“Чи вдасться? Чи не буде сьогоднішня операція останнім днем моїх дерзновенних мрій? — думав Йоган, раз по раз поглядаючи на хронометр. — До великих відкриттів ідуть роками пошуків і жертв, а я сподіваюся досягти свого одним ударом. Але ж усе продумано. До найменших дрібниць. Що б не думав цей вічний скептик Гельд, я на вірному шляху”.
— Все! — коротко озвався асистент, і з полегшенням підняв перед собою руки. То були великі, здавалося, незграбні руки трударя. І весь він, Франц Гельд, був схожий на витесаного з міцного дуба несхитного велетня, добродушного і замріяного, з постійною посмішкою на товстих, по-дитячому ніжних губах.
— Дайте мені вимикач, Франце… — Голос у Берна зривався. Він важко дихав, ніби йому довелося допіру шалено бігти. Смаглява шкіра на його худому обличчі ще дужче натяглася. Гельд, з тією ж прихованою посмішкою на вустах, простягнув йому плоску металічну коробочку. Подав її обережно, ніби якусь найдорожчу в світі кришталеву річ. Мимохідь глянувши на свого асистента, Берн раптом вловив у його синіх очах тепле співчуття. І посмішка на Францевих повних губах здалася Йогану дружньою і підбадьорливою.
— Включайте, — тихо наказав Берн.
Біля операційного столу спалахнув екран. На ньому виник світловий промінь, зігнувся зигзагом і швидко забігав в різні боки…
— Компресор працює, — тихим урочистим голосом промовив Гельд.
Берн мовчки кивнув головою і вп’явся очима в широку стрічку електронного записувача біострумів[1]. Стрілка лишилась нерухомою.
— Невже невдача? — похмуро промовив асистент. Його усмішка згасла. В цю мить Гельд уже не пам’ятав про те, що до останнього дня скептично ставився до дослідів свого шефа, що гаряче доводив Берну нездійсненність його задумів омолодити людину і зробити її безсмертною з допомогою шматочка металу. Це переконання йшло в Гельда не тільки від розуму, а й від усієї його життєрадісної, людинолюбної натури. А ось зараз, коли його погляди мали підтвердитися, Франц раптом зажадав пристрасно, щиро успіху операції. Адже чудеса теж трапляються, і буває так, що найкарколомніші відкриття приходять випадково й незбагненно.
— Зачекайте… не судіть так рано, — відмахнувся Берн. Зігнутий, напружений, він стояв, вчепившись тремтячими руками в операційний стіл, і невідривно дивився на екран. — Може… ще не все втрачено. Адже тиск нормальний… Так, так… — Його обличчя раптом проясніло, густі кущуваті брови радісно підскочили вгору. — Дивіться! Пішло! Пішло!
Він відчув, як перед ним загойдалась кімната і скляна стеля невблаганно стала навалюватись на нього. Берн заплющив на мить очі, але й із заплющеними очима виразно бачив перед собою маленьке перо, що повільно рухалося по стрічці. За ним, наче за равликом, що неквапом повзе по піску, лишалася хвиляста лінія. Берн розплющив очі. Спокій уже повернувся до нього. Впевненим, твердим голосом, немов виносячи вирок своєму невблаганному ворогові, промовив:
— Серце працює!
Зірвав з голови білу шапочку, витер з обличчя піт, розкуйовдив підстрижене їжачком волосся. Гельд з подивом стежив за ним. Ніколи він ще не бачив хірурга Берна таким збудженим і неврівноваженим. Берн перехопив погляд асистента, посміхнувся.
— Не дивуйтесь! Це ж тріумф. Це — виклик смерті!
Гельд із сумнівом похитав головою. Знову ним опанувала колишня зневіра. Успіх на собаці — ще не доказ. Людський організм поставить свої вимоги. Гельд хотів сказати про свої сумніви хірургу, але стримався. Шанобливість не дозволила йому бути до кінця відвертим.
— Ви не згодні зі мною? — Обличчя Берна спохмурніло. — Ви — вічний скептик, Гельд. Навіть такий факт не може вас переконати.
Асистент журливо посміхнувся.
— Докторе, я щиро радію разом з вами. Однак моя радість не означає, що я цілком і остаточно вірю в механічне серце, тобто — в його чудодійну силу.
