Так минали дні, повні мук, відчаю, жахливих сновидінь.
Але одного дня вілла сповнилась криками, стуком важких кроків. Почувся різкий голос Петера Стара. Кров жбухнула до голови Евеліни. В очах її потемніло…
Тепер або ніколи! Вона ще раз поговорить з ним! Вона ще раз спробує умовити його повернутися до нормального життя.
— Де Евеліна? — загримів голос Петера.
— Нагорі, у себе, володарю! — відповів охоронець.
— Нікого не впускайте до вілли! Я скоро сам поїду в місто…
— Слухаю!
Евеліна чула, як Петер піднявся по сходах, наблизився до кімнати. Стар у військовій формі, без головного убору з’явився в дверях. Евеліна з жахом помітила, що його голова зовсім побіліла, а обличчя покарбувалося глибокими старечими зморшками…
Диктатор усміхнувся, та посмішка його була подібна до вищиру мерця.
— Здрастуй, Еве! Чому так непривітно зустрічаєш мене?..
— Здрастуй, Петере! — сказала, підводячись з канапи, Евеліна. — Чого ти приїхав?
Вона намагалася бути спокійною. Диктатор підійшов до неї, схопив її в обійми, притиснув до грудей.
— Еве! Люба ти моя! — пристрасно прошепотів він, цілуючи її в очі. — Ти бачиш — я приїхав до тебе… Ти єдина моя втіха і надія!..
— Єдина втіха? — перепитала Евеліна, відсторонюючись від Петера. — А чому ж ти наказав не випускати мене з вілли? Чому я сиджу, мов у в’язниці? Чому ти не послухав мене?.. Чому порушив свою клятву?
— Чому? Чому? — розсердився Петер. — Не я роблю це! Доля…
— Доля? А для мільйонів людей, які загинули через тебе, теж доля судила жахливу смерть? Невже вони заслужили її? І за що? Що доброго несеш ти світу? Панування проклятої корпорації?..
— Дурненька! — В голосі Стара почулось роздратування. — Я тільки вийду до фінішу у війні разом з ними! А потім, коли світ схилиться до моїх ніг, я ліквідую цю підступну кліку і створю новий порядок у світі, де буде один господар — Петер Стар!.. І ти… моя дружина.
Евеліна широко відкритими очима дивилася на диктатора, тепер уже цілком усвідомлюючи, що ніяка сила не зарадить йому, що він — приречений…
— Ну, а що тебе не випускали — пробач мені!.. Це сталося тільки тому, що я боявся за тебе. Зараз в країні дуже тривожно, і я хотів, щоб ти була під надійним захистом, — додав Стар після невеликої паузи. — Я приїхав, щоб знову зарядити свою батарею перед останнім походом!.. Церемонитись досить! Я кину свою армію, найстрашнішу зброю проти Сходу, і скоро-скоро над землею запанує вічний мир! Більше соціальна плутанина не буде терзати світ. Кожен знатиме своє місце. А спільну мету для людства вкажу я — володар всесвіту!..
Очі диктатора засяяли божевільним вогнем. Евеліні здалося, що вона бачить того самого Петера, який з’явився до неї тоді, на віллі, в страшному сновидінні. Кров, руїни, смерть — ось що несе він світові. Що робити? Як зупинити цей невмолимий фатум?..
— Еве! — стривожився Петер, обіймаючи ЇЇ за плечі. — Ти погано себе почуваєш?..
Евеліна відчула, як її груди притиснулися до металевої коробки, що ховала в собі батарею. Цей дотик пробудив у ній рішучість. Ні, вона не буде вагатись! В її серці нема любові, а лише невмолима ненависть до цієї машини. Треба знищити її ради людей, ради світу, ради тих, кого ще не розтоптав диктатор…
Погляд Евеліни впав на кортик, який висів з лівого боку на поясі Стара. Якраз він і потрібен їй… Дивлячись прямо в очі Стару, вона легко витягла кортик з піхв, затиснула в гарячій долоні. А вуста продовжували говорити слова, такі пусті і непотрібні:
— Петер! Петер! Схаменися! Невже ти не розумієш, що тебе жде страшна загибель?..
— Ні! Ні! Сто разів — ні!.. Провидіння посадило мене на коня — я буду на ньому їхати до кінця!..
Евеліна рвонулася з рук Петера, відступила на крок. Очі її заблищали недобрим вогником.
