— Йоган! — прошепотів він.
Якийсь клубок підкотився до горла Берна, але він стримав себе і майже суворо сказав:
— Здрастуй, Петере! Як бачиш, я приїхав своєчасно. Гадаю, ти зрозумієш без пояснень, чого мені це коштувало…
— Так, я розумію!.. — схопив його за руку Петер. — Мені Еве вже говорила… Але скажи тільки одне — я буду жити? Я хочу жити! Я відмовлюсь від усього… Оте кляте механічне серце!..
— Пізно говорити про це! — перебив його Берн. — Я не міг передбачити наслідків операції… Ти захопився маніакальною ідеєю, ти став марити про якусь зверхність! Невже це Петер, мій товариш?..
Евеліна сіпнула Берна за рукав, благально подивилася на нього. Йоган за хвилю замовк, побачивши бліде обличчя Стара.
— Гаразд! — мовив він. — Насамперед — твоє здоров’я. Тільки умова та сама: після того, як я заміню тобі батарею, ми всі разом вилітаємо за кордон.
— Я вже дав слово Евеліні! — похмуро відповів Петер.
— Ти повториш його тепер?
— Клянусь!
— Добре. Я вірю тобі.
Берн опустився в крісло і, протираючи окуляри, сказав:
— Слухай. Мені залишилося роботи годин на двадцять. За цей час батарея буде готова.
— А якщо енергії не вистачить до того часу, як ти закінчиш роботу? — стривожено запитав Стар.
— Зараз я перевірю інтенсивність твоєї батареї, — заспокійливо відповів Берн.
Він встав і вийняв з валізки чорний довгастий апарат. На шкалі під склом тремтіло кілька тоненьких стрілок.
— Роздягнися! — наказав Берн.
Стар хутко скинув сорочку, оголивши груди, які оперізував товстий шар бинтів. Йоган почав розмотувати їх. Евеліна ще ніколи не бачила, що там, під тими бинтами…
Впав останній бинт. Евеліна скрикнула. Петер неспокійно підняв голову і поглянув на дружину.
— Еве! Люба! Ти краще не дивися на мене зараз.
— Ні! Ні! — тихо відповіла вона, невідривно дивлячись на Петера. — Я мушу бачити це, я повинна звикнути…
Берн, не звертаючи уваги на їхню розмову, вже замірював активність батареї. Чорні стрілки тремтіли, поволі повзли по шкалі.
— Енергії вистачить на п’ятдесят дві години! — випроставшись, сказав Берн. — Але тільки в тому разі, якщо ти не будеш напружувати свою волю. Ці два дні ти повинен відпочивати! А я встигну закінчити нову батарею…
Евеліна, тамуючи нервовий дрож, дивилася на груди Петера. З чорної коробочки, де містилася атомна батарея, підводився блискучий шнур до невеликої капсули біля соска: “І цей провід несе енергію для холодного, бездушного механізму!” — думала Евеліна. їй хотілося закричати, хвиля дитячого розпачу охопила її.
— Значить, ти встигнеш, Йогане? — з надією запитав Стар.
— Я впевнений! — твердо відповів Берн. — А тепер слухай — я розповім тобі конструкцію батареї! Зачекай, замотувати бинтами поки що не будемо. Дивись…
Він витягнув із сумки на грудях Петера чорну плескату коробочку, зняв кришку. Під нею виднілося три блискучі клеми.
— Тут три елементи. Дуже прості за своєю конструкцією. Зовні — германієві напівпровідники, всередині — свинцевий сплав, покритий шаром радіоактивного елемента з атомним номером 111. Цей елемент має дуже велику інтенсивність радіації бета-променів. У замкненому колі, що починається від германію, радіація безпосередньо перетворюється в електричний струм, який і живить твоє серце, вірніше — мотор компресора.
— Так просто? — прошепотів Петер. — А я…
— Просто? А ти знаєш, чого мені коштувало дістати цей елемент? Він добувається в незначних кількостях дифузним способом тільки на заводах “Золотого ангела”, та й то для експериментів. Але тепер я сконструював іншу батарею. Я використав як енергетичну силу еманацію[6] елемента 111. Це ліквідує активізацію твоєї нервової системи. Крім того, запасів еманації вистачить на два роки, а не на шість місяців.
Берн закрив коробочку, поклав її в сумку і почав замотувати груди Петера. Евеліна стежила за його рухами — похмура, пригнічена і мовчазна…
Великий годинник на стіні ударив раз, вдруге… Берн здригнувся.
