Спихальський пiднiмався вгору по крутiй стежцi, ведучи за повiд осiдланого коня. Бiля боку в пана Мартина – шабля, до сiдла притороченi великi дорожнi сакви. Позаду-здиралися на гору Арсен зi Златкою та Роман зi Стехою. ?х наздоганяв Яцько. Хлопець трохи вiдстав: на ходу мережив ножиком гарну лiщинову палицю.
На високому шпилi, звiдки вiдкривався широкий вид на красуню Сулу i далекi засульськi простори, Спихальський зупинився, наставив у блакитне небо гострi шпичаки вусiв.
– Гай-гай, най його мамi, як тутай хороше! Так гарно, що, прошу панство, розкинув би руки, схопив би всеньку землю в обiйми та й умер би вiд в?лк?го щенстя!
– Не вмирай, пане Мартине! Ми ж iще не раз сподiва?мося бачити тебе в Дубовiй Балцi в гостях! – сказав, пiдходячи, Звенигора i обняв поляка за плечi. – Знай, що тут завжди будуть радi тобi.
– Дзенькую бардзо, брате Арсене, за тво? добре серце! Коб не туга за Польською… за ойчизною укоханою… то б лишився я тутай з вами, друзi мо? солодкi… Як бога кохам, лишився б!.. Але мушу ?хати, бо та земля польська – теж прекрасна, рiдна… Кличе мене… Та ще хочу увидiти панi Вандзю, – ввiйти до покою i гукнути нагло:
"Гей, малжонка, як жила-розкошувала тутай без мужа!" Ех!.. А вона скаже: "Падам до нiг тобi, пане Мартине, бiй мене, лай мене, але дозволь залишитися з тобою… Буду вiрна тобi до скону". Х-ха! – Вiн невесело усмiхнувся, а потiм почав прощатися. В його голубих очах зблиснула сльоза. – Прощайте, друзi мо? дорогi! Хай вам щасливо живеться-ведеться!.. Кохам вас, як рiдних. Не забувайте пана Мартина, а вiн вас до остатнього дня свого не забуде!.. А доведеться бувати в наших краях – пам'ятайте, же там ?ст сiльце Закопане, а в ньому жи? ваш незрадливий друг i пшияцель Мартин Спихальський!.. До вiдзенья, панство!
Останнi обiйми, останнi поцiлунки – i вже пан Мартин на конi. Вдарив огира ногами пiд боки – i той затупцяв нетерпляче, стримуваний ремiнними поводами, забасував, а потiм зiрвався – i з мiсця пiшов чвалом.
На далекому горбi Спихальський зупинився, пiдвiвся на стременах, помахав рукою – i за мить сховався за обрi?м…
– Ну, от i все, – нема пана Мартина. Нiби частку серця вiдiрвав i забрав з собою, -сказав Звенигора глухо. – Нещодавно провели ми в путь во?воду Младена i Ненка… Тепер – Спихальського… Хоч ти, Романе, не надумай махнути на Дон, та ще й зi Стехою… Чу?ш?
– За мене не турбуйся. Прирiс я до Дубово? Балки, як щепа до стовбура…
– I я теж, – вставив Яцько.
Арсен обняв ?х, а потiм легенько вiдштовхнув од себе.
– Ну йдiть. А ми зi Златкою трохи посто?мо тут. Вони зосталися вдвох. Стояли на високому шпилi i довго дивилися в той бiк, куди по?хав пан Мартин. Потiм козак заглянув коханiй в очi, що синiли густо, як море… Як вiн любить дивитися в ?хню бездонну глибину! Як вiн рвався до них! Скiльки дорiг пройшов, щоб, нарештi, мати змогу кожного дня милуватися ними! У скiлькох смертей видерся з пазурiв, щоб не вицвiли вони вiд слiз i туги!..
Нiжно взяв ?? голiвку шкарубкими, змозоленими руками, осипав обличчя поцiлунками.
– Златко!
– Арсене!
Тремтiло, наповнене весняними пахощами, повiтря.
I небо, мирне, безхмарне, дивилося на них з високостi й наче млiло вiд розкошi й щастя.
Сiли. Арсен поклав голову Златцi на колiна i заплющив очi. В одну мить промайнули перед ним страшнi картини минулого – неволя, втеча, бо?, походи… Для чого те все? Кому потрiбнi муки i кров, злигоднi й смерть людська? Чи? сповнене чорно? злоби серце бажа? погромiв, пожарищ, ру?н? Хiба мало на свiтi простору, сонця, тепла? Хiба щастя не у вiдчуттi того, що ти живеш, диха?ш запашним повiтрям рiдно? землi, насолоджу?шся усмiшкою мило? i теплом ?? нiжних рук?
