— Йогане… В літак щойно зайшов якийсь чоловік у темних окулярах. Здається… Я впізнала його. Це… він.
— Що ти кажеш? Значить… Значить… Я так і знав!
— Невже… В твоїй клініці — агент?..
Берн не відповів. Заревіли мотори. Вертоліт плавно піднявся в повітря і взяв курс на захід.
Евеліно, вернись!
Відчай пройняв Петера. Минуло вже п’ять годин, відколи Евеліна пішла з дому. Зникла, як у воду впала. Спочатку він думав, що вона подалася до Берна. Подзвонив у клініку, але йому відповіли, що доктор поїхав у якійсь терміновій справі. Петер зв’язався зі всіма знайомими, близькими, збігав до сусідів по будинку, однак все було марно.
— Евеліно, де ти? — говорив він сам до себе, стоячи посеред порожньої кімнати. — Евеліно, вернись!
Він бігав по кімнаті, обхопивши у відчаї голову, стояв подовгу біля вікна, хвилинами вслухався чи бува не задзеленчить телефон, вихилявся з вікна і дивився вниз на тротуар, вишукував її очима серед перехожих. Все нараз стало йому осоружним і чужим у цій старій, давно обжитій квартирі. Немов Евеліна, його золотава струнка Евеліна забрала із собою часточку його власного життя, винесла тепло з його оселі. Ні, без неї він не може жити. Навіть дикі плани світового панування, власного звеличення і безсмертя здалися йому далекими і майже нездійсненними. Хіба зможе він жити без неї? Хіба вистачить у нього сил подолати всі перепони, пройти найскладнішими шляхами, найзаплутанішими манівцями?
“Я мушу розшукати її, — вирішив Стар. — Піду в поліцію. Це їхня справа. Наша поліція завжди хизується своєю оперативністю. Я буду вимагати від них, я пообіцяю їм все, навіть свої послуги”.
За кілька хвилин він стрімголов летів вниз по сходах. Швидше, швидше… Можливо, вона зазнала нещастя. Може, вона чекає його помочі. Швидше. Ох, ці кляті перехожі! Скільки ж їх! Поліцай-управління недалеко. Один квартал, другий.
Шарпнув велетенські темно-коричневі двері і зайшов до просторого, виповненого урочистою тишею і прохолодою вестибюля. Його спинив черговий у формі сержанта поліції.
— Вам куди? В управління кримінальної поліції, чи, може… — Він багатозначно вказав на широкі сходи, що вели до засклених димчастим склом дверей. Весь другий і третій поверх займало управління таємної поліції.
— Мені треба… Я шукаю людину. Я інженер Стар з атомної лабораторії Штраузе. — Петер стояв у нерішучій позі, благально дивлячись на поліцейського.
— Тоді прошу, це на першому поверсі, — озвався той і шанобливим жестом показав на довгий коридор, що тягнувся ліворуч від вестибюля.
Петер, недовго думаючи, вскочив до першої ж кімнати. З-за високого бар’єра на нього глянув крізь великі рогові окуляри поліцейський чиновник, старенький чоловічок із зморшкуватим мишачим обличчям і круглими, як у сови, очима.
— Моє прізвище Стар, — швидко заговорив Петер. — Сьогодні вранці… об одинадцятій годині зникла моя дружина. Я бігав до сусідів, до її батьків, звертався в клініку Берна, вона буває там… Ніхто нічого не знає…
— У клініку Берна? — підозріло перепитав чоловік в окулярах. Потім похопився і, надавши своєму обличчю улесливо-співчутливого виразу, промовив: — Ох, прошу, я вас слухаю. Вона їздила до Берна, і що ж їй сказав Берн?
Протягом цього дня весь штат поліцейського управління, від найвищих чинів таємної поліції і до останнього детектива-криміналіста, жив лихоманковими чутками про втечу лікаря Берна. Звичайно, Петер не здогадувався, що значила ота коротка фраза, яку йому кинув сьогодні по телефону черговий асистент клініки: “Берн виїхав у терміновій справі”. Але для старенького чиновника в рогових окулярах поява схвильованого і збудженого Петера Стара, особливо ж після того, як він назвав ім’я Берна, здалася підозрілою.
