– Нишкни, пане Мартине! – прошепотiв з кутка Роман. – Дай послухати! Кажи, Арсене!
Звенигора нахилився, прошепотiв:
– Друзi, нагода для втечi може трапитися не скоро. Але ми ма?мо бути готовi до не?. Що я маю на увазi? Ми повиннi та?мно перетерти ланцюг, щоб у слушну хвилину розiрвати його i покинути судно чи вступити в боротьбу з турками. Це ?дина наша надiя, ?диний шлях до волi!
I Роман, i Спихальський схопили Звенигору за руки.
– Як, Арсене? Ти ма?ш якесь причандалля?
– Нi, друзi, нiякого причандалля я не маю… Але наше терпiння i залiзо пере?сть! Будемо терти одну ланку – залiзо об залiзо! Чи вам доводилося коли-небудь бачити старий цеп? Ви, мабуть, примiтили, як окремi ланки стираються так, що ?х дужi козарлюги, як ми з вами. могли б легко розiрвати?
– Ланцюг перетерти? – розчаровано прошепотiв Спихальський. – О матка боска!
– Не за день i не за два, пане Мартине! Може, за пiвроку чи й за рiк… Ма? ж залiзо колись пiддатися нам!.. А врештi, що ма?мо робити? Сидiти за веслом до скону? Чи, може, ти надумав щось краще? Га?
Спихальський промовчав.
А Роман, напираючи по-тульському на "а", швидко заговорив:
– Iншого виходу у нас справдi нема! I чим швидше ми почнемо, тим краще! Сьогоднi! Негайно! Я згоден цю нiч не поспати – буду до самого ранку працювати! Та ще як! I самого чорта перетру!.. А наступну нiч Звенигора, а там – ти, пане Спихальський… Отак i чергуватимемось… Чи як?
– Дiло кажеш, Романе, – схвалив Звенигора. – Працюватимемо тiльки вночi.
– Як же нам впiзнати поночi ту ланку, що ма?мо терти? – спитав Спихальський. – Чей же не кошачi очi ма?мо?
– Е, якби тiльки ця перешкода була найважча, – промовив Звенигора. – Зав'яжемо на сусiднiй ланцi стьожку якусь – от i мiтка! – Й одiрвав вiд шаровар вузьку смужку.
3
Минуло лiто. Непомiтно прийшла осiнь з рвучкими пiвнiчними вiтрами i надокучливою мжичкою. Море стало суворе, непривiтне. З його поверхнi зникла при?мна голубизна, що милувала око, – натомiсть дедалi частiше схоплювалися пiнистi буруни, i важкi бризки залiтали на палубу до гребцiв.
Невiльникам дали старi дiрявi каптани та бешмети. Але вони не рятували вiд холоду й пронизливого сирого туману. Люди мерзли, клякнучи. На багатьох напав задушливий кашель, i веслярi безперервно бухикали – аж надривалися.
"Чорний дракон", як i iншi турецькi вiйськовi кораблi, все лiто й осiнь снував мiж Стамбулом i фортецями в гирлах Днiпра, Днiстра та Дунаю. Туреччина вела велику вiйну проти Росi? та Укра?ни пiд Чигирином, i 150-тисячне вiйсько великого вiзира Iбрагiма-пашi потребувало багато бо?припасiв та харчiв. Усе це перекидалося переважно морем – силою невiльницьких рук.
Назад везли поранених, награбоване на Укра?нi багатство та ясир – живий товар.
З кiнця лiта, коли Iбрагiм-паша зазнав поразки, "Чорний дракон" перевозив недобитi вiйська в Болгарiю, на зимовi квартири.
Невiльникам не було перепочинку. Паша Семестаф, бажаючи вислужитись, хотiв кожну ходку зробити швидше, нiж iншi кораблi, тому вимагав вiд наглядачiв пильно слiдкувати за веслярами.
Абдурахман казився, як пес. Здавалося, в цю людину вселився шайтан. Вiн бiгав по помосту, вивергаючи цiлий потiк прокльонiв i лайок, нещадно б'ючи кожного, хто хоч на мить зменшував зусилля або озивався до сусiда словом. Спочатку основним його знаряддям був гарапник. Та вiн вирiшив, що цього не досить, i обзавiвся таволгою й терном. Пов'язане в тугi пучки пруття рожево? таволги i цупкого терну, всiяне мiцними i гострими, як голки, колючками, висiло на стiнi в його комiрчинi. Рожева таволга, що накривала густими заростями схили ярiв та балок i милувала око сво?м при?мним кольором, стала для невiльникiв найжахливiшою карою. Замашнi рiзки колючками рвали тiло, дiстаючи до нього навiть крiзь цупкий зимовий одяг.
Все лiто Абдурахман обминав Звенигору, пам'ятаючи його розмову з Семестафом-пашею, хоча i кидав на нього лютi погляди. Але це тривало тiльки до осенi, до того дня, про який Звенигора думав, що вiн наступить десь, може, через рiк або й два.
