Берн жестом зупинив її.
— Вас привезли до моєї клініки більше місяця тому. Ви обоє були непритомні. Спочатку я оглянув Евеліну…
— Ти зробив би це в будь-якому випадку, — спробував пожартувати Петер. — Адже твої почуття до Евеліни…
— Петер! — Евеліна кинула на Стара докірливий погляд.
— Вислухай мене, — продовжував Берн. — Тепер не до жартів. У неї був констатований струс мозку, але без внутрішніх пошкоджень. Була певна гарантія, що вона залишиться живою. Тоді я оглянув тебе! На твоїх грудях я побачив великий синець. Слід від сильного удару… Якраз біля серця…
— Але ж особливої небезпеки не було? — тремтячим голосом запитала Евеліна.
— Навпаки! Тільки найчутливіші прилади могли встановити удари серця. Тонус катастрофічно падав! Наближалася смерть! Я зважився ввести кордінеліт, ти знаєш — це могутній препарат. Я знав, що в тебе було міцне серце…
— Було?! — вигукнув Петер. — Хіба тепер у мене його нема?
Евеліна, ледве стримуючись, щоб не закричати, безтямними очима дивилася на Берна. По його обличчю повзла блідість.
— Я мусив зробити вибір! Я не міг допустити твоєї загибелі і… В цей час асистент доповів, що ти вмер! Так! Ти був у стані клінічної смерті. Зупинилося серце, зникло дихання…
Петер відкинувся на подушку, істерично зареготав. Тамуючи сміх, він схопив себе за горло, але ніяк не міг зупинитися.
— Ти жартуєш, Йогане! Ха-ха-ха!.. Ну, звичайно, ти фантазуєш!.. Я відвідав потойбічний світ і знову повернувся до вас! Ха-ха-ха!..
Евеліна обняла Петера за плечі.
— Заспокойся, любий. Адже Йоган хоче тобі тільки добра.
— Ні! Ти послухай, Еве! Я був мертвий!.. Ха-ха-ха! Значить, Йоган воскресив мене?..
Берн суворо подивився на Стара. Потім зняв окуляри і, протираючи скельця, скромно сказав:
— Так, Петере, я воскресив тебе…
У голосі Йогана було стільки серйозності, що Стар на хвилину замовк.
— Що ж ти зробив зі мною? — спитав він насторожено. Берн надів окуляри, встав з крісла, підійшов до вікна.
Евеліна і Петер, тамуючи подих, стежили за ним.
— Петер! Ти пам’ятаєш наші суперечки в університеті? — озвався Йоган.
— Про механічне серце і продовження життя?
— Так! Недавно мій експеримент увінчався успіхом! Це було рівно тридцять чотири дні тому.
— У той день, коли ми…
— Так! Саме в той день. Ти помер, і я… подумав про механічне серце. Я зрозумів, що для твого порятунку мушу йти на ризикований крок…
— І ти… — Стар судорожно схопився обома руками за ліжко.
— І я зробив найскладнішу в моєму житті операцію, — одказав Берн. — Ти знову повернувся до життя.
Евеліна втягнула голову в плечі, зіщулилася, немов сподіваючись удару. Вона боялася глянути на Петера.
Але Стар був на диво спокійний. Відкинувшись на подушку, він кілька хвилин щось зосереджено обдумував.
— Я не вірю тобі, Йогане, — тихо сказав Петер.
— Ти можеш не вірити, але факт залишається фактом. Ходімо, це зовсім поряд.
Хірург кинув Стару халат.
— Одягайся! Вставати можеш сміливо! У тебе вже все ввійшло в норму. — Він натиснув кнопку в стіні і відчинив Двері.
Евеліна допомогла Петеру одягнути халат. Той перебував у дивному стані отупіння. Загорнувши поли халата, похитуючись, підійшов до дверей. Це були потайні двері до якоїсь лабораторії. Евеліна і Петер ввійшли туди першими. За ними — Берн. Хірург відкрив дверцята шафи, потім запросив Петера і Евеліну.
— Поглянь, — підняв Берн велику прозору банку. — Ось твоє серце!..
Евеліна тихо скрикнула. Вона не дивилася на банку, вона дивилася на обличчя свого чоловіка, по якому котилися великі краплі поту.
— Це… моє серце? — тремтячим голосом спитав Петер.
— Так! — Йоган швидко поставив банку на поличку і різким рухом закрив шафу. Потім урочисто повернувся до своїх друзів. — Я мусив зробити так… Ти мене розумієш, Петере?
Якась сила зірвала Стара з місця, він кинувся до хірурга і схопив його за груди.
