Петер згадав про Евеліну. Весь вечір товчеться на кухні. Жалісливе дитятко… Куховарка гуляє, а вона, бач, сама захотіла прибрати. Він переконає її, що всі турботи даремні. Таємна поліція! Яке йому діло до таємної поліції? Нехай стежать. Скоро з ним заговорять іншою мовою. Скоро світ відкриє перед ним свої широкі обійми слави… Ну, де ж Евеліна? Нехай іде сюди…
Евеліна майже вбігла.
— Ти кликав? — спитала вона з ніжною турботливістю. — Що ти хочеш?..
Він мовчки дивився на неї.
— Так що ж тобі?.. Чого ти мене кликав? — повторила своє запитання жінка.
Петер спохмурнів. Не знати чому, але його раптом пройняв страх. Так буває завжди з людиною, коли її приголомшує якась несподівана, неймовірна здогадка.
“Це вже вдруге, — подумав він. — Щось негаразд!”
— Я піду. Ти навіть слова сказати не хочеш. — Евеліна здивовано знизала плечима.
Петер рвучко схопився з канапи.
— Стривай! — Він підійшов до неї зовсім близько, уважно глянув їй у вічі. — Скажи, Еве, ти справді чула мій голос? Може, тобі тільки здалося?..
На тендітному обличчі Евеліни проступив вираз здивування. Тонкі чорні брови її зійшлися дашком на переніссі. Вона замислилась.
— Ти… кликав мене, — озвалась вона по хвилі. — Я чула твій голос. Двері з кухні були відчинені. Куховарка пішла в місто. Хто ж міг говорити, крім тебе? Я чула, ти сказав: “Де Евеліна? Нехай іде сюди!” — Вона спробувала пожартувати: — Чи, може, ти вже не віриш Шекспіру?
— Я й сам не знаю, — нерішуче мовив Петер. — Мені якось недобре…
— Недобре?
— Ти розумієш, я й сам не знаю…
— Ти мусиш піти до Берна.
— До Берна? — Петер наче вперше почув ім’я свого товариша. — А, до Берна! Ні, ні! Облиш мене! — Він раптом опустив голову і відійшов до вікна. — Нічого не розумію. Може, я тільки помиляюся… Еве, ти пробач мені, дурні нерви…
На тому їхня розмова скінчилася.
Але непрошені думки всю ніч гнітили Петера. Якісь сумніви, немов хробаки, точили його душу, непокоїли мозок. Адже він не озвався до неї жодним словом, а вона прийшла! Ну, припустимо, вдень їй тільки почулося. Але ж увечері… Повторила його думки слово в слово, немов підслухала їх. Підслухала? А хіба думки можна підслухати? Звичайно, є спеціалісти, котрі на відстані відгадують людські думки. Може, то все омана, а може й правда! Тільки ж у них є свій досвід, своя наука. А тут — ні сіло ні впало — через дві кімнати почула кожне його слово. Що ж сталося? Мабуть, це наслідок операції! Доведеться йти до Берна… Йоган вивчав психіатрію, та й взагалі він більше знає про моє здоров’я, ніж я сам.
Ранком Петер сказав:
— Еве, я недобре почуваю себе. Поїдемо до Берна. Вони нашвидку поснідали і вийшли з дому. Прозорий літній ранок зустрів їх бадьорою прохолодою.
У велетенських вікнах будинків, немов на екранах, відбивалось оксамитово-блакитне небо, по якому неквапно повзли хмарки. Автомобілі безперервним потоком проносилися між масивними громаддями будівель. Петер трохи заспокоївся. З приємністю вдихав звичні запахи бензину і легкої куряви. “Скоро на цих вулицях стане гаряче, як в пічці”, — подумав він, і одразу ж голосно промовив:
— Відколи я продав свою машину, мені немов бракує правої руки.
— Берн сказав, що тобі треба побільше ходити, особливо попервах…
— Ну, знаєш, це вже занадто! — з непідробним обуренням мовив Петер. — Невже Йоган вважає, що він все життя піклуватиметься про моє здоров’я? Я не можу мати машину, мені треба обмежувати себе в їжі, може, ще й дихати не дозволять, скільки захочу?! Що це таке — вічний експеримент чи вічна каторга?..
Евеліна жартівливо повисла у нього на руці.
— А чого це ми сердимось? — Голос у неї був ніжний і пустотливий. — Сьогодні ж увечері викличемо агента й замовимо нашому вередуну Петеру автомобіль…
Привітний тон дружини заспокоїв Петера. Дивні у нього нерви! Кожна дрібничка дратує його… Клята операція! І Берн запевняє, що він стане нормальною людиною!..
