Стар тривожно подивився на Евеліну, мить подумав:
— Другу вимогу виконати неважко! Екельгафт фанатично боїться мене. А першу — не знаю… “Золотий ангел” не дасть мені спокою, і його молодчики знищать мене на другий день після того, як я відмовлюсь виконувати їхні бажання.
Евеліна оглянулась, пристрасно зашепотіла, схилившись до Петера:
— Тобі нічого боятися! Ми покинемо цю країну… Виїдемо на південь, до моря. Там ти відпочинеш, знову візьмешся за свої досліди. Згадай, Петере, наші мрії. Невже все минуло? Навіщо ти вплутався в цю страшну гру? Ти загинеш! Ти неминуче загинеш!
Петер, схиливши голову, мовчав у важкій задумі. Так, вибору немає. Його життя в руках Берна… Та, зрештою, і жалкувати ні за чим!
Стар підняв голову, глянув у тривожні очі Евеліни.
— Я згоден! Хай приїжджає!
— Ти даєш слово? Ти клянешся… нам?
— Так, я клянусь! — твердо промовив Стар. — Тільки благаю — швидше! Нехай він їде, бо мені погано… серце відмовляється працювати.
— Не турбуйся, любий. Я скоро привезу Берна. Але дай наказ, щоб мене відвезли туди на літаку.
Стар натиснув кнопку. Наче привид, у дверях з’явився Арнольд.
Берн відкриває секрет
Берн безперестанку чатував біля вікна, занепокоєно позираючи на дорогу.
Урядова радіостанція не сповіщала про стан здоров’я прем’єра. Йоган губився у здогадках. А якщо Петеру вдасться підкорити її своїй волі? Тоді поліція переверне всю віллу. Як би він не ховався — його все одно знайдуть.
Неспокій Берна наростав з кожною годиною. Надвечір він вийшов на ґанок вілли. Навколо тривожно шумів ліс, з-за гори насувалася темна хмара. “Певно, буде гроза”, — подумав він.
Берн підвів голову і похолов від несподіванки. Прямо в двір опускався великий сіро-зелений вертоліт військового типу. В обличчя Берну вдарили струмені гарячого повітря з нижніх дюз вертольота.
“Тікати”, — промайнула в голові Йогана блискавична думка. Та було вже пізно. Машина, важко похитнувшись, приземлилася за десять метрів від Берна.
Рука Берна опустилась в кишеню на холодну сталь браунінга. Ні, так просто вони його не візьмуть! Він не стане лялькою в руках Стара…
Але в наступну хвилину відкрилися дверцята вертольота і на пісок вистрибнула Евеліна, сяючи променистими очима. Вона була в тому самому сірому плащі і голубому береті. За нею з машини вийшов незнайомий Берну молодий військовий з холодними, байдужими очима.
Евеліна підбігла до Йогана.
— Ну? — Він міцно потиснув її руку.
— Все добре! Він згодився на всі умови… Він зовсім хворий. Напевно, його гіпноз не діє… Ми мусимо їхати. Петер казав, що енергії батареї вистачить тільки до твого повернення…
— Це не страшно. Я розрахував точно… А хто це з тобою?
— Особистий ад’ютант Стара. Він послав його зі мною.
— Мене не будуть переслідувати?
— Ні, все буде гаразд! Берн покликав Фріца:
— Допоможи мені повантажити деякі прилади на вертоліт.
Вони зникли в будинку, а через кілька хвилин з’явилися знову, несучи невеликі, але важкі пакунки. Поклавши пакунки в машину, Берн повернувся до Фріца:
— Ти залишайся тут. Я скоро приїду.
Фріц з сумним обличчям поклонився Берну:
— Бережіть себе, докторе!.. — І відійшов од вертольота, витираючи старечу сльозу.
Йоган подивився на червоне сонце, яке, ховаючись за зубчастою грядою гір, кривавим світлом обагряло грозову хмару, що ніби зупинилася серед неба.
— Одного разу, — прошепотів він сам до себе, — ти зробив помилку, Йогане. Що ж тепер? Добре чи зле?
Потім провів рукою по очах, ніби відганяючи якийсь привид, і рішуче повернувся до Евеліни:
— Поїхали!..
Вони зникли в дверцятах машини. За ними зайшов Ар-нольд.
— Це і є Берн? — запитав він Евеліну.
— Так…
Арнольд нічого не відповів, тільки скупа усмішка задоволення майнула по його обличчю.
Приглушено загули мотори, вілла, річка і навколишні гори, пойняті темним нічним серпанком, попливли вниз.
Вертоліт взяв курс на Бруклінгем.
