Ніхто їй не відповідав.
Та що це таке, зрештою? її звалила хвороба? Вона в лікарні? Мабуть, так, бо навколо все біле — і ліжко, і простирадла і стіни. Але що ж могло трапитися? Евеліна напружувала думку, викликаючи спогади про минуле, але нічого не могла пригадати. У кімнаті почулися м’які кроки.
— Хто тут? — слабким голосом промовила Евеліна.
Над нею схилилося обличчя в окулярах, з білою лікарською шапочкою на голові. Хто це? Щось дивно знайоме є в кожній рисі обличчя. Туман потроху розвіявся, лице проступило ясніше…
— Йоган?!
— Спокійно! — Він поклав їй на руку свою суху гарячу долоню. — Тобі хвилюватися не можна.
— Де я? Що зі мною? — з острахом допитувалася Евеліна, намагаючись звестися на лікоть.
— Я все розповім… Лежи, поки що не рухайся.
— Як я потрапила сюди?
— Вас привезли після катастрофи. Ви з Петером були в церкві. Вінчалися…
— А-а-а! — простогнала вона. Ніби блискавка пронизала її свідомість, освітила, розігнала пітьму забуття.
— Не треба! Я все пам’ятаю… — кволо прошепотіла Евеліна, простягаючи до Берна бліду руку.
Перед її заплющеними очима, зримо, зовсім реально поставали картини минулого. Врочисте богослужіння в церкві… Поздоровлення знайомих… Машина мчить залюдненими вулицями, а поряд — Стар. Серце Петера б’ється гаряче і пристрасно. Віднині це серце освітить назавжди їй дорогу до великого і неземного щастя… А потім… потім… У світ променів і радості раптом увірвався дикий свист… поліцейський автомобіль з-за рогу. Удар!.. І потім… темна яма забуття!..
Евеліна застогнала, відкрила очі і майже крикнула в лице Йогану:
— А Петер? Де Петер?..
— Спокійно, Евеліно! — ласкаво мовив Берн. — Все буде гаразд. Петер тяжко хворий. Кілька днів тому він опритомнів. Зараз він спить…
— Кілька днів? — здивовано відкрила очі Евеліна. — Як? Хіба ми не вчора потрапили сюди?
Берн сумно посміхнувся, рисочки біля його сухих губів стали ще різкішими.
— Вас привезли в клініку двадцять вісім днів тому.
— Значить, я була тяжко хворою?
— Невеликий струс мозку… Все минуло… Тепер ти цілком здорова.
— А Петер? З ним теж все гаразд?
Берн якусь хвилю помовчав, немов збираючись з думками.
— Ну, чого ж ти мовчиш?.. Йому погано? Може, він умер? — Останні слова вона вигукнула майже в розпачі.
Евеліна, бліда, схвильована, піднявшись на руках, розширеними очима дивилась на Йогана. Шлейка білої сорочки сповзла з її плеча, але вона не звертала на те уваги.
— Ну, говори! Чого ти мовчиш?
— Він живий, — глухим голосом обізвався Йоган. — Тільки…
— Що?
— Я не можу розповісти тобі всього. Зараз не можу…
Евеліна підняла голову. Руки її дрібно тремтіли. Обличчя було мармурово-блідим. Враз її полишили сили, і вона повільно опустилася на подушку. Тихий стогін вирвався з її грудей.
— Бачиш, тобі не можна хвилюватися, — заговорив Берн, не знаючи, як вийти із скрутного становища. “Людський організм і залізне серце, — чітко карбувалися в його свідомості думки. — Отака ніжна людська конструкція… найвище творіння природи… А залізне серце?..”
Евеліна кволо підняла руку і взяла Берна за рукав халата. Вологими очима пильно дивилася в його сухе, суворе обличчя. Щось грізне, незбагненно страшне вчувалося їй в словах Йогана.
— Через пару днів ми зустрінемося всі разом, — говорив Берн. — Заспокойся. Ти все будеш знати. Тільки прошу, пожалій себе. Не хвилюйся!
Легенькі голочки вп’ялися Евеліні в мозок — очевидно, давалася взнаки перевтома від раптового хвилювання. Перед ЇЇ очима загойдалася кімната, ліжко, Берн… І знову її поглинула темна прірва забуття.
Минуло кілька днів. Свідомість остаточно повернулася до Евеліни. Тепер вона лежала самотня, спокійна, віддаючись роздумам. Інколи заходив Берн. Але він був скупий на слова, уникав ЇЇ погляду і намагався говорити здебільшого про сторонні речі. На запитання Евеліни, що з Петером і чому він не відвідає її, Йоган відказував лаконічно:
— Петер хворий, йому не можна хвилюватись. Він переніс важку операцію.