— Треба поспішати. Дорога кожна хвилина… А тебе ще раз попереджаю — не вставай, не виїжджай з дому, старайся ні про що не думати.
— Йогане! Скажи мені, — несміливо озвався Петер. — Чому ти не заміниш батарею тим же елементом 111? Адже він в тебе є…
— Так, є! — твердо відповів Берн. — Але я не можу тепер вірити тобі! Не ображайся. Я не хочу знову помилитися…
До кімнати зайшов Арнольд. Рівним тоном промовив:
— Герман Тод нагадує, мій володарю, що о десятій годині нарада в корпорації!..
— Ти поїдеш? — Евеліна стривожено повернулася до Петера.
— Ні, ні! Заспокойся. Арнольде, передай Тоду, що я тяжко хворий і прибути не можу…
— І що Петер Стар лежатиме в ліжку не менше трьох днів, — додав Берн.
Арнольд поклонився і вийшов.
Евеліна подивилась вологими очима в обличчя Берна, розчулено сказала:
— Дякую тобі, Йогане! За все… Я залишаюсь. А ти… поспішай…
Берн мовчки повернувся і вийшов з кімнати.
Ультиматум “Золотого ангела”
Петер залишився сам. Хвилину він лежав непорушно, але незабаром його охопив неспокій. Йому знову здалося, що в грудях не вистачає повітря, а в скронях стукають болючі молоточки.
Стар схопився з дивана і хитким кроком пройшов по кімнаті. Сперся рукою на стіну, схилив голову. Чоло торкнулося чогось холодного, твердого. Підняв очі і впіймав синій полиск ствола старовинної, ще батькової рушниці. Той полиск нагадував йому давно минулі передсвітанкові години, коли він вибирався з друзями на полювання. А ось масивна попільниця, яку подарував йому Берн. Він, його колишній друг. А тепер не хоче відновити старий елемент, бо боїться його. Обіцяє виготувати нову батарею. Та чи вдасться йому це? Чекати, коли лишилося жити дві доби?.. Ні, він мусить діяти!
Потім до голови тихо прокралася несподівана думка:
“Адже тепер я можу сам відновити батарею… Я накажу Фінсу негайно роздобути цей елемент. Потрібно зовсім небагато — п’ять грамів…”
І тільки десь глибоко-глибоко в свідомості слабо звучала пересторога:
“Адже ти дав слово Йогану і Евеліні! Вони приїхали, щоб врятувати тебе!”
Та перша думка захопила Стара цілком. Внутрішній голос впевнено доводив:
“Якщо ти заміниш батарею, ти станеш безсилим і звичайнісіньким, нікому не потрібним інженером! А твої мрії про панування над світом?.. Досить лише відновити шар елемента 111, і ти знову станеш всемогутнім! Ні, я не можу дотримати свого слова! Хай пробачать мені Еве і Йоган. Я просто не можу ждати, коли є можливість відновити елемент негайно…”
Через кілька годин Стар піднімався по сходах палацу “Золотого ангела”. Гвардійці в своїх коротких шкіряних штанцях і важких черевиках завмерли по боках, як давньоримські легіонери.
“Поки що вони підкоряються мені, — думав Стар. — Але, здається, в їхніх очах вже немає колишньої відданості”.
— Здрастуйте, пане Стар, — обірвав плин його думок імперський міністр, котрий чекав його на другому поверсі. — Сподіваюсь, сьогодні ви почуваєте себе краще? — В куточках його рота сховалась глузлива посмішка.
— Дякую, краще! — стримано відповів Стар, уникаючи погляду Тода. “Він не повинен відчувати, що я втрачаю свою гіпнотичну силу”.
Вони зайшли до невеличкого салону, де збиралася закрита нарада корпоратистів. Приміщення різко контрастувало з вестибюлем і сходами. Тут не було нічого, окрім м’яких крісел і невисокою ебонітового пульта з рівними рядками кнопок і важельців, що давали корпоратистам змогу кожної хвилини здійснювати керівництво країною. Блискучі стіни випромінювали слабке рожеве світло, наповнюючи весь салон якимись примарно-мерехтливими хвилями.
В салоні зібралися лише найголовніші члени “Золотого ангела” — Шаукель, Фіне та шість найбільших фінансистів і промисловців країни.