У нічному мороці за ілюмінаторами, в прогалинах між хмарами, пливли зорі. Евеліна, зморена пригодами дня, спала, відкинувшись на м’яку подушку сидіння. Берн дивився на її ніжне обличчя, і думка — невесела й тривожна — хвилювала його серце:
“Чого ти досягнув, Йогане? Це ті рожеві мрії про безсмертя, які штовхали тебе до шукань? Куди потрапив твій винахід, кому приніс користь?.. Замість радості й задоволення, замість вдячності людства ти бачиш кров, чуєш прокльони! Знову, як завжди, найгуманнішу ідею використали політичні пройдисвіти. Ганьба! В чому ж ти помилився? В чому?..”
Внизу засяяли вогні Бруклінгема. Вертоліт пішов униз і поволі опустився біля величезної будівлі аеровокзалу.
Евеліна відкрила очі, протерла їх кулачками.
— Що, ми вже прилетіли?
— Пора! — лагідно сказав Берн, підводячись. Арнольд зробив знак пілоту. Дверцята автоматично відкрилися. Зелене поле аеродрому, освітлене потужними прожекторами, розкинулось за бетонованою доріжкою. Берн побачив групу людей, що мовчазно дивились на прибулих.
— Нас зустрічають? — запитав він Евеліну. Та непевно знизала плечима.
— Не знаю… Можливо, Петер наказав.
Берн зійшов на землю, за ним Евеліна. В ту ж хвилину на Берна накинулось кілька чоловік. Не встиг він отямитися, як на його руках вже клацнули наручники.
Йоган з люттю повернувся до Евеліни.
— Оце такі його обіцянки?
Евеліна оторопіла. Потім гнівно підступила до поліцейських.
— Негайно відпустіть його! Я вам наказую!.. Сухий, довгий агент жовчно засміявся:
— Вона наказує. Ви чуєте?!
Поліцейські дружно зареготали. Агент ще раз поглянув на фотографію, задоволено хитнув головою:
— Так! Це він — Йоган Берн! У машину!..
— Хто вам дозволив? — захлинаючись сльозами, крикнула Евеліна.
— Вас, пані, ми теж просимо їхати з нами.
В цей час з вертольота вийшов Арнольд. Він вражено подивився на агентів, потім перевів погляд на Берна. Обличчя його посіріло. Він підійшов до сухорлявого агента і навідліт ударив його по щоці. Довготелесий оторопіло закліпав очима.
— Негайно відпустіть доктора! — владно наказав Арнольд.
Поліцаї миттю зняли з Берна наручники. Старший агент, потираючи долонею червону щоку, перелякано пробурмотів:
— Пане! Ми мали наказ від поліцай-президента.
Арнольд зневажливо подивився на нього, хотів щось сказати, але в цю мить біля них, скрипнувши гальмами, зупинився відкритий автомобіль, з якого вискочив радісний Екельгафт.
— Де Берн? — крикнув він.
Арнольд криво посміхнувся. Евеліна і Берн з подивом чекали, чим все це закінчиться.
Екельгафт, побачивши Арнольда, нараз скис.
— А, пане ад’ютант! Значить, мої агенти запізнилися? Це вам вдалося спіймати злочинців?
— Ви недотепа, пане Екельгафт! — суворо відрубав Арнольд. — Ви про все дізнаєтесь пізніше за інших. Хірург Берн їде за викликом пана прем’єра… А це — її світлість Евеліна Стар.
Він простягнув Екельгафту охоронну грамоту за підписом Стара і, дивлячись прямо в булькаті очі поліцай-президента, сухо додав:
— Хірург Берн перебуває під захистом закону. Дайте наказ припинити розшуки…
— Слухаю! — хрипло промовив Екельгафт.
Арнольд зробив знак Евеліні, і вони втрьох пішли до автоекспреса. На передньому склі спалахнула урядова емблема. Авто помчало безлюдними вулицями до резиденції прем’єр-міністра.
…Через кілька хвилин машина зупинилася біля вілли. Охоронці мовчазно розступилися перед Арнольдом. Ад’ютант перший хутко піднявся по широких розкішних сходах до кімнати, різким рухом відчинив двері. Берн і Евеліна почули його радісний голос:
— Мій володарю, ваш наказ виконано!
— Де вони? — кволо озвався Стар.
— Тут, в коридорі…
— Поклич їх і залиш нас!
Арнольд жестом запросив Берна і Евеліну до кімнати і причинив за ними двері. Евеліна з радісною усмішкою наблизилась до чоловіка. Червоні плями повзли по обличчі Петера, груди високо здіймалися від хвилювання.