Стар спинив машину за кілька метрів від заводських воріт і звелів вишикувати перед собою перший загін. Сказав солдатам коротко і твердо: “Слухайте мене! Це наказую вам я — Петер Стар, ваш володар. Наказую самовіддано й без жалості карати бунтівників, що порушують спокій нашої держави. Наказую виконувати волю своїх командирів так, як ви виконували б мою власну волю. Ідіть і дійте!”
Після цього війська ввійшли на територію заводу.
Петер Стар, спокійно, немов під час грандіозної вистави, спостерігав за ходом розправи над робітниками. Поряд з ним стояв поліцай-президент і передавав його наказ офіцерам.
Стрілянина на заводському подвір’ї все посилювалась. Петер Стар бачив, як стіна сірих військових френчів сунула до цехів. А на землі лишалися сотні непорушних розпластаних тіл.
— Ні, цього мало, мало! — бурмотів нестямно Петер. — Я мушу зробити більше. Мій перший крок повинен прогриміти на весь світ.
У його запамороченій свідомості малювалися страшні картини спустошення і руйнувань, а розпалена уява вже нищила цілі континенти й народи. Заводські цехи, що височіли перед ним, здавалися йому велетенською фортецею.
— Полковнику! — крикнув він розлючено.
— Я вас слухаю, пане прем’єр-міністр, — виструнчився перед ним сухорлявий, довготелесий офіцер.
— Ваші солдати діють мляво, — гримів Стар. — Я вимагаю фанатизму, я вимагаю самовідданості. Цей завод підняв свій голос проти нашої держави! Я вимагаю фізичного знищення всіх, хто чинив нам опір. Смерть і вогонь повинні очистити це грішне місце. Не жалійте будівлі, руйнуйте машини! Ідіть і дійте!
Стар зовсім втратив самовладання. З рота бризкала піна, очі блищали. Простягши вперед руку, немов звергаючись до неба, він кидав прокльони до похмурих заводських приміщень.
— Якщо цього буде мало, я викличу танки! — кричав він.
— Пане прем’єр-міністр, — запопадливо, тримаючи руку біля кашкета, відповідав полковник. — Ми впораємося без танків. Ваш наказ для нас святиня. Хай живе володар!
Повітря струснув вибух. За ним другий, третій, четвертий. Це, за наказом Петера Стара, війська застосували гранати…
Через кілька хвилин велетенський стовп диму й вогню знявся до неба. Горіло кілька корпусів. Війська поквапливо залишали зруйновані будівлі. Виносили поранених солдатів і офіцерів, викочували пошкоджені автомашини. Тільки робітникам-оборонцям шаленіюча пожежа була вже не страшна. Майже всі вони полягли від куль, посланих військами Петера Стара, першої “людини без серця”.
Евеліна робить рішучий крок
Скільки годин минуло, відколи вони спустилися в підземне приміщення, Евеліна не знала. Час здавався довгим, одноманітним. Йоган зачинився в лабораторії, вона ж у відведеній для неї кімнаті без кінця ходила з кутка в куток, мов в’язень в одиночній камері. Тут було багато книг, але Евеліна не могла читати. Страшний відчай, сумніви краяли ЇЇ душу.
…Ось і тепер вона лежить в ліжку, намагається заснути. Не може! Як там Петер? Що з ним?
Зненацька вона почула стук дверей, тупіт ніг нагорі. Евеліна прислухалася. До її слуху ясно долинала розмова.
Евеліна, забувши про заборону Йогана, влетіла до лабораторії. Берн сидів за широким столом біля якогось дивного апарата.
— Що тобі, Евеліно?
Жінка звела догори злякані очі, вказала на стелю.
— Ти чуєш?..
Берн тривожно прислухався, вловив невиразні звуки.
— Зараз ми дізнаємося, що там робиться… Там є мікрофон. Він присунув до себе невеликий динамік, включив його.
В динаміку почулися голоси. Говорив старий Фріц:
— Я вас запевняю, пане капітан! Доктора тут не було!
— Брехня! — пролунав у відповідь різкий голос. — Ми маємо абсолютно точні відомості, що Берн приїхав сюди!
Йоган злякано подивився на Евеліну.
— Ти розумієш? Це Гельд повідомив їх — сумніву нема!
Подальші слова заглушив шум і тріск у динаміку. Очевидно, поліція робила обшук.
Незабаром знову пролунав спокійний голос Фріца:
— Даремно ви це робите, пане капітан! Я сказав правду! Доктор вже кілька місяців не приїздив на віллу…
— Мовчи, старий блазню, — різко відрубав офіцер.
