— Ох, діла, діла, — заквапився дідок. — Оце б полежати та побазікати з шановним гостем, аж ні — треба чвалати в ліс. Народ же у нас, самі знаєте, який: недоглядів — півлісу обчухрають. Лиха матиму тоді від пана інспектора, хай боронить свята діва заступниця наша…
Він вийшов з хатини, і Гельд ще кілька хвилин чув під вікном його бурмотіння. Потім у вікні з’явилася його постать — він уже сидів на велосипеді. Постукав пальцем у шибку.
— Ви ж не кидайте дому, доки я не вернусь, — гукнув Гельдові і хутенько покотив до дороги.
Але Гельд не послухав поради старого. Сидіти в хаті не можна було аж ніяк. Не для того він лишився в цій глушині. Може, саме зараз проскочить на своїй машині Берн. Треба негайно йти до шляху.
Сівши під невисоким сосновим деревцем, Гельд замислився.
Як дивно складалися події. Він, Гельд, мрійник і фантазер, що з самого дитинства прагнув зробити щось хороше, правдиве, геройське, прагнув відкрити людям хоча б невеличку часточку того, що звуть таємницею людського щастя, він, Франц Гельд, який за останні копійки здобув освіту, вийшов на широкий шлях вченого, став помічником видатного хірурга й дослідника Йогана Берна, тепер так невдало мусив виконувати роль детектива.
Так, мусив, бо він найближче підійшов до великої таємниці Берна, і друзі чекали від нього допомоги. Народжена Берном “людина без серця” вже виходила на шлях страшних авантюр. її треба було спинити за всяку ціну! Але Берн теж виступив на двобій з нею. Гельд добре знав, чому Йоган Берн з такою панічною поквапливістю покинув столицю і виїхав на таємну віллу. Він злякався свого винаходу, вірніше, тих, хто міг би використати його як зброю. Значить, треба було тільки ввійти в контакт з Берном і переконати його, що їхній шлях спільний. Без Гельда, без його друзів на атомних заводах Берн не зуміє спинити Петера Стара. І ось виявляється, що Евеліна і Берн не вірять йому. Минув день, а вони не виїхали з вілли. Вже й сонце сіло, скоро не розгледіти нічого серед темряви… Але що це? Фари? Від міста наближалась машина.
Гельд заховався в густих кущах. Краще хай його не помічають…
Та за якихось метрів десять від Гельда великий громіздкий пікап зупинився, і з кузова зіскочило кілька поліцейських. У вечірніх сутінках Гельд розгледів кашкети з довгими козирками і маленькі автоматичні карабіни.
Серед них був і “благородний” лісник фон Едельгорн. Гельд одразу ж впізнав його сухорляву зібгану постать. Він щось неголосно пояснював одному з поліцаїв, напевно, старшому, і показував рукою в бік своєї хатинки. До Гельда долинули окремі слова:
— …мабуть, там… зі всіх боків…
Поліцаї, розсипавшись ланцюгом, почали оточувати хатину. Тільки шофер лишився в машині.
Гельд одразу збагнув усю серйозність становища. Поліція прийшла, щоб арештувати його. Він сам виказав себе необачним базіканням. Треба негайно діяти! Негайно, якомога швидше! Тікати? Та чи ж далеко він втече? По дорозі вони його одразу доженуть. Потім лісом — небезпечно. Він обов’язково заблукає, не потрапить своєчасно в місто. Поліція випередить його, і тоді йому не скоро вдасться вибратися з цих гірських країв до далекої столиці. В аеропорту на нього чатуватимуть, на всіх дорогах буде виставлено посилені пости охорони. Значить, треба якнайшвидше дістатися до Шліссельдорфа першим, щоб випередити поліцію.
Думки неслися в його голові з лихоманковою швидкістю. Одне рішення приходило на зміну другому. І раптом в його голові виник відчайдушний план. Більше він не вагався.
Далі події розгорталися швидко. Гельд, слідкуючи за шофером, який, мабуть, задрімав, бо його голова схилилася на груди, став підкрадатися. Тихо, немов нічний привид, підійшов до машини ззаду. Крок, другий… Вийняв з кишені кастет. Різкий замах, удар. Ще удар, і непритомний шофер мішком упав на дорогу.
У наступну мить Гельд сидів за рулем. М’яко зафуркотів мотор, машина подалася назад, зробила крутий розворот і швидко покотила до міста…
Вертоліт летить до Бруклінгема
Гельд зайшов у вестибюль. З плащем на руці, з чемоданчиком, він швидко наблизився до метрдотеля і кинув на стіл ключі від свого номера.