— Мені дещо відомо про вашу дружину, — бовкнув він навмання, аби тільки виграти час. “Цю людину треба затримати, — майнуло в голові поліцейського. — Непогано, якщо він причетний до справи Берна. Здається, вперше в житті мені посміхнулося щастя”. А до Петера ввічливо промовив:
— Зачекайте хвилинку, я вийду до сусідньої кімнати і дещо з’ясую.
Петер кивнув йому із виразом щирої подяки на змарнілому обличчі і сів на стілець
Минуло кілька хвилин. Чиновник в окулярах не з’являвся. Стар почав нервово ходити по кімнаті. Важкі роздуми заповнили його голову. Всередині піднялася нестримна хвиля гніву: “Він забув про мене? Чи, може, це пастка?”
Раптом широко розчинилися двері, і до кімнати ввійшов з коридору поліцай-президент, політичний бос Шаукель і двоє нижніх чинів таємної поліції.
Стар одразу ж зірвався з стільця і кинувся їм назустріч:
— Це неподобство! — вигукнув він роздратовано. — Я двадцять хвилин чекаю вашого службовця. У мене зникла дружина… я прошу допомогти мені…
— Хто ви такий? — запитав поліцай-президент, зупинившись навпроти Петера і міряючи його уважним поглядом.
— Моє прізвище Петер Стар. Я інженер атомної лабораторії в Штраузе…
— Де мешкаєте?
— Вулиця Рошаль 10, квартира 49.
Від його слів присутні здригнулися. Петер помітив, як двоє поліцаїв, задкуючи, відійшли до дверей і стали навпроти виходу. “Що таке? — подумав Стар. — Невже вони здогадалися, що я винуватець ранкової катастрофи? Ні це неможливо”.
— Нам доведеться затримати вас на деякий час, — промовив суворим тоном поліцай-президент. — Прошу вас, ідіть за нами.
Він відступив убік і, пропустивши поперед себе Петера, перший пішов за ним. Праворуч і ліворуч крокували охоронці. Шаукель залишив кімнату останнім.
“Здається мене заарештували, — промайнуло в голові Петера. — Я можу застосувати свою силу, примусити їх випустити мене. Але ж тоді я нічого не дізнаюся про Евеліну. Нехай поки що буде так, як вони хочуть. Побачу, що вони робитимуть далі”.
Минувши коридор, вони вступили до великої похмурої кімнати з двома рядами лав під стінами і невеличким столиком в правому задньому кутку. Ліворуч під заґратованим вікном частина кімнати була відгороджена залізним ґратчастим бар’єром. Напевно, туди заводили арештованих під час допиту або побачення з близькими й рідними.
Старові запропонували сісти на окрему лаву під стіною. Поліцай-президент опустився на стілець за столом, Шаукель лишився стояти. Поліцаї зайняли місця по праву і ліву сторони від Петера.
“Значить, я заарештований”, — знову промайнуло в голові Стара.
— Ваше ім’я Стар Петер. Ви проживаєте по вулиці Ро-шаль 10, квартира 49? — не приховуючи свого вдоволення, промовив Екельгафт.
— Цілком вірно. — Петер ствердно кивнув головою. В цю мить він не почував ні злості, ні страху, вся його увага була зайнята незвичайною для нього процедурою поліцейського допиту. Він потішався думкою: “Нехай роблять, що хочуть, нехай вдають з себе володарів, але ж я сильніший за них. Досить мені одного напруження нервів, одного розумового імпульсу, і вони стануть моїми слухняними рабами”.
Ця впевненість настроювала його на бадьорий лад. Він дивився на присутніх відкритим, незлобивим поглядом, і куточки його рота злегка кривилися в посмішці.
Поліцай-президент кілька секунд допитливо дивився в обличчя Стара. І раптом він щосили ляснув по столу рукою.
— Досить блюзнірствувати! — Напевно, це був давній прийом, що мав одразу деморалізувати підслідчого. — Де знаходиться доктор Берн?
Від несподіванки у Петера відняло мову. Що він чує? Берн зник. Берна розшукує поліція. Все одразу склалося докупи в пам’яті Стара: ранковий дзвінок в клініку, насторожений погляд чиновника в рогових окулярах, його квапливе вибачення…
— Я й гадки не маю, де може бути Берн, — відповів Петер твердим голосом. Але присутні завважили в тому голосі тремтливі нотки хвилювання.
— Молодий чоловіче, — продовжував крикливо Екельгафт, — ваше зволікання може тільки нашкодити вам і вашій дружині.