Слідом за “почесним президентом” корпорації Арнольд з натугою поніс Петера до машини. Заревів мотор, і чорний лімузин помчав по урядовій вулиці за місто, в район атомних заводів.
— Ну, тепер він у наших руках! — прошепотів Тод, дивлячись услід машині.
— Якщо залишиться живим, — додав Шаукель.
Берн починає нове життя
Дзвонила Евеліна.
— Йогане, — сумно і втомлено звучав у мембрані її голос, — скоїлось найстрашніше.
— Про яке лихо ти говориш?
— Всю ніч Петер мучився, — розповідала Евеліна. — Під ранок йому стало гірше, і він подався до Тода..
— Я нічого не розумію, — роздратованим тоном озвався Берн. — Ти не можеш приїхати зараз до мене і розповісти мені все як слід?
— Я приїду… — Голос Евеліни зовсім ослаб, і Берн навіть не помітив, коли вона поклала трубку.
Він підвівся з-за столу. Неспокійні думки оволоділи ним. “Що ж там трапилось? Невже?.. Ні, цього не може бути, адже вони про все домовились. Петер не посміє вчинити такий крок, він просто побоїться залишитись без моєї підтримки. Все йде добре. Ще кілька годин напруженої роботи — і можна буде випробувати нову батарею”.
— Пане докторе, — пролунав голос швейцара з невеличкого динаміка на столі. — До вас прийшла пані Евеліна Стар. Ви можете прийняти її?
— Негайно пропустіть!
Евеліна майже вбігла в лабораторію. її обличчя було бліде й змарніле. Вона безсило опустилася в крісло. Відкинувши голову на м’яку спинку, Евеліна промовила:
— Все пропало, Йогане!..
— Я не розумію тебе, Еве. Невже він міг…
— Так, він зрадив своє слово… Добре, що його радіація вже не діє. Інакше він затримав би мене і, можливо, я ніколи не змогла б передати тобі цієї новини.
— Але ж чому? — Берн стояв перед нею розгублений і безпорадний. — Розкажи все, поясни мені.
Йоган Берн мовчки слухав Евеліну, не озиваючись ні словом. Сухе обличчя його ще більше загострилося.
— Значить, кінець? — якось непевно, ніби перевіряючи себе самого, запитав Йоган.
— Треба тікати. Я не залишусь з цим маніяком. Він лякає мене. Я ненавиджу його…
— Любиш чи не любиш, але мусиш залишитись в домі Петера Стара, — несподівано промовив Берн.
— Як? — Очі Евеліни розширились від жаху. — Ти хочеш, щоб я теж перетворилася в його рабиню? Щоб і мої руки вмилися кров’ю невинних?
Йоган сумно посміхнувся. Ні, він цього не бажає, він зробить так, щоб Евеліна не підпадала під вплив Петера Стара. Вона буде першою людиною, яка зуміє чинити опір “залізному дияволу”.
Берн підійшов до свого письмового столу і вийняв звідти маленьку металеву пластинку.
— Ось річ, — сказав він, — яка врятує тебе…
Евеліна взяла з рук лікаря металеву пластинку і оглянула її з усіх боків. Щось схоже на мініатюрний приймач. Яка ж в ньому сила? Чому так заспокійливо дивиться на неї Йоган Берн? Він коротко пояснив:
— Це — напівпровідниковий нейтралізатор. Ще на віллі я прийшов до висновку, що треба сконструювати зброю проти біорадіації… Адже невідомо, як будуть розвиватись події. Цей маленький апарат сконструйований дуже просто… Впіймавши хвилю біорадіації, він нейтралізує і охороняє людину від упливу гіпнозу… Просто і ефективно!..
Евеліна вражено слухала Берна. Тепер вона зможе, не покидаючи Петера Стара, стежити за кожним його рухом. Він вважатиме, що вона така ж рабиня, як і всі, що оточують його. Поступово і наполегливо вона керуватиме його поведінкою, можливо, їй навіть удасться зірвати задуми “Золотого ангела”.
— Значить, я мушу тримати пластинку весь час на голові?
— Так, вона повинна щільно прилягати до тім’я, — мовив Берн. — Давай, я одразу ж прикріплю її.
Він дістав з шухляди ножиці, вистриг на тімені Евеліни невеличкий п’ятачок і прикріпив нейтралізатор до оголеного місця.
— Ти відчуваєш що-небудь? — спитав він.
