Ні! Евеліна не боялась механічного серця. Щось інше постало між нею і Петером, важким тягарем лягло їй на душу. Евеліні здавалося, ніби з нею коїться щось незвичайне. Коли Петер говорив, кожне його слово ніби сковувало її тіло, здавлювало залізними лабетами мозок, примушувало напружуватись кожен нерв. А коли в його голосі проступала бодай одна нотка повеління, Евеліна вже була ладна до виконання наказу.
“Це ж мій Петер, — намагалася вона розібратися в своїх почуттях, — мій друг, мій чоловік, Чому ж він так гнітить мене своєю присутністю?”
А що могло бути гірше за ночі — за ті безконечні, довгі години безсоння й роздумів. Думки пливли десь оддалік, стороною, майже не зачіпаючи її мозку. Спокійно дихав поруч неї уві сні Петер, а вона лежала горілиць, пройнята одним почуттям очікування. Ось зараз, нехай він тільки скаже, нехай тільки ворухне губами — і вона вже готова виконувати його наказ.
— Петере, ти спиш?
Чоловік не озивався. Рівно дихали його груди, але Евеліні здавалося, ніби вона чує якийсь приглушений свист, якесь дивне гудіння.
— Петер! — майже на весь дім вигукувала вона.
— Ну… чого тобі? — Чоловік виривався з лабетів сну і невдоволено піднімав над подушкою скуйовджену голову.
Тоді їй ставало ніяково, і вона роблено байдужим голосом говорила:
— У фрау Гельзенкірх народилася дочка…
— Ти для цього мене будила?.. Залиш мене в спокої, Еве.
Вона змовкала, прикусивши губу, і в її широко розкритих очах, що дивилися в пітьму, мерехтіли вогники переляку. Якось, працюючи над кресленням, Петер сказав:
— Я їздив сьогодні в клініку Берна. Він говорить, що його експеримент блискуче виправдав себе. Через десять днів, коли він остаточно пересвідчиться в тому, що мій організм пристосувався до нових умов, він оголосить про свій винахід у пресі.
— Я б не раділа цьому, Петере, — озвалася з спальні Евеліна.
— О, ти завжди була надто скромною.
Евеліна вийшла з сусідньої кімнати і зупинилася на порозі, спершись головою об одвірок. Струнка, з хвилястим волоссям, що, відливало щирим золотом у променях вечірнього сонця, вільно спадаючи на спину й плечі, вона нагадувала казкову німфу. Ефект посилювався ніжним серпанковим платтям, що відтіняло злегка округлі форми її тіла.
— А ти не подумав про те, що механічне серце зробить тебе…
Петер легким жестом правої руки зробив у повітрі коло.
— Воно зробить мене першою людиною світу. Так, так, Еве. Сьогодні Берн знову сказав мені, що механічне серце практично робить людину безсмертною, принаймні дуже довговічною…
Владний тон Петера примусив Евеліну здригнутись, немов на неї повіяло крижаним холодом. Вона мимоволі зробила крок назад, до себе в спальню.
— Чого ж ти? — здивувався Петер. — Скажи, чому це не подобається тобі?
Якийсь внутрішній голос наказав Евеліні: повернись, повернись до нього!
— Я боюся, що ти станеш… ти будеш… — Вона вагалася, не зважуючись на слово. — Що тебе будуть рекламувати як вдалий механізм, як модель…
Петер підійшов до неї і міцно обняв її. Евеліна притиснулась до грубої бинтової пов’язки під Петеровою сорочкою.
— Від кого я чую такі слова? — спитав він докірливо. — Хіба не чарівна Еве Доршайт мріяла про всесвітню славу, про незвичайні фантастичні речі? Хіба не вона вийшла заміж за інженера Петера Стара, який обіцяв їй, а в думках і всьому світові, здійснити переворот в ядерній техніці?
Вона звела на нього свої зеленаві очі під довгими пухнастими віями. Подивилась мить, другу, як дивиться дитина в обличчя батька. Потім кволо посміхнулася.
— Так, я мрійниця, Петере. Твоя вільна, широка натура захопила мене, полонила мою уяву. Але мої мрії завжди були чистими. Не заради марнолюбства і нікчемної слави одружилася я з тобою. Я полюбила твою сміливість, твою неприборкану волю. І я не хочу, щоб ти зробився об’єктом сенсації і недобрих пристрастей. Вчора я їздила до фрау Гельзенкірх. Ти ж знаєш, її чоловік одержав високе призначення в магістраті. Від неї я дізналася по секрету, що поліція… таємна поліція вже давно стежить за дослідами Берна. Ти — теж під контролем… Якщо Берн відмовиться передати свої відкриття державі…
— Ти хочеш сказати — корпорації “Золотий ангел”, — роздратовано обірвав дружину Петер.
