— Так, мої хлопці мають дещо, — мовив він задерикувато. — Але це їхня зброя, а не зброя організації. Вони будуть тримати її там, де хочуть.
— І використають, коли захочуть? — підозріло перепитав його Гартман.
— Ні… тобто… вони можуть робити, що хочуть, — трохи знітився Конрад. — Ми віримо в силу зброї, і ми переконаємо всю організацію…
Раптом розчинилися двері і до кімнати вбігло двоє робітників.
— На завод прибула поліція! — схвильовано сказав один з них.
— Ось і дочекались, — з серцем вигукнув Гартман. — Слухай, Конраде, де твої хлопці поховали свої іграшки? Ти певний, що їх не знайдуть?
— Певний, — сухо відрубав Конрад.
— Тоді на подвір’я, — гучно наказав Гартман. — Ми повинні бути серед людей. А ти, Гельд, іди. — Він відшукав очима юнака з чорнявим чубчиком. — Краузе, проведи доктора чорним ходом. Щоб жодна душа його не бачила.
За кілька хвилин члени “Комітету мужніх” вийшли з приміщення.
Заводське подвір’я виповнилось галасом, лементом, лайкою. Робітники виходили з цехів, сердито юрмились купками, немов рої потривожених бджіл. Тут же були поліцаї. Вантажні машини, на яких їх привезли з міста, стояли в ряд, і біля кожної машини походжало кілька озброєних людей.
— Чого вони хочуть? — запитав Гартман у старого майстра, що саме проходив повз нього.
— Кажуть, начебто хтось доніс, що в людей є зброя, — знехотя відповів майстер і, махнувши злісно рукою, почвалав далі.
“Справи погані, — вирішив Гартман. — Хочуть нас потрусити добре й налякати. Знають, що наш завод для них — найважливіший об’єкт”.
Тим часом з контори вийшло кілька офіцерів і з ними сам директор. Вони обминули робітників і попрямували до реакторного цеху. Гартман тривожно глянув їм услід. Адже в тому цеху працювало найбільше прихильників Конрада, саме вони й переховували зброю. Невже Конрад вчинить якусь дурницю?
Щільна стіна робітників, що закривала вхід до цеху, неохоче розступилася, і військові зайшли досередини.
— Панове, — говорив директор, міцний, атлетичної будови чоловік, — я запевняю вас, що ніякої зброї нема на довіреному мені заводі…
— Даремно запевняєте, пане директор, — обірвав його старший з офіцерів. — Ми маємо незаперечні відомості. В цьому цеху заховано сорок автоматів. Новий уряд не схильний виявляти будь-яку лояльність до бунтівників.
— Але ж ви бачите, що це тільки верстати, — безпорадно розводив руками директор. — Я працюю тут десять років…
Старший по чину офіцер, з жовтим, наче цитрина, обличчям і обвислими брезклими щоками, зміряв директора насмішкуватим поглядом своїх водянистих очей і, нічого не сказавши, попрямував назад з цеху.
Вийшовши надвір, офіцер підняв руку і гукнув натужно, намагаючись перекричати шум натовпу:
— Слухайте мене! В реакторному цеху переховують зброю. Ми знаємо це точно. Пропоную негайно здати її поліції.
З натовпу почулися вигуки:
— Даремно приїхали, пане офіцер!
— Тут завод, а не цейхгауз!
— Забирайтесь геть, панове!
Гартман уважно стежив за поліцейськими. Обличчя їхні були похмурі, насуплені, неприродно закам’янілі. Особливо вразило Гартмана поводження двох молодих хлопців з автоматичними карабінами, що стояли до нього найближче. Гартману здалося, що він упіймав в їхніх очах божевільний блиск. Вони міцно стискували зброю, злісно поглядаючи на робітників.
“Звідки їх привезли, таких навіжених? — подумав з тривогою Гартман. — Немов кожний робітник — їхній ворог?”
Старший офіцер кілька разів пройшовся вздовж натовпу. На похмурі, насторожені погляди він відповідав неприхованою люттю.
Гартман, виступивши наперед, суворо промовив, дивлячись прямо в лице офіцеру:
— Ваш задум шитий білими нитками, пане офіцер! Ми прекрасно розуміємо, що ви хочете спровокувати нас… Робітники нашого заводу категорично протестують проти подібних дій уряду!
