відчувати інтуїтивно справжній криміналіст…
— Мені здається, — озвався з глибокого крісла імперський міністр, дивлячись з-під кошлатих брів на шефа поліції, — що ви даремно сперечаєтесь, панове. Пане Екельгафт, які нові факти ви можете повідомити нам? Я не хочу вірити, що ваша агентура втратила всі сліди.
Екельгафт підбадьорився. В словах високого гостя він відчув слабку надію на порятунок. Може, йому ще вдасться виправдатись! Може, він переконає Шаукеля і Тода, що його поліцейське око не втратило гостроти. Поліцай-президент пригадав ранкові події, котрі він сам ще не встиг осягнути як слід. Вони спалахнули в його свідомості, немов рятівні зірки. Так, треба розповісти про них, пов’язати їх з справою Берна. Може, хоч це відтягне скандальний кінець…
— Сьогодні вранці, — почав він несміливо, — на розі проспекту Рошаль і вулиці Бохум з невідомих причин скоїлася страшна автомобільна катастрофа… Загинули десять чоловік, поранено — дванадцять. Рівно через дві години на цьому перехресті поліцейський Горман втратив самовладання і, наче навіжений, кинувся в один з сусідніх будинків. Як виявилося пізніше, хтось із провокаційною метою закликав його на п’ятий поверх і примусив стати навколішки перед господарями квартири номер сорок дев’ять.
— Не говоріть дурниць, — обірвав його бос. — Хто б міг примусити поліцейського стати навколішки перед невідомими людьми? Ви тверезі, пане Екельгафт?
Але поліцай-президент, відчувши в погляді імперського міністра мовчазну підтримку, продовжував далі:
— Я гадаю, що… ці дивні обставини вимагають детального вивчення…
Тим часом Шаукель підійшов до великої карти міста, що висіла на стіні, і почав її уважно розглядати.
Екельгафт стежив за товстим вказівним пальцем Шаукеля, яким той водив по карті, розшукуючи перехрестя Рошаль і Бохум. Його думки гарячково шукали порятунку. І раптом в його пам’яті спалахнула іскорка. Як він тільки не пригадав цього раніше? Адже агенти, котрі стежили за Берном, не раз доповідали йому, що хірург часто заходить в дім на перехресті Бохум і Рошаль. Так, так, тепер він пригадав донесення агента номер шість: той називав навіть номер квартири…
— Прошу вибачення! — Екельгафт кинувся до свого столу, став поквапливо перегортати паперовий мотлох. — Одну хвилину. Я, здається… Так, знайшов. Повідомлення агента номер шість… Доктор Берн тричі за час встановлення посту на розі Бохум — Рошаль відвідав дім номер десять, і кожного разу він заходив у квартиру номер сорок дев’ять.
Тод і Шаукель зацікавлено повернули до нього голови.
— А сьогодні вранці?.. — вихопилося в Шаукеля. Поліцай-президент тріумфально підняв догори записку.
Його булькаті очі засяяли гордовитим блиском.
— А сьогодні ранком поліцая Гормана було закликано в квартиру номер… — Екельгафт витримав невеличку паузу. — …сорок дев’ять.
— Негайно висилайте туди людей! — гаркнув політичний бос. — Затримайте всіх, хто там буде!
Герман Тод вдоволено закивав головою. Він цілком схвалював рішучість свого політичного помічника.
— Дійте якомога швидше, панове, — вимовив він спокійним доброзичливим тоном. — Я певний, що тепер наша таємна поліція виправдає покладене на неї довір’я.
Треба тікати
Біля під’їзду клініки Берна Евеліна вискочила з автоекспреса, кинула шоферу асигнацію.
— Можете їхати!..
Машина безшумно зникла за рогом. Евеліна проминула невеликий палісадник, відгороджений від вулиці ґратчастим парканом. Серце її билося тривожними лункими ударами. Вона притиснула до грудей руку, немов хотіла вгамувати той стукіт.
— Спокійно, спокійно, — шепотіла вона до себе. — Треба все обговорити з Берном!..
Поправила звичним жестом волосся, зайшла до приймальної кімнати. Назустріч їй ввічливо встав з-за столу широколиций санітар.
— Чим можу служити, пані?..
— Мені потрібний Йоган Берн! — якомога спокійніше відповіла Евеліна.
— Доктор дуже зайнятий.
— Я прошу вас викликати його!
— Шановна пані, доктор не велів…
— Справа надзвичайно важлива! — нервово наполягала Евеліна. — Передайте йому мою візитну картку…
— Гаразд! Зачекайте! — промовив санітар. — Я доповім йому. — Він включив невеличкий телевізійний апарат, що стояв на столі. — Підійдіть-но сюди…
Евеліна схилила своє обличчя до об’єктиву телевізора. На екрані з’явився Берн, запитливо подивився на санітара.
— Докторе, вибачте за порушення вашого наказу… — заговорив той. — Вас просить дама!..
Йоган побачив Евеліну.
— Еве? — здивувався він. — Що таке?
— Йогане! Негайно прийми мене…