— Нехай так… корпорації… Якщо він не розкриє своєї таємниці, його лабораторію візьмуть під особливий нагляд. І тебе теж…
Евеліна лягла на канапу і, підклавши під голову руки, втупилася поглядом в стелю. Морок поволі розпливався по кімнаті, м’який, тихий морок передвечір’я.
— Так, так, — сумно похитав головою Петер, — я все розумію. Конструюючи механічне серце, Берн мріяв про безсмертя людства, а панам з корпорації “Золотий ангел” потрібні механічні солдати… А чого ж? Блискуча ідея! Вбивці із залізом у грудях! Матеріалу вистачить — кожного дня на вулицях міст імперії — безліч катастроф. О, звичайно, сто тисяч, двісті тисяч таких вояків, як Петер Стар, людей з невразливим броньованим серцем — це непогана річ для походів за новими землями.
Петер підійшов до столу, сів, сперся головою на руку. Якась раптова втома, байдужість до всього скувала його думку.
— Бачиш, Еве, — промовив він, обернувшись до неї обличчям, — важливо, в чиї руки дістанеться така сила.
Евеліна рвучко підвелася з канапи.
— Кому б не дісталось, не треба так говорити. — Ви голосі вчувалося щире переконання. — Адже знову може бути війна, знову страждання. Йоган правду казав: політична влада починає набирати надмірної сили.
— Знову Йоган! — Петер грюкнув по столу кулаком. — Не хочу я нічого чути. Вічно Йоган! Все життя буде Йоган. Висітиме наді мною, контролюватиме кожен мій крок. І до всього ти ще проймаєшся його думками, його поглядами.
Він говорив, жваво жестикулюючи руками, всім своїм виглядом виказуючи гнів і обурення, на яке — в цьому він переконаний — він мав повне право. А Евеліна схилялася все нижче й нижче. Ось вона майже впала головою на коліна, потім кволо підвелася і, заплітаючись ногами, посунула в другу кімнату. Звідти долинуло тихе схлипування.
“Нізащо образив її, довів до сліз, — майнуло в голові Стара. — Та що ж я їй такого сказав? Кляті нерви і в мене, і в неї”.
Він пройшовся по кімнаті, задумливо став перед вікном. Вдалині згасали останні стріли-промені. Густа синява запинала повітря. Неугавне шумовиння вулиці, ніби далекий морський прибій, докочувалось до слуху Петера.
“Треба вибачитись, втішити її, — думав Петер. — Чого ж вона пішла геть? Люба моя, хороша дівчинко! — Звертався він думкою до Евеліни і водночас відчував, як думки його кружляють в шаленому вихорі, як щось нестримне, гарячкове проймає його свідомість. — Підійди до мене, моя рідна дівчинко”.
І в ту ж мить Петер почув, як за спиною в нього заскрипів паркет, і Евеліна тихо озвалася:
— Чого тобі? Ти мене кликав?.. Він різко повернувся до неї.
— Я… я не кликав…
— А мені почулося, немов ти гукнув: “Підійди до мене, моя дівчинко…” Ось так завжди — хороші речі тільки вчуваються мені…
Йому стало жаль її.
— Ти не розумієш жартів. Звичайно, я тебе кликав. Тільки я озвався до тебе в думках, а ти, мабуть, здогадалась… Я десь читав — у Гомера чи Шекспіра, здається у Шекспіра, — коли закохані по-справжньому віддані одне одному, вони можуть розмовляти без слів…
Її тонка, ніжна рука лягла йому на плече, а він прикрив її своєю важкою долонею і так завмер у непорушності.
“Вона почула мою думку, — розмірковував він. — Справді, дивна річ…”
Але ввечері трапилась подія, яка різко змінила хід думок Петера.
Він лежав на канапі, поринувши спогадами в минуле. Згадував батька, який завжди клопотався про кредит для своєї крамнички і ніколи не міг роздобути його, згадував юнацькі заміри, коли його молодій гарячій голові все здавалось таким ясним і простим в житті ~ тільки вийди на самостійну стежину, і вона вмить приведе тебе і до слави, і до шани людської, і до багатства. Скільки втіхи дала йому подяка шефа за вдало розроблену схему нового реактора. Це тільки початок, але Петер не спиниться, він піде далі, він здійснить свій грандіозний винахід! Так, так, його ім’я прославиться у віках, бо він працюватиме десятиліттями, сотнями років. Як дивно: сотні років його мозок збагачуватиметься знаннями, набуватиме неймовірної винахідливості. Розум багатьох поколінь стане його надбанням. Всемогутня сила розуму принесе йому владу, почесті, багатство…