Гетманський скарб – Юрій Мушкетик

Яворський, навпаки — огуджував, звичайно, здебільшого в алегоріях,. одначе й прямо, прилюдно — в церкві,— одруження царя з ліфляндською повією, розпусту і свавілля царя, нехтування ним церкви та закону Божого і вказував на гнаного й нелюбого батьком сина царевича Олексія як на єдину надію захисту святовітцівських заповітів та церковної благодаті. Гудив, ганьбив, й невідомо чому все це терпів цар. Може, через те, що, википівши, видзвонивши високим громовим голосом цареві ганьбу, блюститель престолу лякався й писав листи покаянні, й підписувався “смиренним Стефаном, пастушком недостойним” та іншими принизливими словами, як і всі інші. Либонь, цар бачив, що це не Никон, який проголосив його батькові анафему й трохи не вирвав з царевих рук скіпетр, що від Яворського великого лиха можна не сподіватися, а настанови іншого — хтозна яким він буде. Він призначив Яворського й президентом синоду, але той у синод не ходив до самої смерті. Він помер торік, під рік новий. Помер останній чоловік, на котрого все-таки таємно покладалися Петрові недруги, вважаючи, що він стане проти царя-антихриста й поведе їх. Не став. Не повів. Хоч, може, щось і думав, і замишляв, бо незадовго перед смертю Таємна канцелярія робила про нього вивід, складали протоколи, йому загрожувала смертна кара, але він помер, і протоколи кудись поділися. Проте, мабуть, то був якийсь його невеликий спалах, недарма перед смертю він писав у синод листи, підписуючись гірко-насмішкувато стосовно самого себе “смиренний Стефан, старець немічний”. Все своє добро та книгозбірню Яворський заповів рідному Ніжину.

Про книги Прокоповича Яворський казав, що від них смердить єзуїтським духом, вдавався він і до протестації проти настановлення псковського єпископа віце-президентом синоду, але з того нічого не вийшло. Яворський висловлював свою зневагу Прокоповичу прямо, той же в своїх проповідях натякав на зміїне жало Яворського, папський дух, забуваючи, що сам вдихнув того духу в себе немало. Повчившись у Київській Академії до сімнадцяти років, він подався за кордон, тинявся по єзуїтських школах, перейшов в унію, постригся в ченці, незабаром випірнув аж у Римі, в колегії єзуїтській, навчався сам і навчав інших. Мав імення Єлисей, Єлизар, Самійло, а може, й ще якісь. Ласкавий до всіх, всі його любили, взяв його в своє серце й президент колегії єзуїтської й покохав його, як рідного сина. Одначе потім Самійло-Єлизар щось там учварив, й довелося йому втікати з великою ганьбою. Одначе він не вельми тим переймався, помандрувавши ще трохи по тамтешніх світах, примандрував на Україну, вдруге постригся в чернецтво і, взявши наймення свого покійного дядька — Феофан, повернувся в Київ, де досягнув висот великих, як у науці, так і в піїтиці та драмі. Кілька разів перестрівав своїми вітійськими ораторіями царя, намагався впасти йому в око, проспівав славу Меншикову, і, врешті, світлійший, засолоджений медовими Феофановими словами, привів його до царя й той зупинив на ньому монарше око.

Пізніше, сидячи в кіптявій ізбі на подвір'ї вже покійного князя-папи, ми з Ханенком часто згадували ті наші походеньки до Прокоповича й скрушно зітхали, що два українські мужі, найбільші світочі науки та муз, замість того, щоб вславляти рідний край, покинули його й тратили час та здоров'я на служіння чужинським ідолам та на взаємну ворожнечу. Гай-гай, скільки доброго могли зробити, скільки слави принести рідній землі! А вони занедбали науки, високе ангельське слово, один марно топтався довкола стовпа з двоголовим орлом, другий уґрунтовував стовпа.

…Прокопович пригощав нас чаєм з бубликами та проскурами з родзинками. Вони з Ханенком вели балачку про сфери суть недоступні для мене, й те мені було прикро. Про якесь матеріальне сполучення речей, про Арістотелеві атоми, про Декарта та Галілея, я в Академії до тих наук не доступився — батько не дав. Одначе поволеньки Ханенко перевів розмову на рідний край. Прокопович знову сплескував руками, промовляв сльозливо, що йому майже щоночі сниться рідний Київ, у якому народився й прохлопчакував найкращі роки, сниться Дніпро, гаї задніпрянські, вишні та груші солодкі… Вивів ту свою колію Ханенко на нинішні лиха землі нашої, на утиски та одбирання прав народу українського — власне, на те, задля чого ми й прийшли, задля чого вже не раз навідувалися сюди декотрі наші старшини. Єпископ уже чув їхні стогони, ми ж прийшли, аби почув наші — його колишніх побратимів і учнів по колегії, сиріч пастви Божої, отож і його, владики земного. Ми боялися, що він не впустить нас у свої хороми, що його служники проженуть нас, а може, ще й нацькують на нас собак, а він виявився простим та приступним, не тільки впустив до світлиці, а й почастував дорогими наїдками та напоями. А от у душу свою не впустив.