Одного разу паша Семестаф спустився вниз до невiльникiв – а вiн вряди-годи заглядав у всi закапелки корабля – i сказав Звенигорi:
– Кучук-ага, я одержав вiстi з Кам'янця… Виявля?ться, там справдi ? кiлька турецьких купцiв. Та, на жаль, жодного Кучука серед них нема?. Чим це пояснити, Кучук-ага?
Звенигора не сподiвався, що паша так швидко дiзна?ться про обман, i, застуканий цим питанням зненацька, на хвилину зам'явся.
– Як нема?? Невже вiн помер?
– Справа в тому, що вiн i не помер. Просто не мiг вiн померти, бо взагалi не iсну? на свiтi, рабе! Я довiрився тобi, негiднику, i поплатився за сво? легковiр'я – викинув кiлька курушiв[3] на посланця, якi мав надiю повернути з лихвою. А тепер утратив ?х безповоротно!
Абдурахман у цей час стояв ззаду й уважно слухав цю розмову. На його плескатому обличчi вимальовувалась хижа зловтiха.
– Дивно, – сказав Зенигора. – Може, ваша людина помилилась, ефендi?[4]
– Не думаю. ?й не вперше це робити.
– I все ж ?? було обмануто в Кам'янцi!
– Ким?
– Тими мо?ми ворогами, якi завдали мене в неволю.
– Я не хочу бiльше витрачатися на тебе, рабе. Досить з мене! Знаходь тепер iнший шлях сповiстити кого потрiбно сам! – рiзко промовив паша i, круто повернувшись, вийшов геть.
В той же день надвечiр Абдурахман тяжко побив Арсена. Причини вiн не шукав. Просто вважав, що настав його час. Схопивши найдовшу й найцупкiшу рiзку з таволги, вiн прискочив до козака i з розмаху вдарив по спинi. Тонкi колючки глибоко вп'ялися в тiло. Арсен закричав вiд раптового болю, пригнувся. А удари сипалися один за одним. Таволга стала вiд кровi червоною.
Кров'янистi бризки упали на руки й одяг Абдурахмана. Вiн шмагав невiльника з сатанинською насолодою. Видно було, що вiн ждав цi?? митi довго i тепер вiдомщав i за удар у щелепу, i за свою ганьбу.
Во?нов i Спихальський зчинили крик. До них при?дналися iншi невiльники. Корабельний ага, який прибiг на цей гвалт, вiдтягнув Абдурахмана i з огидою вiдкинув ногою закривавлену таволгу в темний куток.
Арсен не тямив себе вiд болю. Вся спина була сколена й горiла вогнем. Зцiпивши зуби, щоб не кричати, вiн ледве тримався за держално весла. А кинути його не мiг: це дало б Абдурахмановi привiд знову покарати його. Спихальський i Во?нов гребли самi.
Вночi була Арсенова черга перетирати ланцюг. Але не те що працювати, навiть спати вiн не мiг. Лежав на животi i широко розплющеними очима дивився в темряву. Спихальський i Роман не спали теж. Роман взявся виконувати частку нiчно? Арсеново? роботи, а пан Мартин, хоч i любив поспати, був так вражений жорстоким нападом Абдурахмана на товариша, що не мiг заснути.
– Треба щось придумати, братове, – шепотiв вiн. – Якщо до зими не визволимося, то пропадемо, гай-гай, як рудi мишi, на цiй клятiй каторзi, перун би ?? вразив!.. Боюся я за Арсена… Абдурахман, псякрев, не дасть тобi жити, друже мiй укоханий… Тьфу, голова трiщить вiд думок, а нiц нiчого надумати не може!
– Що тут надума?ш, пане Мартине? – озвався Роман, щосили тручи в руках цеп. – Ось зiрвемося з прив'язу, тодi будемо гадати… Вже не багато зосталося – бiльше половини перетерли. Коли б чимось ударити раз та другий, то й сьогоднi б ланцюг розпався!
– Жди! А тим часом Абдурахман шкуру спустить з Арсена… Та й з нас заодно з ним!
– Ну, що ж – треба випередити його! Задавити собаку!.. Пам'ятаю, рокiв шiсть тому, коли батько наш, отаман Стенька Разiн, заварив на Дону та на Волзi кашу i став громити боярськi та помiщицькi ма?тки, панський осавула, кровожерливий собака, наговорив пановi, що я пiдмовляю хлопцiв iти на помiч загонам Разiна. Пан звелiв схопити мене i до смертi засiкти батогами. Але я теж не ликом шитий! Як тiльки вiрнi люди шепнули менi про таке, я з друзями пiдстерiг осавулу в перелiску, коли вiн повертався додому, i пiдвiсив на березi. А потiм, дiждавшись ночi, та?мно пробрався до панського двору, пiд ожередом сухого сiна викресав вогню i гарненько роздмухав його… На десять верст пожежа осявала нам дорогу на Дон! Та й на серцi було весело, що не з порожнiми руками прибудемо до славного отамана Разiна…