— То нехай він напише мені хоча б записку, — настійливо просила жінка.
— Еве, люба моя, — говорив із невластивою йому ніжністю хірург, — всьому свій час. Через кілька днів ти й Петер достатньо зміцнієте, і я дозволю вам зустрітись. Повір, мені боляче бачити, як ти вболіваєш за Петером, але я не можу, не смію…
Нарешті минули оті обіцяні “кілька днів”. Ранком Берн зайшов до палати Евеліни.
— Сьогодні люба дівчинка, мабуть, зовсім здорова? — замість привітання озвався до неї хірург.
— Так, тільки не тягни більше, я прошу, благаю тебе. — В очах Евеліни горіли вогники нетерпіння.
Квола посмішка осяяла лице Йогана. Він натиснув кнопку на стіні. В дверях з’явилася сестра.
— Що пан доктор бажає?
— Халат!
Через кілька хвилин сестра внесла до палати блідо-зелений вовняний халат, поклала на ліжко.
— Можете йти, — сказав Берн. Сестра причинила за собою двері.
— Ану, спробуй встати, — підбадьорливо мовив Йоган.
— Спробую, — несміливо відповіла Евеліна. Берн відвернувся до вікна.
— Одягайся…
Непевними рухами Евеліна натягнула на себе халат, сіла на ліжко. Потім худенькими, немов аж прозорими руками поправила своє пишне волосся. Запитливо подивилися на Йогана.
— Ми підемо до нього?
— Так.
— З ним усе гаразд? Берн промовчав.
— Чому ти мовчиш?
Хірург, дивлячись кудись убік, підійшов до неї.
— Ти зараз про все дізнаєшся сама.
Щось загрозливе й несподіване вчувалося в тоні Йогана. Серце Евеліни уривчасто й тривожно закалатало. Вона встала, сперлася на руку Берна.
— Ходімо.
Немов уві сні, Евеліна пройшла коридором клініки повз численні палати. Нарешті Берн відчинив двері до ізольованої кімнати. Тут було тільки одне ліжко. Хтось, укритий простирадлом, лежав на ньому.
У блакитнуватих сутінках — вікно було затягнуте синьою завісою — Евеліна спершу ніяк не могла збагнути, кого вона бачить перед собою.
Але ось пролунав голос Берна:
— Ти спиш, Петере?
Хірург обережно взяв руку хворого. Повернувшись до жінки, кивком голови запросив її сісти на стілець. Сам, не відпускаючи руки Стара, опустився на край ліжка.
— Петер! — тремтячим голосом покликала Евеліна.
Вії Петера здригнулися. У виразі його обличчя з’явилося щось тривожне, болісне. Горло Евеліни перехопили спазми. Напіврозплющені очі Петера спинились на ній.
— Еве! — прошепотів він. — Слава богу, ти тут! Який страшний сон мені приснився. Бачиш, я трохи занедужав…
Схвильована Евеліна хотіла йому щось відповісти, але раптом Петер, помітивши хірурга, урвав її мову:
— І ти прийшов, Йогане?
— Як бачиш, прийшов і виконав свою обіцянку! — озвався Берн.
Петер кволо посміхнувся.
— Нема гіршого, Еве, коли тебе лікує товариш. Жодної пільги, режим, як у в’язниці! Шість днів я просив його привести тебе.
— Заспокойся, Петере. — Йоган дружньо потиснув товаришеві руку. — Зараз ти зрозумієш, чому я був таким жорстоким. Я привів Евеліну, і ми повинні серйозно поговорити.
— Що ти маєш на увазі?
— Зараз скажу. Річ у тім, що…
— Зачекай! Я пам’ятаю… я добре пам’ятаю ту страшну катастрофу. Очевидно, після неї нас привезли в твою клініку. Так?
— Так!
— Ну, гаразд! Гаразд! Ти нас вилікував, тепер все добре! Але навіщо ця таємничість? Чому ти так дивишся на мене, Йогане? Мені щось загрожує?
Голос Петера був тривожним і розгубленим, його сірі очі пронизували Берна.
— Заспокойся, — сказав Йоган. — Ти бачиш цей шар бинтів на своїх грудях?
— Розумію! Я був поранений, і ти… оперував мене?
— Так! Я зробив тобі складну операцію.
— Йогане! — тремтячим голосом промовила Евеліна. — Мені здається, я починаю розуміти.