— Ти… ти перетворив мене в робота! — безтямно закричав він. — Я задушу тебе!
— Петер! Петер! — намагалася розборонити їх Евеліна. — Любий, заспокойся!
Але Йоган сам узяв Петера своїми сухими тренованими руками за плечі, відірвав від себе і посадив у крісло. Петер важко дихав. Потім він притиснув до грудей руку і, дивлячись кудись в одну точку, почав прислухатись.
— Не б’ється!.. Не чути… Я — людина без серця.
Хірург, потираючи рукою сині знаки на шиї, ніби нічого й не сталося, сказав:
— Але ж послухай, Петере, у мене не було іншого виходу! Замість травмованого я вставив тобі своє серце, свою мрію. Заспокойся!.. Ти можеш пишатися тим, що перший житимеш не сімдесят-вісімдесят років, а двісті-триста років, як біблейські патріархи. Ти перший відкриєш в історії людства нову еру — еру довголіття, може, навіть безсмертя!
Голос Йогана зміцнів, у ньому задзвеніли металеві нотки. Петер підвів голову, подивився на свого товариша, обличчя його вже набрало цілком спокійного виразу.
— Пробач мені, Йогане! Це сталося мимоволі…
— Пусте, — перебив його Берн. — Я повинен сказати тобі кілька слів про твоє нове життя.
— Хіба я мушу жити якось особливо? — здивувався Петер.
— Ні! Ти цілком нормальна людина. Можеш, як і раніше, працювати, творити. Але поки що будь обережним в рухах, рана ще не зовсім загоїлася. Свого серця, як стороннього тіла, ти не відчуватимеш. Воно має таку ж саму форму, як і справжнє серце. Органічний мішок перешкоджає хімічній взаємодії внутрішніх органів з металом. Практично твоє нове серце вічне.
Його схема нескладна і тому дуже надійна. Більшість вузлів електрообладнання виготовлено з найновіших напівпровідників[4]. Компресор приводиться в рух атомною батареєю, яка закріплена на грудях і з’єднана з моторчиком спеціальним кабелем. Ти особливо бережи цю батарею. Це мій винахід!..
— А довго вона буде працювати?
— Шість місяців. Саме про це я й хотів сказати тобі. Через шість місяців ми замінимо заряд. Я зроблю його більш довговічним… Але ти розумієш — експеримент на людині зроблено вперше, я мушу контролювати тебе. Я буду заходити до тебе.
— Хіба ще можливі ускладнення? — тривожно запитав Петер.
— Не думаю, — відповів непевно Берн. — Але ми повинні запобігти можливим несподіванкам.
Петер встав з крісла, підійшов до Йогана.
— Покажи мені ще раз моє… колишнє серце.
Хірург мовчки відкрив шафу. Евеліна мимоволі здригнулася, її чоловік, притиснувши до грудей руки, немов загіпнотизований, подався всім тілом вперед. Він дивився на банку, і по його змарнілих щоках котилися дві великі сльози…
Трагедія на вулиці Бохум
Життя Евеліни різко змінилося. Де й поділася її колишня веселість, її дитячі пустощі. Ніхто б не подумав, що ота реготуха, мрійниця, вічна жартівниця, якою знали Евеліну подруги по університету, стане такою серйозною і цілковито віддасться піклуванню про свого хворого чоловіка.
Власне, жахлива катастрофа і операція в клініці Берна давно лишилися позаду. Стар одужав, зміцнів, йому було дозволено ходити по кімнаті, і він з ранку до вечора, заглиблений у важкі роздуми, — напружена робота думки позначилася новою глибокою зморшкою на високому красивому чолі, — міряв рівними кроками блискучий паркет від письмового стола до дверей, що вели в спальню.
Правда, зовні він начебто й не змінився. Це був той самий Петер Стар, інженер атомної лабораторії в Штраузе, молодий, але досить заповзятливий ділок. Все, здавалося, лишилось по-старому: Петер був колишнім Петером. Але то було тільки зовні. Щойно переступивши поріг чоловікового дому, Евеліна збагнула: операція змінила Петера. Більше того, вона зробила його іншою людиною. Відколи Евеліна вийшла з клініки Берна, обережно тримаючи під руку свого коханого мужа, в її життя вступив хтось інший, чужий і незнаний. Може, їй було просто страшно, що поряд з нею живе людина, у якої, власне, нема серця? Ні, ні! Вона знала, вона чітко усвідомлювала, що механічне серце не могло відштовхнути її від Петера. Скільки людей живе з протезами ніг, рук, із штучними щелепами, скляними очима.