— Анічогісінько…
— От і гаразд, а він тим більше не здогадається ні про що. На цьому місці ти краще зроби якийсь чудернацький завиток. — У голосі Берна почулися жартівливі нотки. — Адже ви, жінки, мастаки робити собі найхимерніші зачіски.
— На зачіски я майстер. В цьому ти, Йогане, не помилився, — одказала з ледь прихованим сумом в голосі Евеліна. — Якщо справа тільки в зачісці, ми обов’язково переможемо…
Вони деякий час сиділи мовчки. Кожен розумів, що тепер починається нове життя, довге, напружене, сповнене неймовірних зусиль. Вони будуть робити спільну справу, відділені одне від одного непрохідною стіною.
Насуплений Йоган раптом тепло посміхнувся і, взявши Евеліну за руку, лагідно мовив:
— Хороша ти, Еве. Скільки в тобі сил! Як ми зможемо жити, не зустрічаючись?..
Евеліна поклала на його руку свою долоню.
— Зустрічатись ми будемо, Йогане. Це потрібно для нашої спільної справи і… — Раптом щось гарячою хвилею залило її серце. Адже ця лагідна людина, цей мужній, скромний, вольовий вчений, руку якого вона колись так беззастережно відхилила, ввійшов у її життя. Він став її першим і найщирішим другом. — У мене є подруга на вулиці Бохум, 17. Вона — кравчиня. Через неї ти дізнаєшся, як зв’язатись зі мною. А зараз… я навіть не уявляю, що ти будеш робити.
— Мені одному не під силу така справа, — тихо, ніби щось зважуючи в думках, мовив Йоган Берн. — Я буду шукати людей, які допоможуть нам. Ці люди є. Я дам в їхні руки зброю, проти якої безсилі навіть чари “залізного диявола”.
Евеліна встала з крісла. Простягнула Йогану свою тендітну красиву руку. Він припав до неї гарячим поцілунком.
— Мужайся, Евеліно! — прошепотів Берн пристрасно, ледве тамуючи в собі хвилювання.
— До швидкої зустрічі, Йогане! — з теплотою одказала Евеліна.
Вона вийшла, а Берн, прислухаючись до її кроків, що поволі завмирали в коридорі, тільки беззвучно повторював: “До швидкої зустрічі… до швидкої зустрічі…”
Вечоріло. Берн навмисне не включав світла. Хотілось побути на самоті. Стояв посеред просторого приміщення лабораторії, серед столів з безліччю пробірок і реторт, з дивовижними апаратами та інструментами, стояв і прислухався до внутрішнього голосу. Немов перевіряв своє життя, свої дерзання і мрії.
Чого домігся він, створивши механічне серце? Він перший вивів людський організм на шлях безсмертя. Своєю думкою він осягнув найзаповітнішу таємницю природи й буття, відчинив двері у невідомий світ. Чи, може, то все було тільки його фантазією?
— О господи! — простогнав у відчаї Берн і безсило опустився на стілець. — Може, ти караєш мене за гординю, за мою зухвалість, за те, що посмів я зробити крок у твій незвіданий світ? Навіщо я створив те кляте серце, коли, крім крові й сліз, воно нічого не принесло людству? Якби тільки міг, якби мені сила, я своїми власними руками знищив би “залізного диявола”, плід моєї одвічної мрії…
— Ні, докторе, ви зробили велику справу, людство залишиться вам вдячним.
Йоган здригнувся. Чиясь рука лягла йому на плече. Він обернувся, і в пітьмі упізнав свого асистента Франца Гельда.
— Як ви потрапили сюди, колего? — тремтячим голосом запитав Йоган Берн.
— Я прийшов до вас, докторе, — спокійно одказав Гельд, — бо тільки ви можете врятувати нашу країну від страшних лихоліть, які готує їй “залізний диявол”.
— Скажіть чесно, — промовив Берн хрипким голосом, — чого ви хочете від мене? Хто послав вас?
— Насамперед, докторе, давайте кінчимо грати в містерію і включимо світло. — Гельд сам підійшов до вмикача і натиснув кнопку. — Ну, ось, тепер ми більше схожі на людей. Ви дозволите мені сісти? Дякую.
— Гельд, — заговорив Берн, — я хочу, нарешті, дізнатися, якими картами ви граєте…
— Ви вимагаєте відвертості? — Гельд прямо подивився в обличчя Берна своїми розумними темними очима.