Тихо, з щемким болем i лагiдно-тривожним смутком лине в темну нiч журлива пiсня.
Iз-за гори кам'яно?
Голуби лiтають.
Не зазнав я розкiшоньки –
Вже лiта минають.
Стоять у задумi во?ни. Один, опустивши вуса, дивиться блискучими очима на малинове полум'я, другий дума? про щось сво?, пота?мне, третiй ледь чутно пiдтягу? кобзаревi. А над ними – на тлi темного зоряного неба бовванi? стрiмка Кам'яна гора.
Чи не з-за не? лiтали бiлi голуби в Чигирин? Чи не тут, при дворi гетьмана Хмельницького, коли Чигирин став столицею Укра?ни, жив той кобзар-слiпець, що склав цю задушевну пiсню, якiй судилося пережити вiки i сво?м тихим смутком i глибокою мудрiстю тривожити людськi серця? Чи не на цьому мостi через Тясмин, оповитому по обох берегах густими, непролазними заростями калини, наздоганяв хтось вороними кiньми сво? марно втраченi лiта i прохав ?х повернутися до нього в гостi?
Наздогнав я лiта сво?
На калиновiм мостi.
Ой вернiться, лiта мо?,
Хоч на час у гостi I
Звенигора стояв збоку, проти вогню, з Кузьмою Рожковим i високим нескладним Гривою. Слухав – i дивувався: яку то силу ма? пiсня! Незважаючи на смуток, що оповив серце, вона окрилювала душу, збурювала глибиннi сили, якi, мов пiдземнi води, до пори до часу здержуванi холодними важкими брилами каменю, раптово вирвалися на поверхню i зануртували могутнiм водогра?м.
Пiсня навiяла спогад про Златку. На козака глянули темно-синi, з iскорками очi, нiби шматочки зоряного неба перед сходом мiсяця. Тiльки смутнi i далекi-далекi… Чому?.. Звенигора здригнувся. Невже тодi, коли до щастя – один крок, невблаганна вiйна зруйну? його, проведе мiж ним i Златкою межу, яку не в силi переступити жоден смертний?.. Златко, Златко, тепер, коли ти така близька i водночас далека, ти стала ще жаданiшою, ще рiднiшою! Ти ввiйшла в серце, як пiсня, i, як пiсня, назавжди лишишся в ньому!
А кобзарева пiсня будила вже новi думки i почуття. Десь там, у темрявi, зовсiм недалеко, за мiськими стiнами, прича?вся хижий ворог i, може, саме в цю мить готу? пiдкопи, щоб проникнути в мiсто, набива? порохом гармати, щоб зi сходом сонця посiяти смерть i вбити цю пiсню!.. Затоптати в землю ?? разом з душею людською! А саму землю потiм зробити сво?ю…
Нi, не можна допустити до цього! Не можна дозволити убити пiсню i живе слово, бо в словi i пiснi – душа народу, його минуле, сучасне i майбутн?! А що саме тiло без душi? Живий труп! Робота?! Гнiй, яким удобрюють чужу ниву! Або ж, у гiршiм випадку, – плоть, у яку злi люди вдихають отру?ну душу яничара!
По спинi Звенигори прокотилася холодна хвиля. Нi! Не можна допустити до цього! Не можна дозволити ордам султана котитися вiд Карпат до Дону i нищити все живе на сво?му шляху! Треба тут, пiд цi?ю кам'яною Чигиринською горою, зупинити ?х i вiдкинути геть за море!
Вiн глянув на суворi обличчя воякiв. Давно не голенi, змарнiлi, закопченi димом, вони здавалися вирiзьбленi з каменю, витесанi з мiцного мореного дуба. Такi не вiдступлять! Не здадуться!
Ось московськi драгуни. Стрункi молодi хлопцi. Звiдки вони? З само? Москви, з Тули чи Смоленська? А чи з-над берегiв далеко?, нiколи не бачено? ним рiки Волги, що, кажуть, удвiчi бiльша за Днiпро?
А там сидять стрiльцi. У сiрих каптанах, ялових чоботях сидять на колодах, схиливши бiлявочубi голови, з прихованим смутком слухають пiсню укра?нського кобзаря, i не в одного – бачиш? – блищить проти полум'я в оцi сльоза. То дарма, що слово мовиться трохи iнакше! Але душа в нiм – своя, рiдна!.. Завтра вони разом з козаками грудьми стануть проти спiльного ворога, i, може, не один з них пролл? кров за те, щоб i надалi тут вiльно лунала ця прекрасна, розкiшна пiсня!
А ось – козаки. У червоних, що вночi здаються темними, жупанах, широких шароварах, бронзоволицi, темноокi. Вони сидять i стоять уперемiш з драгунами i стрiльцями, побратимами по збро? i долi.
На душi Звенигори стало легко. Нi, не затопить турецька навала зелених берегiв Днiпра! Не буде татарський кiнь пити з нього води! Не здолати ?м об'?днано? сили Москви й Укра?ни!
