— Я хочу знати правду. Можливо, ми знайдемо спільну мову. Розумієте, колего, тільки правду!
Франц Гельд рвучко підвівся і підійшов до вікна. Став спиною до Берна, кілька хвилин мовчав.
— Докторе, я шукаю правду з шістнадцяти років, відколи мого батька завалило на шахті і мені довелося утримувати сім’ю. Але давайте зараз говорити не про правду, давайте думати разом, як врятувати країну, весь наш континент від нових жахів війни, від сліз і крові, що готує кліка “Золотого ангела”. Ваше залізне серце потрапило до рук пройдисвітів, котрі цінують науку тільки з погляду її використання для власного збагачення, для здійснення людиноненависницьких планів.
— Ви даремно проповідуєте мені доктрини червоних, — урвав його мову Берн. — Ви знаєте, що я не займаюся політикою…
Гельд зробив крок до Берна.
— Докторе, — Гельд похитав головою. — Ви навіть не уявляєте, як ви далеко зайшли в політику, не бажаючи того… Витвір ваших рук, вашого генія… так, так, вашого генія… робить страшну політику. Ви чесна людина і не повинні лякатися слова “політика”. Від нього вам все одно не втекти.
Берн застережливо підняв руку.
— Я згоден взяти свої слова назад, — сказав він примирливим тоном. — Але кажіть конкретно, що ви хочете. І, зрештою, скажіть, хто ви?
— Я — ваш асистент, крім того, я — друг вільних людей. — Гельд говорив неквапом, зважуючи кожну фразу, невідривно стежачи за виразом обличчя Берна. — Вільних людей у нашій країні багато, докторе, не будемо уточнювати, хто вони і як вони звуться по-справжньому. Знайте тільки одне: вільні люди хочуть допомогти вам. Надто страшні плоди принесло країні ваше відкриття. Тож давайте діяти спільно. Ви згодні?
Берн мовчки кивнув головою. Він раптом відчув себе безпорадним і безсилим.
Гельд розповів доктору про останні новини. Яскраво й детально змалював йому трагедію на Голубому Беркуті і криваву подію на атомному заводі під Бруклінгемом, переконливо довівши, що це були дві ланки одного безкінечного ланцюга злочинної політики, яку провадить корпорація “Золотий ангел”.
— Ви, докторе, — говорив Гельд, — ніколи не відкривали мені таємницю свого винаходу, і тому я не знав, яким шляхом ми повинні йти…
Берн дружньо взяв Гельда за руку і, дивлячись йому довірливо в очі, сказав:
— Тепер для вас, колего, не буде таємниці. Я вірю вам, і ви повинні знати правду.
Протягом години Йоган Берн детально розповідав своєму асистенту принцип дії механічного серця. Він креслив перед ним на папері складні схеми, підводив його до апаратів, включав найскладніші механізми… Він розкривав йому велику таємницю свого життя, вірячи, що слова його падають на плідний грунт.
— Тепер ви розумієте, в чому річ? — спитав він Гельда, скінчивши свої наукові пояснення. — Проклята біорадіація. Я не повинен був створювати механічного серця.
Але Гельд не погодився з ним. Він розумів, що Берн зробив велике відкриття: примусив метал служити живій матерії, перекинув місток від органічного світу до неорганічного.
— Однак, скажіть мені, шановний докторе, — говорив Гельд, — невже ви коли-небудь серйозно вірили в те, що метал може бути не тільки містком, але й здатен замінити органічну матерію?..
— Я не тільки вірив у це, — тихо озвався Берн, — вся моя праця грунтувалася на цій передумові. Вічне серце робить людину безсмертною, перетворює її органічні клітини у вічно функціонуючу категорію… Очевидно, я помилився.
— Я думаю, докторе, що ви справді помилились, — м’яко мовив Гельд, — але ваша помилка не в тому, що ви сконструювали механічне серце. Ні, це серце ще послужить людству. Однак я гадаю, що воно ніколи не замінить живого серця. Ви пригадуєте, ми говорили колись про роботи московських вчених?
— Так, — кивнув головою Берн, — здається, щось про відновлення органічної речовини…
— І про використання вашого механічного серця в поєднанні з великим відкриттям наших московських колег.
