Але мембрана одразу ж відгукнулася улесливим чоловічим голосом:
— Шановний пане Стар!
— Я вас слухаю.
— З вами буде говорити поліцай-президент Екельгафт.
У трубці почулося шамотіння, перешіптування і, врешті, заговорив хрипкий, уже знайомий Петеру голос:
— Сердечне вибачення, пане Стар, за пізній дзвінок… Стар мовчав, не озивався.
— Ви слухаєте мене, пане Стар? — У голосі Екельгафта забриніли нотки роздратування. — Прошу вас, забудьте прикру подію у в’язниці. Все це сталося зовсім випадково. Ми хочемо говорити з вами цілком відверто і, головне, у дружньому тоні. Так, так, будемо говорити, як друзі.
— Перестаньте базікати, Екельгафт! — урвав його облесливу мову Стар. — Що ви хочете від мене?
— Ну… от який ви, — ображеним тоном відповів Екельгафт. — Я звертаюся до вас цілком щиросердо: ми хочемо побачитись з вами.
— Ми вже бачились, — відрубав Стар.
— Пане Стар, забудьте про минуле. — Голос Екельгафта набув владного відтінку. — 3 вами говорить поліцай-президент, і вам належало б бути трошки ввічливішим.
— Ха-ха! — злісно зареготав Петер. — Як ви смієте говорити зі мною таким тоном?
— Пане Стар, не робіть дурниць! — втрачаючи самовладання, говорив Екельгафт. — Ми в поліцай-управлінні чекаємо на вас. Справа надто важлива.
— Нікчемний базікало! — гримнув Петер. — Ти ще смієш викликати мене до себе в твою собачу конуру! Так знай, що я більше не бажаю з тобою говорити. Я буду вести переговори тільки з президентом. Чуєш, ти, свиняче вухо? Тільки з президентом!
— Що ж, пане Стар, ви ще дорого заплатите за цю розмову!
— Боюся, що перший внесок буде ваш, пане поліцай-нікчема.
— Уряд примусить вас підкоритись своїй владі.
— Хай спробує!
— Вам пригадають всі ваші злочини.
— Мої злочини, поліцейський тхір, у мільйон раз менші за твої. Але я тебе судитиму пізніше. Страшним судом судитиму.
Тепер розреготався поліцай-президент. Він сміявся так, що аж лящало в мембрані. Злість на Петера Стара геть затуманила йому голову, вибивши з його пам’яті всі накази, які він одержав в палаці Германа Тода. Цю злість він викидав з себе разом з безтямним реготом.
— Ти хочеш судити мене, поліцай-президента імперії? Ха-ха! Ти хочеш судити могутню імперію корпоратистів? Ха-ха-ха, — сміх давив йому горло. — У тебе не тільки залізне серце, а й залізний мозок. Зачекай, я тобі добре його прочищу.
Петер поклав трубку. Погрози поліцейського шефа зробилися враз смішними і нікчемними. Екельгафт хоче викликати його до себе в прокляту катівню. Значить, його ще не оцінили по-справжньому. Гаразд, він буде чекати тут їхньої появи і доведе їм раз і назавжди, що з ним жарти погані. їм було мало кривавої колотнечі у в’язниці! Пігмеї! Кретини! Він влаштує їм зараз таку купіль, що вони збожеволіють від страху.
Петер нестримно міряв великими кроками кімнату. Сон немов рукою зняло. Думка працювала лихоманково й чітко. І в тій думці все менше й менше місця лишалося тепер для Евеліни. Перед ним малювалося мопсувате обличчя Екельгафта. Ця паскудна тварина кинула йому виклик. Він одержить належне. А Евеліна ще прийде до нього. Від великих і щасливих не тікають.
Його нерви були напружені вкрай. Кожен звук, найменший шерех викликав у ньому дрож. Коли десь перед світом на вулиці почулося вищання гальм, він, немов наелектризований, кинувся до вікна.
Три поліцейських машини стояли біля будинку. Темні постаті швидко зіскакували на тротуар і одна за одною зникали в під’їзді. “Це — розмова по-дружньому, — злісно подумав Петер. — Що ж, завдам їм роботи”. Петер вийшов у коридор і прислухався. На східцях не чути було жодного звуку. Очевидно, поліцейські намагалися підкрастися до його квартири якомога тихіше і взяти його сонним.
У голові Петера гарячково вирували думки. Лють здавила йому горло. Зараз він почне діяти, страшно й невблаганно. Вони хотіли такої розмови, і вони її одержать.
