— Ти не сповна розуму! — вихопилось з вуст Евеліни. — Схаменись, Петере!
Він рубонув рукою повітря.
— Пусте! Я примусив шофера їхати на застережливий сигнал поліцейського. Якщо ти не віриш — пригадай вчорашній випадок. Може, забула, як я кликав тебе? Повірила в Шекспіра? Я сам не знаю, в чому справа, але мені здається… — Він раптом опанував себе і заговорив спокійним, розважливішим тоном: — Мені здається — це наслідки операції. Тепер я розумію, що сталося. Я можу без слів наказувати будь-кому, я можу передавати свою волю. — Обличчя його опромінилось напівбожевільним світлом, очі спалахнули безтямним вогнем.
Свідомість Евеліни потьмарилась. їй пригадалась розмова з Берном, дивовижні подробиці, які він так настійливо радив деякий час приховати від Петера. Звичайно, Йоган не міг передбачити наслідків свого винаходу. Він думав тільки про життя Стара, про його серце…
— Прошу тебе, заспокойся! — кволим тоном озвалась жінка. — Заспокойся. Візьми себе в руки, Петере. Можливо, це справді велика подія в твоєму житті… у нашому житті.
Стар підійшов до вікна. Надворі вже пломенів гарячий червневий день. Цієї обідньої години, коли від спеки навіть автомобільний рух на вулицях починав поволі завмирати, місто, з його нагромадженням похмурих квадратних будівель, нагадувало велетенське закам’яніле море.
Стар задивився в далечінь. Можливо, велична, грандіозна картина міста знайшла відгук в його думках — так само безмірних і безконечних.
Трохи заспокоєний, він промовив, не обертаючись до Евеліни:
— Життя — як безмежний океан. Не всякому кораблю дано проплисти по ньому. Але мені здається, що я пройду найважчим і найславетнішим курсом. Мені навіть самому страшно. Тільки я відчуваю в собі щось неземне, якісь нелюдські сили.
Евеліна підійшла до нього і ніжно взяла його за руку.
— Ти не ображайся, Петере, — тихо озвалася вона. — Звичайно, щось трапилось з твоїм організмом. Ти став сильнішим, ти подавив мене своєю волею. Але ж га подія на вулиці… хіба це не могло бути випадковим… Я боюся, Петере, що ти захопишся нереальними мріями, тебе заполонить фантазія…
— Ха-ха! — грубим, чужим для неї сміхом зареготався Стар. — Нереальна фантазія?
— Петере, все так незвичайно…
— Ну, гаразд, ми ще раз перевіримо… Я переконаю тебе і… себе теж… Бо хіба ж в моїй свідомості не сидить проклятий хробак сумніву. Зараз, зараз ми пересвідчимося… — Він поглянув за вікно, на сіру похмуру будівлю на протилежному боці вулиці. Потім ковзнув очима вниз. — Ага, дивись, Евеліно, бачиш, онде на перехресті поліцейський-регулювальник. Гордовита постать, чи не так? Охоронець порядку, що підкоряється тільки велінням закону і свого капрала. Ха-ха! Тож дивись, дивись уважно.
Він спохмурнів і невідривним, настирливим поглядом впився в поліцейського. “Ти, ти, хлопчино, — гарячково вирувала в його голові думка, — ти чуєш мене?” В очах Стара блиснув вогник зухвалих веселощів. Він безперестанно, до болю в скронях, повторював подумки фразу: “Я наказую тобі, хлопчино на перехресті, я наказую тобі залишити своє місце і зайти в мою квартиру. Перший будинок зліва від площі, п’ятий поверх, квартира Петера Стара. Чому ж ти стоїш? Зійди з свого місця! Негайно зійди з свого місця…”
Евеліна теж прикипіла поглядом до високого стрункого поліцейського. їй здавалося, що вона бачить сон, що перед нею оживає одна з тих чарівних казок про “скатертину-самобранку” чи про “палицю-стукалицю”, які в ранньому дитинстві їй розповідала бабуся-няня. Незвичайність, неймовірність того, що мало статися, в чому переконував її Петер, була запаморочливою. Вона навіть не хвилювалася. її свідомість дійшла до тієї грані напруження, коли вже ніякі контрасти дійсності, ніякі несподіванки не можуть похитнути в людині душевного спокою.