Берн ніяково посміхнувся. Йому було приємно говорити з Гельдом, він відчував його допитливий глибокий розум, просту людську щирість і дружню прямолінійність.
— Я підозрював тоді, що ви хочете знищити мій винахід, знецінити його…
— Ваше недовір’я гнітило мене страшенно. — Гельд рішуче підвів голову. — Ну, гаразд, для спогадів у нас зараз обмаль часу. Давайте краще подумаємо, як запобігти лихові, яке має скоїтись, а власне, вже скоїлось.
— Мабуть, думати доведеться більше вам, колего, — Берн хитрувато глянув у вічі Гельда.
— Як?.. Не розумію…
— У принципі я розв’язав проблему самооборони. Я винайшов апарат, який дає можливість рятуватись від згубного впливу біорадіації Петера Стара. Від вас залежить, чи зможемо ми перетворити його в засіб масової оборони.
— Апарат виправдав себе, ви певні?
— Я не тільки певний, — сказав Берн, — але й перевірив його в своїх лабораторних умовах. Людина, забезпечена цим захистом, може не боятися вольових імпульсів “залізного диявола”.
— О, як нам потрібні зараз такі апарати! — вигукнув Франц Гельд. — Ви можете передати нам свій винахід?
Берн пройшов у куток лабораторії, відкрив невеличкий сейф і вийняв звідти кілька металевих пластинок.
— Ось вони…
Гельд вражено подивився на руку Берна.
— Ні, ви… ви жартуєте, — пробурмотів він недовірливо. — Невже оці залізячки…
— Так, саме ці залізячки, — посміхнувся Берн. — Звичайнісінький нейтралізатор-резонатор, який перехоплює біорадіацію і надійно захищає мозок. Простий напівпровідниковий контур, настроєний на хвилю біорадіації…
— Так, справді геніально і просто! — не стримав свого подиву Гельд.
— Але для виготовлення нейтралізаторів необхідні лабораторні умови.
— Зачекайте, а ваша лабораторія?.. Берн сумно похитав головою.
— У тому й річ, що я перебуваю тут останні хвилини. Вчора ввечері Петер Стар пообіцяв мені залишити свій злочинний шлях, своє прислужництво “Золотому ангелу”. Я повірив йому і відкрив секрет батареї. Годину тому я дізнався, що Петер Стар зрадив своє слово. Він знову з корпоратистами. Тепер він примусить мене обслуговувати його механічне серце, працювати над його удосконаленням.
— Ви повинні залишити клініку.
— Так, єдиний вихід — це втеча. А раз так…
— …Значить, ви не матимете змоги конструювати нейтралізатори, — додав за нього Гельд стурбованим голосом.
— Ви маєте цілковиту рацію, колего. Голими руками ці залізячки не виготовити.
Гельд думав недовго.
— Мої друзі допоможуть вам. — Гельд хвилину помовчав. — Що ж до лабораторного обладнання… то ми заберемо все, що є найціннішого в цій клініці.
Берн сумним поглядом обвів велику простору кімнату. Несподіваний жаль заполонив його серце. Своїми руками він мав пограбувати цю прекрасну лабораторію, оце святилище, де було здійснено стільки дивовижних дослідів.
— Що ж, іншого виходу немає, — тихим голосом погодився Йоган.
Вони заходилися відбирати обладнання й препарати, які належало вивезти.
— Одному цього не винести, — констатував безпорадно Берн.
— Я допоможу вам, — рішуче сказав Гельд. — Зараз я поїду до товаришів, повідомлю їх. Ви готуйтесь. Рівно через півтори години ми приїдемо за вами.
Берн слухав мовчки, тільки кивав головою.
— Ну, здається, все. — Франц Гельд востаннє озирнувся по кімнаті. — Ми ще повернемось в цю лабораторію. Не сумуйте, докторе!
— Звідки у вас така певність, колего? — Бернові раптом забракло слів, він міцно стиснув губи і опустив голову. Але якась дивна, гаряча хвиля виповнила його груди. Він подав Гельдові руку. — Я хочу вірити так, як вірите ви. Йдіть, я чекатиму вас.
Берн провів Гельда в коридор, повернувся до лабораторії. Зупинився посеред просторої кімнати — насторожений, зібраний, вольовий. Стояв і слухав, як гучно калатало його серце. Він знав, що найтяжчий шлях тепер був йому нестрашний.