Одним стрибком Петер опинився біля дверей і безшумно відімкнув їх. Потім прокрався в кімнату і, залишивши двері в коридор відчиненими, сховався за шафою.
Хвилини здавалися довгими, як вічність. Петер весь перетворився в слух, його тіло тремтіло.
Раптом в коридорі нечутно заскрипів паркет — хтось навшпиньки прокрадався до кімнати.
В темряві Петер розрізнив невиразну людську постать. Чоловік, вагаючись, постояв мить, другу і зробив крок до кімнати. За ним зайшло ще кілька поліцейських. Вони стояли, насторожено, злякано озираючись. В руках одного з них спалахнуло слабеньке світло ліхтарика. Синє кружало впало на підлогу і поповзло по стінах.
Петер ще дужче притиснувся до шафи. Все його тіло напружилось, підтягнулося, немов він приготувався до стрибка.
До кімнати зайшло ще троє.
— Напевно, після розмови з поліцай-президентом він залишив квартиру, — промовив один з поліцейських.
— А може, він сховався де-небудь? Треба обшукати всі закутки. А головне: не дивіться йому в лице, одразу заплющуйте очі і кидайтесь просто на нього. Бийте його по голові.
Гаряча хвиля озлоблення, яка була трохи вляглася, знову піднялась у грудях Стара.
Він зробив крок уперед і владним тоном промовив:
— Стійте!
Чорні постаті заклякли на місці. Страшний голос Стара вразив їх, немов грім.
— Ви гадали схопити мене сонним? — Він дивився на них з пітьми уважно й зосереджено, і з кожною секундою все дужче й дужче зв’язував їх своєю волею, немов металевими путами.
— Наказую вам, — промовив він все тим же крижаним тоном, — запросіть усіх, хто є в під’їзді, до кімнати. Гукніть їх.
Його наказ був виконаний. Шість чоловік, які чатували на східцях, зайшли в кабінет Петера Стара.
Люди в пітьмі здавалися якимись примарами, і це ще дужче посилювало в душі Петера відчуття фанатичного озлоблення.
Відійшовши в куток, за шафу, Петер закричав на всю кімнату:
— Світло!
Хтось з поліцаїв послужливо намацав на стіні вимикач і включив світло. Під матовим промінням люстри люди немов заклякли. На посірілих обличчях завмер вираз жаху.
Налиті кров’ю очі Стара пролазили в душу поліцаїв, обплутували їх сталевою павутиною.
На якусь мить розгубився і Стар. Що робити далі? Перед ним стояло більше десятка безвільних, напівсвідомих істот. Він міг наказувати їм, випровадити їх геть, але ж це ніскільки не зарадило б справі. Головне, що до нього прийшли не з поштивим запрошенням, не як рівні до рівного, а брутально й грубо, в усій своїй знахабнілій силі, аби силоміць схопити його і зробити бранцем нікчемного Екельгафта. Хай він тільки відпустить їх — його дії розцінять, як вияв слабості, а безкарність всієї нічної авантюри розтлумачать, як заохочення до нових переслідувань. Поліцай-президент ще й мстити буде йому. О, той мопс здатен на найпідступніший крок. І це в той час, коли він, Петер Стар, людина із залізним серцем, сподівався на відкритий шлях до трону всемогутності! Він сподівався! Кляті, прийшли, щоб розправитися з ним! “Не дивіться йому в лице, а кидайтеся просто на нього… Бийте його по голові…” Щось гаряче й пекуче затьмарило розум Петера, божевільна лють охопила його душу.
І сам добре не усвідомивши свого рішення, він витягнув уперед руку і, вказавши на одного з поліцаїв, крикнув:
— Ти — на підвіконня! Швидко!
В наступну мить його мозок прояснився. Породжений гарячковим маренням намір викарбувався в свідомості чіткою думкою. Його божевільна лють немов набрала осмисленої цілеспрямованості. “Нехай жах смерті захистить мене”, — прошепотів він сам до себе, невідривно дивлячись на вайлуватого поліцейського, якого стосувався страхітливий наказ.
Поліцай втягнув голову в плечі і мерзлякувато зіщулився.
— Я наказую тобі! — Гримів голос Стара. — Чуєш мене? Марш на підвіконня!
Присадкуватий поліцай незграбно, якось боком пройшов через кімнату і поволі, немов втомлений, поліз на підвіконня.
— А тепер!.. — Петер Стар, задихаючись, верескливим голосом закричав: — Стрибай вниз!