— Він прийшов — твій кінець! — крикнула вона і, коротко розмахнувшись, вдарила кортиком в груди диктатора — прямо під серце. Але в ту ж мить з жахом відчула, як лезо ковзнуло по металевій поверхні серця.
Стар відхитнувся од неї, вирвав кортик з грудей, затиснув рукою рану. Мундир забарвився в багрово-червоний колір. Петер важко дихав. Кілька секунд він дивився на Евеліну палючим поглядом, потім страшно зареготав.
— Ха-ха-ха! Я невразливий! Я вічний! Ти забула, що в мене залізне серце! Ха-ха-ха!
Він схопив Евеліну за руку, з силою кинув додолу. Його очі — невблаганні, холодні — наблизилися до її обличчя.
— Ти будеш моєю рабою! Ти нікуди не підеш звідси! Ти переконаєшся в тому, що правий я! Я прощаю тобі цей замах! Я їду!.. Іду назустріч моїй великій долі!..
Евеліна істерично скрикнула і знепритомніла. Диктатор рішуче вийшов у коридор, замкнув двері на ключ.
— Гей, охоронці! Не випускати жінку з кімнати до мого повернення!
Охоронець уже біг по сходах. Він виструнчився перед Старом, взяв з його рук ключ.
— Слухаю вас, володарю!..
— Лікаря! І негайно закриту машину!
— Слухаю!
Охоронець стрімголов помчав униз, а за ним рушив Стар — закривавлений, суворий, з поглядом, у якому вже не було нічого людського…
Контрудар
— Все готове до виступу! Треба тільки визначити день! Ось якраз для цього ми й зібрались!..
Гартман, як завжди спокійний і врівноважений, оглянув усіх членів “Комітету мужніх”. Вони зібрались в напівтемній печері, далеко за містом, виставивши на дорозі і біля входу посилену варту.
— Диктатор справді зайшов надто далеко, — рівним тоном почав Гартман. — Не можна лишатися далі байдужими.
Люди не квапились говорити. В печері зібралися найдосвідченіші керівники руху опору, які вміли добре зважувати своє слово і які, піднімаючись на бій, ніколи не завдавали хибних ударів.
— Отже…. — озвався Гельд, який теж був присутній тут. — Отже, сьогодні ми мусимо передати наше рішення по всій країні. Всі організації попереджені і ждуть сигналу…
— А як зі зброєю? — почулися голоси.
— Зброї вживати не будемо! Це дасть тільки привід диктатору потопити в крові наш рух! Закличемо всіх чесних патріотів до маніфестації! Я певен, що нас підтримає вся країна! Уряд не посміє кинути війська проти всього народу! Нам треба розкрити секрет “людини без серця” — ту силу, яка використовується для одурманювання армії і поліції. Треба вимагати, щоб Стар був виведений з складу уряду! Коли парламент побачить, що народ знає секрет “людини без серця” — він буде змушений виконати волю країни!.. Доки Стара немає тут…
— Він уже в місті, — промовив, заходячи до кімнати, Берн. Він був схвильований і блідий.
— Нарешті ви прийшли, докторе! — радісно вигукнув Гар-тман. — Ми саме говоримо…
— Я знаю, — перебив його Берн. — Стар прибув сьогодні до Бруклінгема. Він поїхав до “Золотого ангела”… Ситуація ускладнюється. Виступати треба негайно!
— Чому ви так думаєте?
— Тому, що диктатор приїхав перезарядити свою батарею. Для нас це зручний час. Стар не повинен одержати елемент 111. Необхідно блокувати лабораторію атомних заводів. Цим ми зможемо перешкодити дальшому розвитку ядерної війни, бо “Золотий ангел”, побачивши, що диктатор позбавлений сили, змушений буде змінити свою агресивну політику… Наступні події будуть залежати від активності і свідомості народу.
— Але ж Стар кине проти нас поліцію! Знову проллється кров! — крикнув Гартман.
— Озбройте робітників, які блокуватимуть атомні заводи, у нас немає іншого виходу! Видайте всім захисні екрани.
— Як ви гадаєте, товариші? — Гартман повернувся до членів комітету.
— Берн правий! — відповів Гельд.
— Ми згодні! — підтримали його інші члени комітету. Запанувала тривожна тиша. Здавалося, над головами присутніх пронісся подих грози.
Нарешті Гартман твердо і суворо сказав: