У Пітербурх в'їжджали довгим прямим трактом й зупинилися на заїжджому дворі в Матроській слободі, що за адміралтейством, хоч у гетьмана та в панів полковників і тут, у новій столиці, було чимало вельможних зичливих знайомців. Одначе в Пітері ті вельможі не мали тих розсадистих, широких дворів, що в Москві, а проживали в камінних будинках понад Невою. На той час всіляке кам'яне будівництво в Москві було заборонене царем, все російське вельможне панство царським велінням зводило кам'яниці понад Невою та річками, які впадають в неї, часом вбивали туди все, що мали, й добре, якщо кому випадало сухіше місце, а кому болото, той гарував та мучився, фундаменти домів тонули в болоті; воздвигнуті взимку, бо літо там вельми коротке, кам'яниці, коли повз них проїжджав віз, трусилися, неначе лихоманні.
По цю сторону річки, де стояли царські палаци, яких три: два літні і один зимовий, пишалися один перед одним найкращі будинки, з садами та металевими огорожами; на них з протилежної сторони Неви дивилися широкими вікнами такі самі кам'яниці, найкраща з них була князя Меншикова. Ті будівлі не веселили пітерський люд, навіть вельмож, надто дорогим коштом вони будувалися, декотрі пани вщент порозорювалися на тому будівництві, на тих дорогих, біломармурових колонах та статуях перед будинками і в садах. І ще чимало інших великих будівель стоїть у Пітері — є місце, де роблять кораблі, порох, полотно, крохмаль, і є фортеці, найбільша з них — на протилежному березі річки, там церква з баштою, на якій грають французькі куранти, і на інших будинках такі ж дзиґарі, вони б'ють години, а то й грають псалми. У місті кілька мощених вулиць, і камінні мости, але є й дерев'яні, нещодавно на одному такому мосту провалився царський виїзд, і цар дубасив посеред вулиці палицею генерал-поліцмейстера Девієра. Одначе доокіл, по слободах, та й по місту — хатини, халупи, хижі і навіть курені з гілля — в твані та болоті, в смороді, бруді; лихоманки, гарячки, цинга та інші напасті косять людей, як траву. Я сам бачив немало бідолах, яких було нікому поховати, їх кладуть на видне місце й ставлять у головах свічку, аби зібрати милостиню на поховання. Іноді по дорозі на кладовище тіло опускають на землю кілька разів, і знову запалюють свічку, аж поки зберуть кілька копійок, куплять рогожу, зав'яжуть її, неначе мішок, мотузком, і так волочать тіло до ями. Цар видав указ, щоб у місті найпильніше дотримувалися чистоти і “щоб ніякого скаредства та мертвечини не валялося”. Серед тієї “мертвечини” здибували ми не раз і своїх земляків, козаків з України, пригнаних на будівельні роботи. Вперше, коли я побачив на вулиці Французькій за сотню кроків від пишного, визолоченого палацу Меншикова такого козака — синього, роззутого, в штанях козацьких і чорній, яка колись була білою, сорочці з маленькою, дрібною вишивкою біля коміра, молодого, чубатого, все в мені затремтіло, облилося кип'ячкою, а далі та кип'ячка враз перетворилася в лід. Мені той козак видався знайомим, я опустився на коліна й творив молитву напівмертвими губами. Але мене грубо, чоботом штовхнув у спину Рубан:
— Встань, Іване,— сказав,— і не ганьби чин козацький, не кланяйся цим камінням. Всі вони,— і він вказав на палац Меншикова,— стоять на підмурівку з кісток, і кістки ті наших козаків.
Я й сьогодні не знаю, для чого нас усіх було прикликано в той Пітер. Для того, щоб ми побачили, де гниють козацькі кості, для постраху, для розваг? Мертві козаки лежали в болотній землі, а живі мусили веселитися. Бучними банкетами шеленів у ті дні, в ті місяці Пітер. Наші старшини позбивали всі закаблуки, вганяючись з одного гульбища на інше. Мали на те монарше веління. І всілякі інші сановні люди мусили вдавати веселощі. Декотрі то й втягувалися, без склянки горілки й день розпочати не могли. Того, хто не випив на царському банкеті піввідерного штофа “приказної горілки”, не випускали за поріг. У скупердяя канцлера Головкіна, окрім горілки, не подавали більше нічого, у генерал-прокурора Ягужинського виставляли горілки та вина аглицькі, французькі, румейські, а в князя-кесаря Ромодановського гостей зустрічав ведмідь на задніх лапах, котрий у передніх тримав пугар данцигськоъ вогнистої. На тих банкетах правив цар, їв і пив багато й ходив по столу в посоюжених ботфортах, здебільшого він одягався в мундир полковника Преображенського полку або одягав простий каптан темного кольору. Цар дивував іноземців і наших старшин не тільки одягом, а й мозолями на руках, теслярською сокирою, котрою обтісував колоди на верфі, бомбардирською хваткою на стрільбицькому полі. На верфі цар видавав себе за простого теслю, і всі вдавали, що не знають, хто то обтісує колоди, проходячи мимо, вихваляли майстра, а потім тихцем перетісували ті колоди. І бомби царські летіли не туди, куди треба, але поруч стріляли інші бомбардири, і їхні ядра сягали цілі, але вони гукали, що їхні ядра летять мимо, а царські — в ціль. Одначе за чаркою Петрові справді рівні не було. Пив він і з звичайними матросами, й з князями та боярами, напившись, ішов перепочити, а гостям велів не розходитись. Саме того року увів у Пітербурсі асамблеї та маскаради, які справляли по черзі багаті вельможі. Кілька разів на тих асамблеях побували наші старшини й розповідали про них з гірким сміхом. На асамблеях поруч з царем сиділи за столом блазні, один з них, поручик гвардії, втішав усіх нечутим ніде й ніколи пекельним сміхом, інший двірський вельможа поглинав страхітливу кількість холодцю, й цар сам вкидав холодець йому до рота. Пишні перуки в пудрі, блискучі черевики, мережані ковніри, французькі вина — і своя власна безпросвітна дурість.
Цар був невтомним у танцях і невтомним на всілякі витівки. Одного разу поставив у шеренгу найдосупших дідів, і кожному дав у пару молоду жінку, й сам став у першій парі, і всі каваліри мали викидати колінця, які викидав цар, вони хекали, падали, їх підводили, вони падали знову, аж поки цар не розгнівався та наказав кожному випити по штрафному штофу горілки. Той штоф уміщав кілька склянок, дехто після того пригощання розлучався з життям. Самому царю служники ледве встигали подавати страви, здебільшого м'ясні, наступного дня імператор не міг від них звільнитися й пив пігулки пуркгуючі.
Під час тих пиятик, тих асамблей цар здебільшого походжав по кімнаті, вступав до розмов — про Біблію, марновір'я, порядки в інших країнах, одного разу, розбалакавшись з якимось іноземцем, довго слухав його, а тоді враз плюнув йому в обличчя, повернувся й пішов. А то якось приїхав до Меншикова, й почав ходити поміж гостями, й голова його тіпалася, і плечі смикалися, й так вирячав очі, що всі перелякалися й не знали, що діяти. Тоді до Петра підійшов Скоропадський і мовив:
— Государю, я сьогодні дуже кепсько себе почуваю, дозволь мені поїхати та опочити.
— Я теж почуваю себе кепсько,— сказав цар і від'їхав з гетьманом на радість усім гостям.
Одначе цар не неволив старшин ані до танців, ані до поганих забав. Спробував одного разу напоїти сотника з Прилук, той випив три величезні штофи й простягнув порожній штоф виночерпію, аби той налив ще. Цар здивувався й запитав:
— Скільки ж ти вип'єш?
— Скільки дадуть.
Козак відказав так щиро, що засміялися всі й Петро також.
Наші старшини, посидівши на початку асамблеї за вечерею, підводилися й черідкою йшли до дверей. Якось їх спробував зупинити віце-канцлер Шафіров, товстенький, круглий чоловічок на коротких ніжках, що вертівся неначе дзиґа й розвеселяв усіх.
— Нам сьогодні не велить веселитися закон,— мовив Полуботок.— У нас поминальний день, поминаємо козаків, що погинули під Перекопом.
— Ваші закони багато чого вам не велять,— мовив Петро.— Надто їх багато.
— То прадідівські закони, чесні,— відказав Полуботок. Мовив тихо, але з певністю в голосі. Полковника ніхто ніколи не бачив хмільним, він не любив п'яних веремій, коли втрачаються і глузд, і людська честь, не любив шалу, галасу, людей суєтних і гамірних. Ніколи не сварився, не гримав — пропече поглядом пияка, й того немає.