– А що це воно таке, фiрман? – спитав спроквола поважний Грива.
– Фiрман, другарi, – то султанський указ, – пояснив во?вода. – Коли б нам пощастило роздобути його, ми, напевне, змогли б дiзнатися про дуже вагомi i небезпечнi подi?. Якщо в ньому справдi йдеться про новий похiд туркiв на Укра?ну, то ми б дiзналися про час виступу, кiлькiсть вiйськ та кому з пашiв доручено очолювати його. Так я гадаю…
– Гм, то було б справдi лепсько роздобути ту штукенцiю, панство! – вигукнув Спихальський.
– Безперечно, – пiдтримав його Звенигора. – Чого б це нам не коштувало! Ми повиннi вирушити негайно до Слiвена…
Вiн запитально глянув на во?воду, шукаючи його пiдтримки.
Во?вода Младен трохи помовчав, мабуть у думцi зважуючись на щось. Потiм сказав:
– Ясно, ми повиннi зробити це негайно. Але як? I хто пiде на це?
– Гамiд мешка? в ханi[11] Абдi-аги, – вставив Димитр. – Його охороняють.
– Ми з Драганом уже мали нагоду побувати в тому ханi, – промовив Звенигора. – Гадаю, нам i зараз випада? йти туди. Двох нас буде досить.
– Нi, краще втрьох, мабуть, – засумнiвався Драган.
– Тодi я третiй! – схопився Спихальський.
– Нi, нi, пане Мартине, – Звенигора поспiшив вiдмовитись вiд допомоги свого шумливого, запального друга. – Ми на тебе й одягу яничарського не пiдберемо…
– Тодi я пiду, – промовив Якуб. – Менi…
Але Златка несподiвано перебила його.
– Нi, нi, за третього буду я! Я дуже добре, найкраще з-помiж вас усiх, знаю Гамiда, його звички. По скрипу пiдлоги пiд його ногами я можу безпомилково визначити, що то вiн i навiть в якому вiн настро?…
– Ну, що ти, Златко, – почав Звенигора. – Там потрiбен вояка, який би умiв…
Дiвчина не дала козаковi закiнчити думку:
– Який би умiв стрiляти, хочеш ти сказати?.. Батьку, скажи йому! – звернулась вона до во?води.
Младен розвiв руками. Несподiване бажання дочки сповнило його серце гордiстю: вiн раптом побачив у ?? характерi те, чого бажав сво?м дiтям, коли вони народжувалися, – смiливiсть, рiшучiсть, вiрнiсть батькiвщинi i готовнiсть покласти сво? життя за не?. Але вiдпустити ?? на таку ризиковану справу?
Вiн завагався.
– Так, Златка навчилася добре стрiляти, – промовив перегодя. – I на конях ?здити… Але ж чи зможеш ти, – звернувся до не?, – проявити витримку i силу духу в тiй небезпечнiй обстановцi, яка може скластися в ханi Абдi-аги?
– Витримку i силу духу якраз i можна проявити в складнiй обстановцi.
Тут втрутився Драган:
– Я гадаю, – сказав вiн, – Златка якраз може нам бути корисна бiльше, нiж будь-хто iнший. Вона прекрасно зна? турецьку мову, – вже одно це багато важить. Крiм того, може скластися так, що нам доведеться використати ?? як приманку для Гамiда.
Дiвчина з вдячнiстю глянула на молодого гайдутина. Але Звенигора був незадоволений словами свого друга i хотiв рiзко заперечити йому. Однак во?вода припинив ?хню суперечку.
– Я згоден, – промовив вiн. – Дочка во?води ма? право i повинна наражати себе на небезпеку нарiвнi з iншими… Тепер, другарi, обмiрку?мо все якнайкраще – i в путь!..
3
Iз-за Родопiв подув теплий вiтер, i снiг враз посiрiв, узявся водою. По вулицях Слiвена задзюрчали гомiнкi струмки.
Бiля хану Абдi-аги зупинилися три вершники. Судячи по одягу, це були два спагi?вськi аги i молоденький аскер-джура. Прив'язавши коней до конов'язi, вони попростували до дверей.
У ханi було напiвтемне i пусто, якщо не рахувати чотирьох спагi?в, якi пiсля ситого обiду дрiмали в кутках за сво?м столом, та самого кафеджi[12] Абдi-агу. Побачивши нових, незнайомих вiдвiдувачiв, кафеджi склав перед довгою сивою бородою руки на знак привiту i досить прудко кинувся назустрiч гостям.
– Салям, правовiрнi! Мiй дiм до ваших послуг.
Незважаючи на те, що в мiстi стояло багато вiйська, прибутки хану були мiзернi, й Абдi-ага був радий кожнiй новiй людинi, яка переступала його порiг з курушем у кишенi.
– Нiчлiг i обiд на трьох, – промовив один з новоприбулих, кинувши на стiл золоту монету.
Абдi-ага низько вклонився високому красивому спахi?, який з такою легкiстю розкида?ться золотими динарами, нiби вiн був iспанський iнфант.
– Все буде до ваших послуг, високошановний ага.
Вiн провiв прибулих на другий поверх свого чималого будинку, вiдчинив побитi шашелем дверi й завiв до просторо? кiмнати. Кольоровi шибки вiкон пропускали мало свiтла, i тут було напiвтемно, як i внизу. Вiйнуло застояним повiтрям помешкання, в якому рiдко живуть люди.
– Розташовуйтесь, вельмишановнi. Незабаром служник принесе вам обiд, – сказав Абдi-ага i, глянувши на високого спахiю, спитав: – Насмiлюся дiзнатися, ага, як довго ви ма?те намiр пробувати в нашому мiстi?
– Це буде залежати вiд багатьох обставин, кафеджi-ага.
– Ви вперше в нашому мiстi? Менi зда?ться, я вже мав честь зустрiчатися з вами…
– Помиля?тесь, кафеджi-ага. Я вперше в Слiвенi i не мав при?мностi вас знати, – вiдповiв спахiя, стаючи спиною до вiкна, щоб свiтло не падало йому на обличчя.
– Можливо, я помилився. До мене заходить багато рiзного люду, та й зiр став слабнути з лiтами. Тож хай пробачить менi високоповажний ага, – промимрив господар, задкуючи до дверей.
– Арсене, як ти дума?ш, упiзнав вiн тебе чи йому справдi привидiлося в тво?му обличчi щось знайоме? – спитав стривожено молоденький аскер, коли кроки кафеджi затихли вдалинi.
– Не хвилюйся, Златко. В цьому одязi мене й рiдна мати не впiзнала б, а не то що цей старий турок. Та все ж треба бути обережним, – вiдповiв Звенигора, скидаючи спахi?вську бекешу з дорогого сукна. – Гадаю, все буде гаразд. Тим бiльше, що ми не затрима?мося тут.
– А все ж я пiду розвiдаю, чи не донесе на нас старий лис, – сказав третiй спахiя. – Мене тут нiхто не зна?.
– Iди, Драгане, але не гайся, – погодився Звенигора. – Гамiд от-от ма? прибути…
Драган вийшов.
В кiмнатi настала та тривожно-радiсна тиша, яка бува? тiльки тодi, коли залишаються наодинцi дво? закоханих, мiж якими ще не встановилась така близькiсть, що дозволя? тримати себе невимушено. Златка пiдiйшла до вiкна, намагаючись крiзь давно не митi, запорошенi шибки виглянути на майдан або ж удаючи таке намагання. Арсен милувався ?? невеликою стрункою постаттю, нiжним овалом обличчя, тонким чорним кучериком, що зрадливо вибився з-пiд аскерсько? шапки.
– Златко!
Дiвчина враз повернулась до козака, нiби чекала того поклику. В ?? очах заблискотiли зорi. Арсен рвучко пiдiйшов, узяв дiвчину за руки.
– Люба, я ще раз прошу тебе: поки не пiзно, залиш нас з Драганом удвох! Це дуже небезпечна затiя…
– Арсене, я сама наполягла на цьому, батько менi дозволив…
– А я не дозволяю, – вiн пригорнув ??. – Чу?ш? Не дозволяю! Ти наража?шся на страшну небезпеку!
– З тобою менi нiчого не страшно, мiй юнаку. Я вiрю, що все скiнчиться щасливо…
Вона спробувала випручатися з обiймiв, але робила це скорiше iнстинктивно, бо насправдi душа ?? поривалась до нього, мов квiтка до сонця. Трояндою рожевiли ?? уста, в очах миготiли зорi. Раптом дiвчина вiдчула на обличчi палкий поцiлунок. Арсеновi губи знайшли ?? уста й опекли незнано-солодким вогнем, що проник у саме серце…
– Ой!
– Люба! Хоч тепер послухай мене! Я буду спокiйний, коли знатиму, що ти в безпецi, – шепотiв Звенигора. – Що тобi нiщо не загрожу?… Чому ти не послухала мене ранiш, там, ще в станi?
— Тепер я тим бiльше нiкуди вiд тебе не пiду, – вiдповiла Златка. – Я не хочу пережити тебе…
Звенигора зачудовано дивився на це прекрасне створiння, яке все глибше й глибше входило в його життя, ставало таким рiдним i дорогим, що вiн ладен був вiддати за нього все, що було найдорожчого.
За дверима пролунав стукiт крокiв. Улетiв збуджений Драган.
– Вiн таки впiзнав тебе, Арсене! – скрикнув приглушено.
Звенигора i Златка кинулись до гайдутина. Але Драган заспоко?в ?х:
– Не хвилюйтеся! Я подбав про те, щоб Абдi-ага нестав нам на перешкодi!
– Не тягни, Драгане! Розповiдай докладно! Що ж трапилось?
– Я спустився вниз дуже вчасно. Абдi-ага саме пiдiйшов до спагi?в i хотiв ?м щось сказати. В цю мить я його гукнув. Кафеджi, як я помiтив, здригнувся, та все ж пiдiйшов до мене. "Що високошановний ага бажа??" – запитав. Я пояснив, що хотiв би поставити до стайнi коней. Вiн вийшов зi мною надвiр. В стайнях, як я сподiвався, нiкого, крiм нас двох, не було. Не довго думаючи, я скрутив старому руки, заткнув рота кляпом i замкнув у комiрчинi. Хай померзне, зрадливий пес!