— Не дозволимо! — залунали обурливі вигуки над натовпом.
Підвищивши голос, Гартман говорив далі:
— Я уповноважений заявити вам і адміністрації заводу, що робітники оголошують страйк в знак протесту проти свавільних дій уряду на Голубому Беркуті і таких актів, як ось тепер і…
— Значить, не хочете сказати, де схована зброя, ще й бунтувати надумали? — злісно перервав Гартмана старший офіцер і, повернувшись до свого почту, гукнув: — Панове, приступайте до обшуку. Дійте рішуче, це наказ нашого володаря!
Згадка про “володаря” пройняла офіцерів, немов електричним струмом. Вони одразу ж підтягнулися, напружились і виблискуючи очима, попрямували до своїх загонів. За мить почулися гучні команди: “По цехах!”
Але поліцаям не вдалося проникнути в приміщення цехів. У дверях кожного цеху стало по кілька десятків робітників. Вони взялися міцно за руки і, створивши живу стіну, перегородили шлях нежданим гостям.
“Вони роблять дурницю, — промайнуло в голові Гартмана. — Нехай краще обшукують. Справа може скінчитися кровопролиттям !”
Його побоювання виявилися не марними. Стрівши на своєму шляху опір, поліцаї одразу ж вдалися до зброї. На голови робітників посипалися удари прикладів. Біля одного з цехів гримнув постріл. Можливо, цей постріл був випадковим, але він пробудив у душах поліцаїв щось дике й звіряче.
Почулися зойки, прокльони, благання порятунку. Гарт-ман, притиснутий до стіни натовпом, бачив, як поліцаї з озвірілими обличчями стріляли в живу стіну людських тіл. Десятки людей вже лежали на землі, корчились у передсмертних муках.
В одному з цехів стихійно виник опір. Майже беззбройні робітники кидалися на своїх убивць, душили їх голими руками, топтали ногами, закидали камінням. Жорстокість розправи, вчиненої поліцією, викликала дику ненависть. Робітники мали єдину перевагу — їх було набагато більше, і це вирішило справу.
Натовп живою стіною посунув на поліцейських.
Офіцери сховалися в приміщенні заводоуправління. “Зараз викличуть підкріплення, — подумав тривожно Гартман. — На цьому справа не закінчиться”.
Через десять хвилин до воріт заводу підкотило ще кілька вантажних машин. Тепер прибули регулярні війська. Вливаючись у ворота нестримним потоком, вони розсипалися врізнобіч і, вишикувавшись у щільні шеренги, повели наступ на робітників. Знову жива стіна посунулась до цехів. Сотні автоматів безперервно випльовували смертоносну зливу.
На ґанок вискочив старший офіцер. Він був розпатланий, розхристаний.
— Стріляйте! Всіх нищіть! — кричав він нестямним голосом. — Підривайте стіни цього клятого заводу!
Але й без його закликів війська творили щось жахливе. Гартман, якому вдалося з простріленою рукою проскочити на другий поверх, у хімічну лабораторію, бачив, як підбурювані офіцерами солдати добивали пострілами поранених і збитих з ніг.
Раптом, звернувши погляд до воріт, Гартман побачив незвичайну картину. Якийсь плечистий білявий чоловік в сірому цивільному костюмі, стояв у відкритій легковій машині, немов головнокомандуючий, що приймає парад війська, і звертався з гучною промовою до вишикуваних перед ним солдатів. Він гарячково вимахував рукою, вказуючи в бік заводу. За кілька хвилин солдати, по команді своїх командирів, зривалися з місця і чимдуж бігли у ворота. До машини підходили нові загони, чоловік знову звертався до них з промовою. Що він говорив, Гартман не чув, але здогадувався, що людина своїм виступом запалює солдатів на розправу. Тільки чому він у цивільному? Хто ця людина?
Гартман не міг знати, що то був Петер Стар, новий прем’єр-міністр країни.
Коли на віллу до Стара подзвонили з поліцай-управління і повідомили про події на атомному заводі, він вирішив негайно їхати туди із загоном військ. Хтозна, як виявить себе його вплив. Можливо, на відстані гіпноз втрачає свою силу. Зрештою краще спробувати на місці. Він обміркував усе до найменших подробиць, був спокійний, як ніколи, і сповнений рішучості.