— А сюди вони не доберуться? — схвильовано запитала Евеліна.
— Ні, ні! — заспокійливо сказав Йоган. — Це неможливо.
Знову пролунали кроки і потому — голос офіцера.
— Якщо доктор буде тут, повідомте нас негайно. Його терміново викликають на консиліум — ви розумієте? Йдеться про врятування життя високопоставленої особи!.. Вашому господарю нічого не загрожує!
— Добре, пане капітан, — покірно відповів Фріц.
Берн усміхнувся.
— Яке блюзнірство!.. Від мене вони нічого не одержать!.. Я волію краще згнити в землі, ніж віддати свій винахід у руки корпоратистів.
В динаміку почувся стукіт дверей, стихаючі кроки.
— А чи не думаєш ти, що це зв’язано з Петером? Може…
Берн тривожно подивився на Евеліну, зняв окуляри і почав протирати скельця. Він завжди робив так, коли дуже хвилювався.
— Ти гадаєш, що він уже…
— Я нічого не гадаю, — з мукою в голосі прошепотіла Евеліна. — Треба якось дізнатися!..
Берн схилився до мікрофона.
— Фріц!
— Я слухаю, докторе, — озвався слуга.
— Вони від’їхали?
— Так!
— Слухай мене! Негайно їдь у місто!.. Привези свіжі газети! Візьми гроші — ти знаєш де. Постарайся підкупити кого-небудь в поліції. Розумієш? Я повинен знати все!
— Буде зроблено, докторе, — почулося з динаміка.
— Ну, щасливо!.. Повертайся не пізніше завтрашнього вечора…
Берн виключив динамік.
— Завтра ввечері ми все будемо знати, Евеліно. Заспокойся…
Евеліна пішла до себе, лягла на ліжко, та знову не могла заснути. Кілька годин лежала, втупившись очима в стелю… Поволі втома зморила її, повіки склепилися.
…Уві сні на неї із страшної темряви понеслися кошмарні видіння. Евеліні здавалося, ніби вона йде з Петером по крутій стежині на високу гору, десь аж під хмари. Ось вони вже піднялися на стрімку вершину, з якої видно весь світ. Криваве сонце сідає за далекий обрій, і пітьма наповзає на землю. Тоскно, сумно стає на серці у Евеліни. Вона дивиться в лице Петеру, помічає гордовиті вогники в його очах.
— Бачиш, Евеліно, насувається ніч, — говорить Стар. — Але я розжену ту пітьму! Я запалю свій факел — факел володаря світу!
— Зачекай! — стогне Евеліна, хапаючи Петера за руку, та він владно виривається од неї і відбігає на кілька кроків убік.
— Я бог! — кричить він. — Хіба ти не знаєш, що воля бога священна?..
Евеліна з жахом бачить, як Петер росте, стає велетнем. Ось голова його вже сягнула хмари. Демонічним вогнем горять його очі. Потім Стар розриває свої груди, і Евеліна бачить, як там нестерпним блиском палає велетенське серце. Потоки крові полилися на гори і засяяли вогненною рікою, освітлюючи навколишній краєвид примарним багряним промінням.
Евеліна зіщулилась від жаху, притиснулась до гранітних скель.
— Дивись! — лунає громовий голос Петера. — Тепер я йду по світу! Я — безсмертна людина!.. Скажи, хто зможе не поклонитися мені?
Він робить велетенський крок з гір на рівнину, і Евеліна бачить, як села і міста країни спалахують вогнем. У гуркоті і громі валяться будівлі, і падають обвуглені трупи на дорогах. Стар робить другий крок. Зривається буря і стає темно. Тільки сліпучі зиґзаґи блискавиць зеленкуватим світлом виграють на обличчі Петера. Евеліна вже ледве тримається на ногах.
— Петер! Вернись! — кволим голосом кричить вона. Але він не чує її. У жахливій посмішці оскалюється лице Стара, і над горами гримить страшний регіт.
— Ха-ха-ха! — І потоками ллється кров, і в огненному смерчі в прах розлітаються міста. Ураган налітає на Евеліну, підхоплює її, мов пір’їнку, і кидає в ущелину…
— Евеліно! Еве! Кохана! — лунає над світом відчайдушний заклик Петера.
…Евеліна нестямно кричить і відкриває очі. Над нею схилився Йоган. Він лівою рукою трясе її за плече, в правій у нього — газети. З-за спини виглядає Фріц.