Стихла, завмерла пiсня. Кобзар сидiв, прихиливши сиву голову до грифа кобзи, а стрiльцi, драгуни й козаки безмовно стояли навколо, i в ?хнiх серцях, здавалося, ще бринiли невгасимi задушевнi звуки…
Звенигора, Рожков i Грива непомiтно вийшли з кола i, крадучись задвiрками, помiж згарищами й ру?нами, наблизились до двору коменданта. Там звернули у сусiдню стодолу i незабаром опинилися мiж чудом уцiлiлою хатою i зруйнованою вибухом бомби клунею.
– Сюди, – шепнув Рожков, показуючи на круту шию льоху.
Дверi розчиненi навстiж. Знизу вiйнуло застояним повiтрям, запахло трухлявим деревом, сирою землею.
Всi тро? мовчки спустилися в льох i причинили за собою дверi. Рожков викресав вогню – запалив свiчку.
На долiвцi, в кутку, лежала велика купа глини. В однiй ,iз стiн зяяв чорний отвiр дiри. Бiля не? – вимазанi в глипну сокира i заступ.
– Приблизно половину вiдстанi ми вже прокопали, – сказав Рожков. -Ще лiктiв п'ять чи шiсть.
– Встигнемо за нiч?
– Встигнемо, якщо працюватимемо навперемiну.
– Тодi не гаймо часу, – заспiшив Звенигора i, схопивши заступ i сокиру, шуснув у вузьку дiрку.
З перших же ударiв вiн зрозумiв, як важко доведеться ?м тут працювати. Глина суха i тверда, мов камiнь. В тiснявi не розмахнешся, не вруба?ш як слiд сокирою. А розпушену глину доводиться насипати в кошiль i, рачкуючи назад, витягати з глибоко? нори.
Однак робити нiчого. Десь тут зовсiм недалеко знемага? в темницi Роман, i його будь-що треба сьогоднi визволити.
Лунко цюка? сокира. Гупа? заступ. Шарудить, осипаючись на долiвку, глина. Потрiску? лойова свiчка, сповнюючи печеру чадом i смородом.
Довго i важко тягнеться час. Звенигору заступа? Грива, а того – Рожков. Що далi, то частiше доводиться змiнювати один одного. Пiт залива? очi. Дихати нiчим. Копачi напружують усi сили…
Згорiла одна свiчка, потiм – друга.
Спiтнiлi, стомленi, замазанi глиною, копачi накидаються на тверду жовту стiну, як на смертельного ворога. I вона вiдступа?, вiдступа?… Коли стало зовсiм важко дихати, вiдчинили дверi, i в льох ввiрвався свiжий струмiнь прохолодного повiтря, що остудив розпашiлi тiла.
Однак дверi незабаром довелося зачинити: починало свiтати. I тодi, нарештi, заступ ударився об камiнь.
– Добралися! – сповiстив товаришам Звенигора. – Зараз ламатиму стiну!
Вiн сокирою розколупав шов, вивернув кiлька цеглин, Вони глухо гупнули на долiвку, i в ту мить крiзь пролом з темряви сусiднього льоху глянули Романовi очi, освiтленi мерехтливим вогником свiчки.
Дончак простягнув руки.
– Арсене! Брате!
Пальцi ?хнiх рук сплелися в мiцному потисковi.
6
Рожков, Грива, Роман i Звенигора, залишивши позад себе напiвзруйноване мiсто, крутою дорогою пiднялися на Чигиринську гору, до головних ворiт замка. Не без пiдстав вони вважали, що Трауернiхт швидко виявить втечу, але не здогада?ться шукати Романа i його друзiв на валах, серед захисникiв фортецi. Незважаючи на раннiй час, тут уже було гамiрно. Сердюки полковника Коровки i стрiльцi генерала Гордона готувалися до бою: однi поспiшно снiдали, другi пiдносили до гармат ядра, бомби i порох, третi шикувалися, щоб стро?м iти до сво?х мiсць на стiнах. Нiхто не звертав уваги на стомлених замазур, якi швидко перетнули просторе подвiр'я замка i зупинилися бiля довго? конов'язi.
– Насамперед, друзi, вми?мося, – сказав Рожков, набираючи з корита для водопою коней повну пригорщ холодно? джерельно? води. – А то ми схожi на марюк!
Вони вмилися, напилися з дерев'яного вiдра, прикованого до журавля, що заглядав у темну кам'яну криницю, смачно? води, обтрусили одяг i тiльки тодi присiли побiля чималого казана з гарячим кулешем. Тут ?х i помiтив генерал Гордон.
– Кузьма, де тебе носить? Вночi ти мав стояти на чатах!
Рожков схопився, винувато заклiпав очима. Звенигора, Во?нов i Грива теж пiдхопилися, стали поруч товариша, готовi заступитися за нього.
Генерал Гордон уважнiше придивився до козакiв, помiтив i слiди глини на ?хньому одязi, i змарнiле, заросле русявою щетиною обличчя Романа, i скуйовджену копицю пшеничного волосся на його головi. По цiй копицi вiн i впiзнав дончака.
– Ба, ба, ба! Тепер я розумiю, Кузьмо, де ти пропадав! – вигукнув шотландець. -За друга – у вогонь i воду, як ви кажете? Ха-ха! Вiтаю! Вiтаю!