Вони підійшли до перехрестя. Стали на краю тротуару, бо поліцейський підняв руку у великій білій рукавиці і, спинивши потік машин, що рухалися головним проспектом, відкрив дорогу для транспорту з бічної вулиці.
Стар байдужим поглядом окинув будинки, потім перевів очі на потік машин. Червоний автобус на повному ходу мчав до перехрестя. Ще мить, і він мав зупинитись перед застережливим сигналом поліцейського.
“А що, коли…”
Дика, неймовірна думка майнула в голові Стара. Такі думки завжди з’являються несподівано, вони проймають свідомість, як вогонь охоплює сухий віхоть соломи. Вони паралізують волю і позбавляють людину здатності до тверезого міркування. їх раптова поява викликає таку ж раптову рішучість — діяти!
“А що… коли…” — знову шугонуло в голові Стара, і в ту ж мить він прошепотів самими губами:
— Гей, ти, хлопчино в червоному автобусі — не зупиняйся! Я наказую тобі — не зупиняйся! Не зупиняйся!
Великі круглі очі Стара сповнились холодною рішучістю. Він вперто дивився на червоний автобус і беззвучно повторював своє заклинання, немов жрець, якому належало спинити неприборкану стихію. Він шепотів вперто, настійливо, дивлячись поперед себе гарячковим, блискучим поглядом.
З оціпеніння його вирвав переляканий голос Евеліни:
— Який жах! — Вона сховала у нього на грудях голову і мало не плачучи, простогнала: — Який жах! Там стільки пасажирів!..
А на перехрестя вже збігалися зі всіх боків люди. Червоний автобус, що на повному ходу врізався у вантажну машину, стояв поперек вулиці. Над потрощеним бортом простягались крізь вибиті шибки десятки закривавлених рук. Серед стогону і криків чувся пронизливий жіночий плач. Лунали поліцейські свистки. Двоє людей у білих халатах пробігли повз Петера й Евеліну. Сотні машин захарастили в обох напрямках вулицю.
Евеліна підняла голову, провела рукою по обличчю, ніби зриваючи з себе клейку павутину.
— Ходімо, Петере, — прошепотіла вона побілілими губами. — Мені недобре… Яке страхіття!..
Легкий дрож проймав її тіло, худенькі руки судорожно стискували лікоть Петера, наче він мав порятувати її саму від загибелі. А навколо бігли перелякані, стурбовані люди, чулись вигуки команд, надривні сирени санітарних машин.
Петер — спокійний і діловий, аж до розважної байдужості, роздивлявся навкруги. Не було на його обличчі ні страху, ні подиву. Тільки сіро-сталеві очі горіли якимсь нелюдським холодним вогнем. Було в погляді тих очей щось владне, тріумфуюче, гіпнотичне…
— Ти кажеш — страхіття! — озвався він рівним твердим голосом. І враз широко посміхнувся: — Ні, Евеліно! Велике звершення! Я… входжу в безсмертя! Не дивись мене так. Я не втратив глузд!..
Він заговорив квапливіше, гарячковим, піднесеним голосом:
— До Берна ми не підемо. Повертаймося додому. Я відкрию тобі мою таємницю, мою чудову таємницю залізного серця!..
Світ ляже до моїх ніг
Він майже увіпхнув її в коридор. Похапцем зачинив за собою двері і, припавши вухом до щілини, кілька секунд насторожено прислухався. Пальці його дрібно тремтіли. Чи ніхто не йде за ними? Здається, ні. Петер взяв Евеліну за плечі і поквапливо, начебто лякаючись темного коридору, повів її в кімнату.
Вона все ніяк не могла отямитись, а він вже міряв твердим кроком свій кабінет і бурмотів собі під ніс:
— Все це так… Помилки немає… Якщо не вірити в факт, повинна переконати система фактів… Логічна послідовність… Цілком логічна…
Евеліна благально зашепотіла:
— Любий мій! Я не можу більше!.. Скажи, що трапилось, бо я збожеволію.
— Ти бачила катастрофу? Думаєш, це випадковість, нещасний випадок! Помиляєшся, дівчинко! — Він став навпроти неї і урочисто звів догори вказівний палець правої руки, немов професор, що виголошує перед аудиторією велике наукове відкриття. — Це справа моїх… це… це я вчинив.