Я не знаю, чи то навмисне Прокопович ховав свої зелені, швидкі, наче блискавки, очі за парою, яка валувала від чашки з чаєм,— фуркав він на чай запекло,— чи справді студив чай, але я бачив лише його розкидисту, віялом, бороду та рожеві вуха. Він спробував ще раз вернутися в еллінські часи та краї, але Ханенко вперто тягнув його на наші збіднілі поля, в наші зубожілі села, визував з легких, із посрібленими пряжками сандалій та взував у поруділі від роси і збучавілі чоботи. Феофан тієї взувачки не приймав. Ханенко оповів про всі лиха та кривди й просив у владики заступництва. І той, врешті, знову сплеснув руками, прорік:

— Аякже, аякже. Лучиться нагода — скажу цареві. А ви теж скажіть вашим старшинам: царів небесних і земних прихиляють до себе покірливістю та ласкою. Так і в книгах святих сказано, і мій розум те підказує.

Негідник, погань у саккосі, прости мені. Господи, він обіцяв прихилити до нас рай, а вже прихилив пекло — підло обмежив гетьмана, доповів у Таємну канцелярію, буцімто Полуботок мав нишкові перетрактації з Пилипом Орликом, гетьманом запорозьким, мазепинським, коли той стояв з військом під Васильковом. Буцімто Полуботок запитував у Орлика, чого той прибув під Васильків, а той нібито відповів, що кочує тут, бо в приморській стороні повітря морове настало і, мовляв, боїться, щоб не вчепилася зараза. Нікчемна байка, яку виплели два попи, Самборович та Нил, котрі не помирилися між собою, і кожен хотів повісити ту байку на шию своєму недругові. Нил стверджував, буцім ту байку повідала Самборовичу пані полковникова Полуботкова.

Брехня плавала, як олія в юшці. Тільки божевільна мал-жонка могла так обмовити чоловіка. Чого б то Полуботок посилав своїх людей, аби почути на відповідь таку нісенітницю. Там і далі було наплетено немало інших дурниць, буцімто в тих місцях на баталіях пошатковано на капусту Ґалаґана й Танського, а вони козакували в своїх полках та попивали пиво, не відаючи, що вже мертві.

Одначе та байка знадобилася псковському єпископу, аби ще раз прислужитися деспотові, показати відданість трону царському й тому, хто на ньому сидить. Що станеться з людьми, на яких зводить наклеп, його не цікавило. Будь-якою ціною вгору, будь-якою ціною ближче до царевого ботфорта!

Боже, як я потім проклинав пухкощокого негідника в митрі з єпископською патерицею в руці! Скільки днів проблукав біля його покоїв, сподіваючись зустрітись і… вбити. Ну… вбити, либонь, я не зміг би. Я ще нікого не вбив. Але сказати прилюдно все, що думаю про нього, сказав би. Напевно! Сказав би, й поволік заліза в Петропавловку. На се був готовий. Моє серце горіло ненавистю, душа прагла помсти.

Полуботок давно знав про ту лиху байку й зажадав листовне від Самборовича відвіту, й той одхрестився від брехні, відписав, що зроду-віку його вуха не чули подібного шемрання й не казав нікому нічого. Одначе, оскільки в царя та його лакуз не було іншої зачіпки на зраду гетьмана, вирішили прилаштувати цю.

На Україну було таємно споряджено найдошпетнішого в тих нечестивих справах фіскала, котрий вмочив свої руки по самі плечі в кров царевича Олексія, не зупинявся перед будь-яким підступом, будь-якою брехнею, бригадира, майора Рум'янцева. Майор отримав таємні повеління від царя знайти всіх людей, котрі хоч слухом чували о тій справі, обнадіяти їх, пообіцяти винагороду, впевнити, аби не боялися Полуботка та інших старшин, і, таким робом добувши свідчення про зносини Полуботка з Орликом, відправити цих людей у Пітер. Отримав Рум'янцев також веління збирати по українських містах людей та впевняти, що їм вестиметься ліпше, коли матимуть старшинами росіян, а не українців, підбивати козаків та посполитих на скарги проти старшин, не гребувати найпідлішими наустами, все те списувати, пакувати й надсилати до Таємної канцелярії. Вже навздогін Рум'янцеву Петро надіслав листа, в якому ще раз нагадував: за добуту фальшивку матиме нагороду. “Потщись послати кого в Запорожжя (краще б з таких, що вельми озлоблені на старшину), щоби такого листа дістати, і грошей на це можеш дати до 5 000 із взятих старшинських, і сподіваюся, за цю суму таке отримати можна”. Оренда корчми за рік на той час коштувала один карбованець.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: