На екрані з’явилася постать інженера. Він стояв біля маленького вертольота, вже налаштованого до вильоту. Гвинти зі свистом розрізали повітря. Інженер, у льотному шоломі, у великих шкіряних рукавицях, давав комусь останні накази.
— Пане міністр, — промовив він трохи схвильовано. — Війська ще не вийшли з котловану. Крім того, на об’єктах ще залишилось кілька наших інженерів, вони востаннє перевіряють атомні реактори…
— Досить розмов, Грюнтере! — підвищив голос імперський міністр. — Ваше життя гарантоване! Негайно виконуйте наказ.
— Слухаю, пане міністр, — глухим голосом одказав головний інженер.
Знову на екрані змінилася картина. Корпоратисти побачили десять величезних залізобетонних споруд, які за формою нагадували ангари. Тільки над їхніми півкруглими дахами височіли широкі розтруби.
Раптом над розтрубами бетонованих споруд-велетнів вдарили водяні фонтани. Водяна хмара на кілька хвилин затягнула весь екран. Та ось струмені трохи послабли, вітер відніс убік водяне марево, і одразу ж відкрилася моторошна картина. Десять бурхливих потоків, скаженіючи, ламаючи на своєму шляху дерева і поодинокі будівлі, рвалися до дна улоговини.
Охоплені жахом люди, рятуючись від неминучої загибелі, тікали від насосних станцій. Чулися відчайдушні крики, дитячий лемент. Кволі й старші віком люди падали під ноги тих, Що навалювалися ззаду. їх безжально топтали, мішали з землею.
Вода вже розтікалася широким плесом по дну улоговини. Перші стрімкі ручаї доганяли втікачів. Люди брели по воді, падали, захлиналися, повзли рачки.
А вдалині, немов велетенські неземні чудовиська, чорніли контури насосних станцій з казково красивими султанами води. Із затятою впертістю вони випльовували смерть, і не було їхньому шалу ні спину, ні перепони.
— Ох! — зойкнув хтось істерично в напівтемній кімнаті.
Всі обернулись і побачили покоївку Гелену. В темноті блищали її великі чорні очі, у яких відбивався весь жах, вся безпорадність приречених людей.
— Гелено, хто тобі дозволив заходити без виклику? — розгнівано спитав імперський міністр.
— Я… я на хвилину… — почала виправдовуватись жінка. — Я принесла вам квасу, який ви мені загадували…
Вона схилила голову і боязко пішла до дверей.
— Ось, бачите, — звернувся Тод до присутніх, відриваючись на мить від телеекрана, — мене називають надмірно жорстоким, а в себе вдома я навіть нездатний тримати в покорі служниць.
— Дивіться! Дивіться, що там коїться! — вигукнув хтось з присутніх.
Тепер весь простір улоговини перетворився в суцільне вируюче море. Тільки подекуди над водяним плесом витиналися осиротілі будівлі виселка. Серед шумовиння й піни борсалися люди. Сотні людей, допіру пройнятих нестримною обопільною ворожнечею, стали жертвами невблаганної водяної стихії.
Кімната сповнилась гнітючим мовчанням. Тільки легке шурхотіння хвиль виривалося з динаміка телевізора. Грандіозне море смерті повільно піднімалося в берегах. Жодного свідка, жодної людини, яка бачила його народження, не лишилося в живих.
— Інженер Грюнтер утік вчасно, — задоволено констатував імперський міністр, — і таким чином звільнив нас від цілого ряду серйозних політичних неприємностей.
— Що ж ви маєте на увазі? — спитав Ерік Фіне.
— О, панове, я дуже багато чого маю на увазі, — відповів Герман Тод підкреслено спокійним, розважливим тоном. Поринувши в своє глибоке крісло, він втомлено відкинув назад голову. — Я маю на увазі, насамперед, інтереси “Золотого ангела”. Про цього невинного хлопчика треба інколи піклуватися.
— Але ж у хлопчика міцні крила, — ввернув улесливим тоном Шаукель, хитрувато усміхаючись.
Тод кволо похитав головою.
— Так, так, крила… Ти маєш цілковиту рацію, Гансе. Крила і дужі м’язи… — Міністр замовк.
— “Золотий ангел” має також добру голову, — промовив ввічливо один з корпоратистів. — Це ваш світлий розум, пане Тод.
— О, так, світлий розум… Дякую за визнання. До речі, ми говорили допіру про Голубий Беркут. Я хочу повідати вам, панове, свої міркування. — Герман Тод говорив в’ялим, байдужим тоном, немов йшлося про найзвичайнішу річ у світі. — Бачите, панове, людська порода має дивну властивість: вдовольнятися дрібною помстою за велику кривду.
Герман Тод дістав зі столу коробку з сигарами, запалив. Обгорнувшись голубуватою хмаркою диму, відкинувся головою на спинку крісла, мрійливо втупився очима в стелю. Щось пригадував.
— Я пересвідчився в цьому ще замолоду, — почав він. — По сусідству з нашим маєтком жив один заповзятливий землевласник. Одного разу йому вдалося застрахувати свої землі і весь майбутній урожай на дуже пільгових умовах. Якась нова страхова компанія, завойовуючи собі клієнтуру, пропонувала дивовижно високі страхові ставки. Сусід одразу ж зметикував, що ця історія може принести йому немалий зиск. Коли хліб визрів, він потай наказав своєму управителю підпалити поле. Згоріли не тільки його хліб, а й усе збіжжя його наймитів і сусідів-селян. Компанія виплатила йому солідну страхову суму, але в окрузі пішли балачки, що справа нечиста, Що це він накоїв лиха. Оскаженілий натовп з’явився до садиби нашого сусіда. Тоді він наказав зв’язати свого управителя і передав його селянам, як винуватця злочину. І що ви думаєте, панове? Натовп розтоптав управителя, змішав його із землею, і на тому заспокоївся. Дрібна помста зробила свою справу.
— Невже ви… ви хочете… — пробелькотів огрядний корпоратист, знімаючи в подиві золоте пенсне, — ви хочете нашого Грюнтера…
— Ваша догадливість, пане Штюкгауфен, мене щиро радує. Я мав на увазі саме Грюнтера.
Штюкгауфен, якого спочатку налякала здогадка про Грюнтера, тепер, заохочений словами імперського міністра, вдоволено закивав головою.
— Так, так, значить… Грюнтер, — говорив він з дитячою запальністю, — чудова ідея. Але, перепрошую, як це…
Герман Тод владно вдарив по столу долонею.
— Інженера Грюнтера буде обвинувачено в державній зраді, в тому, що він навмисне затопив резервуар Голубого Беркута, не дочекавшись виводу звідти військ і цивільного населення. Свідками його злочину будемо тільки ми з вами, панове. Але… — Імперський міністр на якусь хвилину замовк. — Операція із затопленням Голубого Беркута пройшла успішно. Тепер ми повинні так само успішно закінчити справу Берна і Стара. Все залежить від нашої ініціативи, пане поліцай-президент! — Він кинув останню фразу навмання в темний куток, де сидів Екельгафт.
Після його слів одразу ж заговорив політичний бос Шаукель:
— Панове, ідея! Трагедія на Голубому Беркуті допоможе нам спіймати Петера Стара. Бог і провидіння не забувають нас, панове.
— О, дорогий Ганс! Говори! — пожвавішав імперський міністр.
Шаукель вдоволено потягнувся у кріслі.
— Піймаємо його, як куріпочку. Завтра ж у ранкових газетах треба повідомити про трагічну подію в Штірвальді, оголосити Грюнтера злочинцем і… довести до відома всіх, що поліції й рятівним загонам вдалося вирвати у смерті кілька чоловік. Можна вигадати окремі імена, але на перше місце поставити ім’я Евеліни Стар. Мовляв, серед потерпілих випадково опинилась дружина інженера Петера Стара, вона тяжко поранена. Хоч Стар і людина без серця, свою дружину він любить безтямно. Це я зрозумів у той день, коли побачив його в поліцай-управлінні. Прочитавши повідомлення, він обов’язково з’явиться в лікарню. До речі, ми точно вкажемо, де розміщено потерпілих. Петер Стар піде провідати свою дружину, він піде туди, твердо переконаний в тому, що своїми психічними імпульсами захистить себе від будь-якого нападу. Ось тут ми його й візьмемо. Ми заманимо його в темну кімнату, він просто не зможе ні на кого вплинути.
— Непоганий план. — Герман Тод вдоволено провів пальцями по своїх сухих губах. — Ви хочете поставити йому ультиматум?