— Так і… ні.
— Ви хочете благати його, умовляти?
— Панове, — самовпевненим тоном став пояснювати Ганс Шаукель. — Трошки насильства і море обіцянок. Звичайно, чесних обіцянок, бо, зрештою, таку людину, як Стар, можна чесно ввести в наше коло. Я запропоную йому джентльменську угоду. Пообіцяємо йому гроші і політичний вплив. Він стане членом корпорації “Золотий ангел”. Я знаю характер Стара. Він дуже марнолюбний і не дуже принциповий в питаннях честі. Досі він мріяв про світову славу вченого, ми запропонуємо йому славу політичного діяча.
— Злий джинн, — застеріг боса корпоратист з волячою шиєю. — Ми викличемо злого духа, якого опісля не зможемо приборкати.
— Можливо, що нам доведеться дечим поступитися перед ним, — згодився Шаукель. — Але, панове, зрештою, ми маємо справу з розумною і тверезо мислячою людиною. Ми доведемо йому — та він і сам мусить зрозуміти, — що без нас його психічна могутність не варта копійки. Разом з нами він стане велетнем. Разом з нами він завоює світ. А далі… Що ж, немає нічого вічного. Мавр зробив свою справу, мавр може забиратися геть, — здається, так писав Шекспір.
Пропозиція Шаукеля, хоч і ризикована, а певною мірою навіть авантюрна, все ж відкривала блискучі перспективи. Особливо вона сподобалась імперському міністрові. Він теж несамовито прагнув до наступальної політики, йому, як і Шаукелю, здавалося, що саме тепер настав час для великих дій. Корпорація “Золотий ангел” мала вийти на світову арену, підкорити людство своєму безроздільному пануванню. Настав час, і втрачати його було б непоправним безглуздям.
Тому, коли політичний бос запитав присутніх, чи підтримують вони його пропозицію, імперський міністр і голова “Золотого ангела” Герман Тод урочисто промовив:
— Я завжди вірив тобі, Гансе. Тепер ти ще раз довів свою відданість нашим ідеалам. Гадаю, панове, що заперечень не буде? “Людина без серця” повинна стати нашою наймогутні-шою зброєю. Тож, панове, нехай нам щастить в цьому. Нехай бог допоможе нам звершити велику справу!
“Ти не вмреш, Арнольде!”
Він прокинувся вранці в напівтемній кімнатці убогого готелю і довго не міг збагнути, що з ним трапилося. Якісь неясні маячливі образи туманили його голову. В свідомості поволі виринали картини вчорашнього дня: ув’язнення, покірні, безглуздо віддані очі начальника в’язниці, кривава колотнеча…
І одразу ж в голові майнула думка: “Евеліна”. Можливо, вона вже дома і чекає на нього. Але як зайти в дім? Його, напевно, підстерігає поліція, на нього влаштовано засідку. Чи допоможуть вольові імпульси? Він сильний, коли ворог виступає відкрито, але боротися з агентами, із шпиками…
Він довго ходив по місту, сторожко озираючись навколо. Нарешті забрів на вулицю Бохум. Пройшовся протилежною стороною, непомітно кидаючи погляди на вікно. Наче ніхто не чатує внизу біля дверей.
Стар підняв голову. Два вікна його квартири були відчинені, одне зачинене. Здається він лишав відкритими всі. Хто ж це похазяйнував? А може, Евеліна вдома!
Петер повернув за ріг, до телефонної будки. Довго прислухався до гудіння в мембрані. Ніхто не озвався. Значить, квартира порожня. Але ж вікно зачинене. Не міг же він забути… Зайти чи ні?
Петер таки зважився. Прискорив ходу і, насторожено озираючись, зайшов до під’їзду. Думка працювала напружено, гарячково. Петер піднявся на п’ятий поверх і попрямував до своїх дверей. Мить прислухався. Жодного шереху, квартира німувала насторожено і грізно.
Тоді Петер, ще раз озирнувшись, дістав ключ і поквапливо відчинив двері. Все начебто в порядку. Ніхто не стежить за ним. Звичайно, це дивно, це навіть підозріло. Може, там внизу він і прогледів кого, але принаймні зараз…
Петер не знав, що в ту мить, коли він підійшов до своєї квартири, двоє агентів у цивільному прожогом кинулись угору по сходах. Вони мали наказ: побачивши Стара, негайно стріляти в нього газовими кулями, запаморочити йому свідомість і зав’язати йому очі. Але поява людини без серця нагнала на поліцейських шпиків справжній жах. Всі інструкції одразу ж вилетіли у них з голови, і вони, немов наполохані щури, шмигнули до самого солярію. Там і завмерли, притиснувшись до стіни і затамувавши подих.