Так, вона бачила ясно й чітко все, що відбувалося на перехресті неподалік від їхнього дому. Спершу поліцейський стояв непорушно. Але ось він дивно захвилювався. Здавалось, до його слуху донеслись чиїсь накази, хоч він ніяк не може збагнути, звідки його кличуть. Він повернув голову праворуч, потім ліворуч, звів очі догори, навіть провів долонею по лобі, немов йому щось заважало краще роздивитись обриси навколишніх будинків.
Його руки в білих рукавицях, до яких була прикована увага десятків водіїв, безсило опустилися. Рух на залюдненому проспекті припинився. По центральній і бічній вулицях підкочувалися все нові й нові машини, але на самому перехресті вони збивалися докупи. Навколо поліцейського утворилося суцільне море блискучих корпусів, фар, громіздких кузовів.
А поліцейський стояв і, все ще пройнятий подивом, роздивлявся навкруги. Раптом він зійшов з білого кружала, яким позначався його пост, і швидко, вже не вагаючись, попрямував до будинку Стара. Евеліна, низько перехилившись через підвіконня, ще встигла побачити, як він затримався на мить перед фасадом їхнього дому, роздивився над входом номер і зник в під’їзді.
— Він іде, — майже пошепки озвалася вона, не дивлячись на свого чоловіка. В її словах чулися страх і розгубленість, наче вона чекала приходу розгніваного месника. Кожна секунда здавалася їй вічністю.
— Петере, він іде, — знову прошепотіла Евеліна. В її голосі почулося благання.
А Стар, зовсім спокійний, врівноважений, дивився на двері і чекав.
— Нехай заходить. — Його слова прозвучали з такою діловою розважливістю, що одразу стало ясно: Стар вже давно був готовий до нового незвичайного повороту в своєму житті.
Він сам, не чекаючи дзвоника, пішов у передпокій, на мить затримався там і, коли в дверях почулося несміливе шкрябання й шамотіння, — певно, поліцейський намацував кнопку дзвоника, — рішуче відімкнув двері.
— Заходьте!
Поліцейський мовчки вступив до коридору. Після яскравості літнього сонячного дня він ніяк не міг призвичаїтись до сутінок, що панували у коридорі. Петер широко розчинив перед ним двері в кімнату. Рішуче запросив:
— Прошу сюди!
Тільки тепер, опинившись у багато мебльованій кімнаті і побачивши перед собою Стара й Евеліну, поліцейський зважився на слово:
— Ви мене викликали?
Евеліна перелякано щулилася на канапі. їй здавалося, що поліцейський, ось цей здоровий, при повному глузді чоловік, струсне із себе страхітливу ману, збагне ідіотизм свого становища і розвіє безглузде фантазування Петера.
Але поліцейський мовчав. Мовчав і Стар. Дивився на прибулого і поволі беззвучно ворушив губами. Очі поліцейського, немов у зацькованого звірка, бігали по кімнаті, руки безпорадно крутили портупею. Евеліна помітила, як дрібно тремтять його ноги.
Раптом… що це? Що він робить? Він… він стає на коліна. Він здіймає до неї руки. Він беззвучно благає її. Його очі, його зібганий рот, кожна риска молодого красивого обличчя перетворилися в суцільну маску покори. Евеліна шарпнулася назад, втиснулася в м’яку спинку канапи.
Тоді до поліцейського підійшов Стар і, поклавши йому на плече руку, мовив владним тоном:
— Встаньте і йдіть геть! Ви більше нам не потрібні!
Той підвівся і мовчки, не піднімаючи голови, залишив кімнату. Стар проводжав його до дверей. Міцний запах шкіри і дешевого одеколону лишився в повітрі.
Коли він повернувся в кімнату, Евеліна сиділа в тій самій розгубленій позі, втиснувшись в м’яку спинку канапи. Її волосся безладно спадало на плечі. В очах світився страх.
— Тепер ти віриш в могутність свого чоловіка? — бадьоро спитав Петер.
Він простягнув до неї руку, щоб приголубити її, але жінка відсахнулася, як дика кізка, яку сполохало наближення мисливця. Очі ще більше розширились від жаху. Сама постать Стара, вираз його обличчя, його рухи паралізували її.
— Ну, чого ти лякаєшся?
— Стій, не займай мене! Це щось не так! Якась мара! — безтямно белькотіла Евеліна. Руки її трусилися, нажахані очі бігали по кімнаті.