Арсенове серце млiло i завмирало вiд незнано? досi втiхи i пестощiв. Златка цiлувала його очi, тонкими пальцями перебирала м'якого чуба. Довго роздивлялася на твердi зарубцьованi шрами. Побачивши за вухом слiд вiд кулi, нагнулась, припала до нього губами.
– Арсенчику, важко тобi доводилося? – прошепотiла.
– Важко.
– Ти бiльше не кинеш мене? Правда? Будемо тепер завжди разом?
– Будемо, Златко! Будемо, люба!
Вони замовкли. Златка дивилася в безмежний простiр, заколисана щастям i радiсним весняним спiвом жайворонка. Звенигора щокою притулився до ?? колiна, вслухався i в неповторну музику весни.
Раптом його вухо вловило ледь чутний тупiт копит. Вiн пiдвiвся – глянув довкола. Ген-ген на виднокрузi мчить якась темна цятка! Що воно? Чи то вiтер гонить перекотиполе безкра?м степом, чи вершник поспiша? з важливою звiсткою?
Звенигора пильно вдивля?ться вдалину. Нi, то не перекотиполе! Швидко, не спиняючись, не затримуючись у високих сухих торiшнiх бур'янах, жене та чорна цятка, то зникаючи на хвилину в невидимiй звiдси балцi, то виринаючи на зелених пагорбах.
Гонець!
Придивися – бачиш: жеврi?, мов головка будяка, малиновий верх його шапки, iскряться проти сонця самоцвiти на пiхвах здобуто? в боях дорого? шаблi. Летить бистрокрилим птахом дужий кiнь.
Златка стривожено простежила за Арсеновим поглядом i теж побачила вершника.
Хто то? Куди вiн мчить? Невже знову вiйна?
Звенигора мовчки пригорнув Златку до грудей, нiби хотiв назавжди захистити ?? вiд усього лихого на свiтi. А серцем слухав далину, i йому вже вчувалися звуки козацьких сурм, що кличуть .у похiд, iржання бойових коней на коротких привалах, приглушенi голоси товаришiв i ледь чутний брязкiт збро? в тривожнiй тишi ночi… I зрозумiв вiн, що його щастя коротке. Недарма ж мчить гонець, не жалiючи коня! Недарма сповню?ться далеким гулом копит земля!.. От-от життя знову покличе його на тяжку нескiнченну дорогу, назустрiч вiтрам i грозам… Бо й само ж воно -дорога без кiнця!
[1] Капудан-паша – капiтан судна (тур.)
[2] Хондкар – султан (тур.)
[3] Куруш – срiбна монета (тур.)
[4] Ефендi – пан, добродiй (тур.)
[5] А б а – накидка, плащ (тур.)
[6] Балканджiй – горець.
[7] Спахiя – помiщик, во?н у вiдставцi (тур.)
[8] Ахчийниця – корчма.
[9] Какво правите? – Як справи? (болг.)
[10] Юнак – герой (болг.)
[11] Хан – за?зд, кав'ярня (тур.)
[12] Кафеджi – власник кав'ярнi (тур.)
[13] Аллах екбер – великий аллах (тур.)
[14] Вiлай?т – провiнцiя, область (тур.)
[15] Фарсах – мiра довжини, приблизно 4 км. (тур.)
[16] Гераус – виходьте (нiм.).
[17] Коммен – приходити (нiм ).
[18] Швайнерай – свинство (нiм.).
[19] Данке, майн лiбер – дякую, любий (нiм.).
[20] Майне гершафтен – панове (нiм.).
[21] Дiзер – цих (нiм.).
[22] Камераден – товаришi, приятелi (нiм.).
[23] Доннерветер – грiм i блискавка (нiм.).
[24] Ройбер – розбiйник, грабiжник (нiм.).
[25] Ферфлюхтер гунд – проклятий собака (нiм.).
[26] Нiхт вар? – Чи не так? Чи не правда? (нiм.).
[27] Вас – що (нiм.).
[28] Менш – чоловiк (нiм.).
[29] Ата – батько (тур.).
[30] Якшi – добре, гаразд (тат.).
[31] Гениш-ачерас – начальник яничарського корпусу (тур.)