І лише коли в квартирі Стара клацнув замок і все стихло, агенти навшпиньки спустилися на вулицю і дременули до поліцай-управління.
Петер зайшов у вітальню. Насторожена тиша огорнула його своїми цупкими обіймами. Петер пильно заглянув у кожний закапелок, у кожну шпаринку. По тому, як лежали речі, він збагнув, що за час його відсутності ніхто не відвідував квартири. Тільки вітер бавився шовковою фіранкою на відчиненому вікні.
Стар втомлено опустився на канапу. Його пройняло почуття байдужості й гіркоти. Евеліни немає. Він лишився самотнім, без підтримки і друзів, без теплого слова, без поради і втіхи.
Час спливав у гарячковому напруженому чеканні. Кожної хвилини могла з’явитися поліція. Напевне, дім оточений, і за кожним його кроком стежать. Про подію у в’язниці давно вже знає вся країна. Уряд напевно вжив термінових заходів. Але що ж робити? Тікати від правосуддя? Забути про свою силу і визнати себе звичайнісіньким смертним? Чи, може, спровокувати нову страхітливу різанину десь на центральній вулиці міста, залякати всіх своєю нездоланністю, довести президентові, що з ним, Петером Старом, треба говорити іншою мовою?
Так, так, доки ще батарея не втратила свого заряду, він повинен завоювати політичні позиції. Дрібні авантюри нічого йому не дадуть. Потрібна зустріч з високими урядовцями у сферах великої політики. І тому він нікуди звідси не піде. Буде чекати. Зрештою вони з’являться. Не такі вони дурні, щоб залишити його в покої.
Петеру пригадалося безтямне обличчя начальника в’язниці, його налиті кров’ю очі, розірваний мундир. “Ми все одно не дамо вам накласти на себе руки”. Ха-ха! Нікчемний пігмей! Петер Стар далекий від думки про власну смерть. Хай інші встилають своїми трупами його шлях до мети, до всевладдя. А він, обранець неба, житиме століттями. Житиме, житиме!
Коли перші присмерки заповнили кімнату, Петера почав долати сон. Виснаження останніх днів давалося взнаки. Перевтомлений мозок огортався туманом. Хотілося впасти і забутися, пірнути в пітьму, щоб не було ні “механічного серця”, ні Берна, ні поліції, яка десь готує удар по ньому.
Але він напружував усі сили і відганяв дрімоту. “Уві сні вони схоплять мене. Вони скористаються моєю розслабленістю, і тоді ніякі вольові імпульси не допоможуть мені. Треба чатувати всю ніч. Якщо й на ранок не з’явиться Евеліна і не буде ніякого сигналу з канцелярії президента, треба тікати”.
Щоб відігнати сон, Петер поринув у мрії. Перед ним розіслалась безконечна рівнина, незвіданий простір, де мільйони людей запопадливо, з фанатичним благоговінням чекали його появи. Іноді йому здавалося, що величезний натовп звертається до нього і благає порятунку від лютих ворогів, Петер не бачив тих ворогів, але він йшов попереду натовпу і безстрашно кидався в бій. Найвизначніші державні діячі урочисто вітали його і зичили йому великих успіхів у житті. Наче марево, з’явилася Евеліна. Красива, майже неземна, ледь зрима серед рожевих хмар, вона йшла йому назустріч, широко розкривши обійми, а за нею піднімалося багряне сонце. Петер засліплено відвернув очі. Чи то сонце, чи її неземна краса, її золотаве волосся палає таким пекучим вогнем? Він простяг до неї руки, і в ту ж мить марево зникло…
Десь о дванадцятій ночі тишу розітнув телефонний дзвінок. Петер кинувся до апарату, немов очманілий. Схопив трубку і, ледве гамуючи хвилювання, промовив:
— Це ти, Евеліно?
Ніхто не відповідав. Він потримав трубку хвилину, другу і поклав її на важіль. Певно, поліція розвідує, чи вдома він, чи ні. Значить, скоро завітають зловісні гості. Що ж, нехай. Він давно чекає на них.
Знову задзеленчав телефон.
Тепер Стар уже не квапився. Злий, похмурий, зняв трубку. Приклав її до вуха і навіть не запитав, хто дзвонить.