Услід йому залунали гнівні вигуки:
— Негідник! Вони всі такі! Без серця й душі!
Схвильований натовп почав натискувати на Арнольда. Задні сипали прокльонами, гнівно погрожували кулаками.
— Скажіть, де наші діти?
— Я втратила брата!..
Арнольд припав обличчям до залізної брами.
— Гей, хлопці, підійдіть сюди! — покликав він поліцаїв, які з байдужим виглядом стояли трохи оддалік на посиланій гравієм доріжці.
— Чого тобі? — Один з них перевальцем, тримаючи в руках автоматичний карабін, підійшов до брами.
— Я із загону капітана Штурвальда, — неголосно промовив Арнольд. — Відчини мені.
Поліцай перелякано вирячив на нього очі. Його рука мимоволі лягла на затвор.
— Але ж ви… ви всі загинули?
Він дивився на Арнольда, немов на привида.
— Ні, я врятувався, відкрий, — вже трохи дратуючись, сказав Арнольд.
Поліцай впустив його. До них одразу підійшли ще два охоронці. Почались розпитування, залунали здивовані недовірливі вигуки. Арнольд відповідав коротко, похмуро.
— Де ж цей Петер Стар? — спитав він, коли охоронці трохи вгамували свою цікавість.
— Петер Стар від нас не втече, — змовницьки підморгнув високий, веснянкуватий поліцай. — Тут ми йому добре гніздечко вимостили.
— Де ж він? — Арнольд, весь напружившись, дивився лихоманковими очима на охоронця.
— Зачекай, буде тут, — хвалькувато промовив другий поліцейський, бавлячись своїм карабіном. — Ось бачиш? Три газових кулі — і він без пам’яті. Не знаю тільки, для чого з ним церемоняться? Пристрілити з броньовика та й годі.
“Ворог Петера Стара — мій ворог, — промайнуло в голові Арнольда. — Я мушу знищити їх і попередити володаря про небезпеку”. А мати? Що вона говорила йому? Карабіни і газові кулі…
Він вихопив свій пістолет і, перше, ніж поліцаї встигли опам’ятатися, загнав три кулі в груди веснянкуватого. Ще один постріл, і другий поліцай, болісно зойкнувши, схопився за живіт і впав на землю.
Далі події відбувалися з блискавичною швидкістю. Важким ударом ноги Арнольд звалив на землю третього охоронця і кинувся до приміщення клініки. Одним стрибком подолав східці і вскочив у вестибюль. Йому перегородили шлях п’ять чи шість поліцаїв. Арнольд шаснув у гардеробну, двері до якої були відчинені. Сховавшись за невисокий дерев’яний бар’єр, він почав відстрілюватися.
Кулі з тонким дзижчанням цьвохкали над головою юнака. Сухий тиньк падав на підлогу. Брязнула велика люстра, сипнувши щедрим дощем скалок. Постріли лунали гулко, розкотисто, немов під високим склепінням клініки рвалися фанати.
— Божевільний! — Кричали поліцаї з вестибюля. Їх набралося там уже більше десятка. — Тобі все одно кінець. Здавайся!
Але Арнольд продовжував мовчки відстрілюватися. З холодною розважливістю, посилаючи кулю за кулею, він осмислював ситуацію: “Я даремно убив отих двох на вулиці. Даремно видав себе, навіть не дізнавшись, де мій володар. Але тепер відступати пізно. Треба триматись до кінця. Коли приїде володар, він почує стрілянину і збагне, що тут коїться щось недобре. Тільки від нього я можу сподіватися порятунку. Тільки від нього”.
— Вилазь, дурню! — кричали йому поліцейські. — Все одно тобі кінець.
— Не підходьте! У мене є ядерні гранати! — затято відповів Арнольд.
“А може, володар уже сидить десь в цьому домі, — вихором пронеслось у голові юнака. — Може, вони схопили його? Може, його десь заманюють у пастку?”
Тоді він приклав долоні рупором до рота і щосили закричав у відкриті двері:
— Володарю мій! Володарю!
У відповідь вибухнув гучний регіт поліцаїв.
— Ви чуєте, він збожеволів!
— Арнольде, не дурій!
Але хлопець продовжував викрикувати:
— Володарю мій, великий, всемогутній володарю! Слухай мене!
Високе склепіння вестибюля відгукувалося громовою луною.
— Не гай часу, володарю! Герман Тод знає таємницю Берна!
— Божевільний, кому ти кричиш? — потішалися над ним поліцейські.
— Тут немає ніякого володаря.
— Кидай зброю! Ще можеш врятувати собі життя.