— Прошу. Ось гроші. Ні, ні, це візьміть собі.
Сівши в таксі, Гельд коротко наказав:
— Вулиця Грінвера, дев’ятий номер.
Машина зупинилася перед невеличким одноповерховим будиночком. У досвітньому тумані ледь-ледь вирізнялися дерева крихітного палісадника, а затулені вікна нагадували заплющені очі.
— Будь ласка, зачекайте, я недовго, — попросив Гельд. — Звідси поїдемо в аеропорт.
Проминувши палісадник, Гельд обережно постукав у двері. В сусідньому дворі загавкав собака, йому відгукнувся пронизливим гавканням ще один. “Кляті, весь виселок розбудять”, — подумав роздратовано Гельд. Він постукав ще раз, за дверима почулося чалапання ніг.
Гельд нетерпляче забрязкотів клямкою.
— Відчини, Стефане! Це я, Франц Гельд.
Двері несміливо рипнули, і крізь щілинку просунулася худорлява голова.
— Чого ви прийшли так рано, Франце? — хрипкуватим зі сну голосом запитав хлопчина.
— Де батько?
— В аеропорту.
— Ходімо зі мною, допоможеш викликати батька. Я мушу негайно вилетіти першим-ліпшим літаком або вертольотом. За мною йде поліція.
— А чого вони за вами женуться? — запитав хлопець стривожено.
— Багато будеш знати — старим станеш, — похмуро пожартував Гельд. — Не думай, що вони вже на цій вулиці. Я їхав на машині і залишив їх кілометрів за вісімдесят позаду. Але я боюся, що вони зв’яжуться з містом по телефону. Ну, швидше!
Хлопець швидко одягнувся, щось шепнув на вухо матері й вийшов за Гельдом на вулицю.
Небо вже бралося ранковим багрянцем. Дерева перед будинком набули чіткіших обрисів. Десь почулися людські голоси, і Гельд тривожно повернув у той бік голову. Але розмова стихла.
— Швидше, Стефане, кожна хвилина дорога.
Вони поїхали безлюдними вулицями до аеропорту. За кілька кварталів від головного входу в аеровокзал Гельд відпустив шофера.
— Стефане, йди розшукай батька, — тихо озвався Гельд до хлопця. — Передай йому те, що я тобі сказав. Хай він знає, що від нього залежить життя сотень і тисяч наших товаришів. Я мушу негайно вилетіти.
Хлопець шугнув у бокові двері.
Гельд насторожено прислухався. В його напруженій уяві весь час поставали якісь дивні загрозливі образи. То йому здавалося, що приміщення порту оточено поліцією, то вчувався чийсь застережливий голос, що кликав його до себе…
Але поступово нерви Гельда вгамувалися. Він зосередив свої думки. Що він має зараз робити? Вилетіти звідси — це перше і найголовніше. Йому не вдалося переконати Берна, тепер треба діяти власними силами. Він повідомить товаришів. “Комітет мужніх” обміркує всі заходи, зважить обстановку, можливо, доведеться закликати до дії робітників. Зволікання — найнебезпечніша річ…
До нього наблизилися дві постаті. Це були Стефан і його батько Томас. У ранкових сутінках важко було розглядіти обличчя чоловіка. Але Гельд його добре знав. Він любив цього старого підпільника з мужнім відкритим обличчям і виразними голубими очима.
— Ти завалив справу? — спитав Томас притишеним голосом.
— Трапилось непередбачене, — став пояснювати Гельд. — Берна я не зустрів. Мені не повірили. Напевно, вирішили, що я агент поліції. Потім я сам ледве не потрапив до рук цих молодчиків. Коротше, організуй мені втечу. З першим ранковим літаком…
Томас мить помовчав. Нарешті підняв голову, пильно подивився в пітьмі на Гельда.
— Ти певний, що за тобою не стежать?
— За мною не стежать, — твердо мовив Гельд, — але, може, вони повідомили телефоном… У всякому разі, іншого виходу немає. Якщо я залишусь тут, корпоратисти почнуть діяти. “Залізне серце” вже служить їм. Тільки що я прочитав повідомлення в вечірніх газетах: Петер Стар сформував уряд.
— Через півгодини до Бруклінгема відлітає вантажний вертоліт. Я тебе влаштую туди. Правда, пілот там ненадійний. Ти маєш зброю на всякий випадок?