Доктор Берн знову сів у крісло. Гельд скромно став поруч.
— Гельд! Я просто дивуюсь вам. — Берн знизав плечима. — Ви молодий, талановитий вчений, але я не розумію, де ваші елементарні знання? Невже ви не уявляєте собі принципових основ процесу старіння? Ви забуваєте… перепрошую, я не хочу вас повчати, але ви просто забуваєте, що передчасне старіння клітин настає через втому серця. Після сорока — сорока п’яти років активність організму катастрофічно падає саме через оту нездатність серцевого апарата боротися проти створення вуглецевого кістяка[2].
— Вибачте, докторе, — стримано озвався Гельд, — навіть ці школярські істини не можуть мене ні в чому переконати.
— Не вас, а вашу впертість, Гельд!
— Докторе, — вів своє асистент, — ви хочете з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістяка…
— О боже! — патетично вигукнув Берн, звівши догори руки. — Нарешті ви заговорили мовою справжнього медика.
— Дозвольте, докторе…
— Я дозволяю вам, Гельд, я все вам дозволяю, — перебив асистента Берн. — Але ж ви й мені дозвольте дещо сказати. Моя істина проста: ось вона, на операційному столі, у грудях пса… Так, так, це моя істина. І вона цілком підтвердить мої передбачення. Ви сказали: з допомогою механічного втручання запобігти створенню вуглецевого кістяка… Додам: у клітинах живого організму. Ви висловили формулу, в яку не вірите. Але, на щастя, ця формула повинна ствердитись. Я вірю, що механічне серце, яке завжди буде діяти ритмічно і з однаковою силою, безупинно даватиме поштовх для відновлення клітин. Живі тканини не будуть старіти. Якщо ж і наступить смерть, то тільки через сотні років, коли відмовляться служити нервові клітини.
Гельд, заклавши за спину руки, пройшовся по операційній. Він замислено дивився собі під ноги.
— Все це вірно, докторе, — заговорив він обережно. — Але ми не певні, що механічне серце діятиме саме так. Хто гарантує нас проти його негативного впливу на органічну тканину? Адже природне серце зв’язане з організмом за допомогою нервів, тканини, лімфи. Це — органічний зв’язок. А механічне серце…
— А механічне теж матиме такий зв’язок… — перебив його Берн, уже дратуючись. — Згодом ми створимо систему судин, яка, минаючи механічне серце, буде відновлювати органічний зв’язок аорти, артерій і внутрішніх органів. Штучне серце залишиться поза внутрішніми реакціями!.. Ніякі психічні чи інші зрушення не будуть випливати на нього і не руйнуватимуть його, як це буває з природним серцем. З допомогою системи чутливих реле[3] воно буде реагувати на підвищення чи пониження тонусу організму збільшенням чи зменшенням струменя крові…
— Що ж! — примирливо сказав Гельд, лагідно усміхаючись. — Дай боже! Але в мене є цікава думка! Останнім часом я перечитав багато матеріалів якраз у цій області науки…
— Ну й що ж?..
— Вчені на Сході йдуть зовсім іншими шляхами, — почав Гельд.
— Знаю! — зневажливо відмахнувся Берн. — Створення живого білка…
— Цілком вірно. У них величезні досягнення… І я гадаю, чи не варто поєднати ваші роботи з їхніми дослідами…
— Цікаво, цікаво! — іронічно посміхнувся Берн. — Як же їх поєднати?
— Ще не знаю, докторе, але мені ясно одне — досягти відновлення клітин можна, застосувавши живий білок у поєднанні з штучним серцем.
— Я вас розумію. — У голосі Берна звучало глухе роздратування. — Вам би дуже хотілось, щоб я віддав свої досліди іноземцям. Але цього не буде! — Його голос піднявся: — Чуєте? Ніколи не буде! І взагалі… давайте закінчимо цю розмову.
— Гаразд, — згодився Гельд. — Нас розсудить час.
— Саме так! — Берн підвівся зі свого глибокого крісла. — Нас розсудить час.
Він підійшов до операційного столу і уважно оглянув апаратуру.
— До речі, час уже сказав своє слово. Ось його присуд.