Смертна туга охопила душу юнака. В голові раптом чітко й виразно промайнула думка, що прийшов кінець. Ніхто вже не допоможе йому, ніякого володаря немає близько. Він дійсно збожеволів, вчинивши справу, за яку його буде покарано смертю. Байдуже: здаватися чи не здаватися. Все одно — смерть. Кінець всьому. Ще хвилина, друга, ще можна востаннє подивитися на небо, на сонце…
Раптом знадвору донісся гучний голос:
— Зняти облогу будинку!
Гомін, бадьорі крики, гупання багатьох ніг. Широко розчинилися масивні двері, і до вестибюля ввійшов у супроводі кількох солдат офіцер імперської гвардії Германа Тода в блискучому парадному мундирі. Побачивши подзьобані кулями стіни і потрощені дзеркала, він здивовано подивився на поліцейських, які нерішуче стояли за колонами.
— Що трапилось? Поясніть!
Якийсь прудконогий сержант вихопився вперед і, боязко озираючись на гардеробну, де сидів Арнольд, став доповідати:
— Там божевільний… Прийшов сюди, щоб допомогти “залізному дияволу”. Зчинив стрілянину. Ви сховайтесь за колону, пане полковнику, чого доброго, ще й вас прошиє з свого пістолета.
Хвацький офіцерик, браво випнувши груди, повернувся до гардеробної:
— Припиніть стрілянину! — гукнув владним тоном. — Чуєте? Це, напевне, ви, Арнольд Рок? Петер Стар не потребує вашої допомоги. Він знаходиться під захистом імперських законів і особистої гвардії Германа Тода. — Офіцер говорив бундючно, притиснувши до грудей важке підборіддя. — Інженер Петер Стар веде переговори з імперським міністром Германом Тодом і вельмишановним паном Шаукелем. Вас розшукують по всьому місту. За наказом Ганса Шаукеля, я маю доставити вас у резиденцію імперського міністра. Таке особисте бажання інженера Петера Стара.
Арнольд відкинув пістолет і важким втомленим кроком вийшов з вестибюля. На плечах і на чорному волоссі в нього рясно білів тиньк. У цю хвилину він був схожий на муляра, який щойно спустився з риштувань.
— Приведіть себе в порядок, молодий чоловіче, — звернувся до нього гвардійський офіцер, — і йдіть за мною. Ви поїдете в резиденцію його величності імперського міністра Германа Тода.
— Значить, “залізний диявол” уже там? — Вихопився наперед один з поліцаїв.
— Ніякого “залізного диявола” не існує, — з погрозливою ноткою в голосі відповів йому офіцер. — Честь інженера Петера Стара знаходиться під надійною охороною законів держави. Ходімо, пане Рок!
Він перший закрокував до дверей, високо, немов на параді, викидаючи вперед короткі ноги. Мабуть, за своє довге життя військового служаки йому довелося більше ходити церемоніальним маршем, аніж звичайною людською ходою.
Арнольд, підбадьорившись, обсмикнув на собі мундир і, зиркнувши на поліцаїв зверхнім поглядом, подався за бундючним гвардійцем.
Відверта розмова
Все почалося на світанку.
В оповитій півмороком спальні Тода задзеленчав телефон, невмолимим лементом вирвавши вельможного міністра з найсолодших сновидінь. Герман Тод схопив трубку.
— Який диявол? — Він ладен був лаяти усіх на світі, але в мембрані залящав голос Шаукеля.
— Перепрошую, Германе… Не можна гайнувати ні секунди… Той йолоп Екельгафт зіпсував усю справу.
Імперський міністр підскочив на своєму широченному ліжку і обома руками притиснув до вуха трубку.
— Що трапилося, Гансе?
— Екельгафт злякав пташку.
— Що? Говори ясніше. До біса алегорії!
— Екельгафт послав поліцію на квартиру Стара, а той наробив шелесту… Повикидав усіх поліцейських з п’ятого поверху. Кажуть, начебто вони самі пострибали на брук. Коротше, наш план під загрозою. Стара налякали, і, очевидно, він не з’явиться в клініку. Треба грати відверто. Чуєш? Відверто.
— Що ж робити? — Імперський міністр розгублено обмацував лівою рукою ковдру.
— Треба виправити помилку Екельгафта, — надривався Шаукель. — Ми повинні сказати Петеру Стару, що воліємо ввійти з ним в дружній контакт. Є відомості, що він не покинув свій дім і чекає вістей про жінку. Будемо дзвонити йому по телефону, я сам буду дзвонити. Скажу, що ми гарантуємо йому життя і просимо прибути до тебе на віллу…