…То косив Федосій Сопілка, найкращий городнянський косар, і викосив за ніч усі молоденькі жита на Заріччі. Два роки тому Федосій з'їхав з глузду й тепер, якщо допадався до коси, стинав усе підряд. Таке було його божевілля, косарське, й, коли починали підводитися жита та інше збіжжя, його замикали в коморі. Цієї ночі Федосій якось виліз з комори і знайшов косу.
Вранці господарі йойкали на городах і кляли Федосія, а він стояв з косою біля свого двору й гордовито посміхався: покласти за ніч стільки покосів не зміг би ніхто.
…Сидячи при місяці на вербовому пенькові біля річки, помітив я одного разу, як з під густого вербового шатрища за сотню кроків від мене випірнув маленький човник і, швидко перетнувши плесо, шаснув у зарості очерету на острові. Я пильно вдивлявся, але нічого не побачив, не почув — навіть кочетки не скрипнули,— а по якомусь часові човник вирнув з темної болотяної шалини й швидко поправував під ту саму вербу. Наступної ночі я знову спостерігав за човником, а ще через ніч, зборений цікавістю, по тому, як човник відплив, перемінив місце на ближче. У ту мить, як човняр підпливав під вербове шатрище й місяць освітив його обличчя, побачив я в зачудуванні, що то дівчина, ще й, як видалося мені, вельми гарна. В човні не було ні ятерів, ніякого іншого рибальського справунку, а тільки кошик. Переді мною відтулився крайок чужої таємниці, одначе якої я ще не знав. Можна було довідатися — схопити дівчину або ранком разом з козаками поплисти на острів. Одначе я не зробив ні того, ні другого. Либонь, саме через те, що таємничим човнярем була дівчина. Тривога пойняла мене. Я вирішив порадитися з отцем Єлисеєм.
Наша розмова, як і в давніші часи, розпочалася зі сфер високих, не зовсім мирських, і, хоч як би те було дивно комусь, слова, котрі більше личили отцеві Єлисеєві, казав я, а ті, що мав вимовити отрок Іван,— отець Єлисей. Ми спогадали моє життя в Городні й кривди, які нам довелося спізнати разом, і я сказав:
—- Почуваю в серці ненависть і скруху, долаю їх, і майже подолав. Господь рече: люби ближнього, яким би він не був, наша віра — це прощення.
— А як не стає терпцю? — запитав отець Єлисей і поправив свічу, при котрій сиділи.
— Прощай без кінця. Іншого немає. Інакше ти заміниш прощення помстою. Помста ж — безгранична. Зло породжує зло. І люди вічно будуть жити в злі. Божественне — це перемога духа над тлінню, добра над злом.
— Але ж люди живуть стражданнями, вони убогі й нещасні…
— Треба вознестися над цим… Адже там…
Йогомосць узяв гребінь, почесав ним тім'я, зітхнув:
— Увесь вік я намагаюся примирити людей з Богом. І це мені не вдалося. Я кажу їм тільки правду, якою б гіркою вона не була. Я вчу їх жити а вони за це ненавидять мене. Скоро, мабуть, проженуть зовсім.
— Це не Божа заповідь,— несміливо мовив я.
Отець Єлисей раптом зблиснув очима, повернув голову до ікони “Зняття Ісуса з хреста”, сказав:
— Бог зробив для мене багато, але й я для нього зробив немало. Іноді мені здається, що я зробив для нього більше…
— Він привів нас у світ…
— Мене народила мати, з Його благословіння… Я ж увесь вік вчу дурнів розуму, підлих страхаю Ним і примушую ставати добрішими, розкаюватись. Хоч це рідко вдається. Я вчу людей не тільки прощати, а й захищатися правдою. Я викриваю всіх отих… здирників, убивць. На старість вони стають дуже богомільні, плачуть над своєю пропащою долею, ще й вважають, що їх обдурило життя та злі люди. Вони розповідають сльозливі байки, в яких самі — жертви. Я вчу мирян не давати обдурювати себе і не прощати кривди.
— Навіть на сповіді?
— Ну… Яка кривда… Кривди, як і лиха, різні. У одного лихо — не зійшов часник на грядці, здохла качка, а в іншого—смерть брата, матері або, як оце нині, похід Дербентський. Як можу благословляти на цей похід козаків, коли то погибельне для них і не в нашу користь. Я знаю всіх утеклих городнянських козаків. Знаю навіть, де хто з них ховається. Але не викажу нізащо.
— Єпископи кажуть, що то гріх перед царем,— мовив я обережно.— Цар — Божий помазаник…
— Хіба ми знаємо, що таке справжній гріх? І чи може один гріх затулити інший? Ось ти розповідав про скарання в столиці людей. Та ще й невинних… І вважаєш, що можна такий гріх замолити в Бога?
— Не можна,— мліючи в душі, промовив.
— От бачиш. Царі й князі… їх багато. Сутність їхня — одна.
Я слухав, і щось отерпало в мені, щось вмирало і щось народжувалося. Власне, те почалося ще раніше, а тепер поплинуло лавою. Дні і ночі думав над тим, що бачив у Пітері, перетруював у думках і не міг виважити з душі все, що вклалося туди з малих літ, бо ж вважав, що чинитиму проти Божої волі. Я опирався, я мучився, я розіп'яв себе на власних думках, наче на хресті.
— Вночі хтось човником їздить на острів,— сказав зненацька.— Жінка.
— Дівчина. Ганна Легейдина, нареченому їсти возить. Утік він з півдороги, з степів донських. Любляться вони. А повінчати я їх боюся,— похилив голову піп, немовби вибачаючись переді мною: мовляв, отакий я — язиком, а отакий — на ділі. Я не осуджував його, бо й сам ще нікого не заступив грудьми. Одначе поклав собі, що намагатимусь жити іншим законом, справедливим. Христос сам розіп'явся за інших, він не скорився Пілатові, не вимолював у нього життя. Я передумував своє життя, життя людей, з якими зустрічався, бачив себе в минулому, немовби в двох образах: отак на кипарисі проглядає крізь один, свіжонамальований образ інший, давній — іншого святого, інше обличчя. Ми молимося цьому, другому, святому, хоч пам'ятаємо, що там є ще одна парсуна. Безгрішним був тільки Христос, це знають всі, одначе не з однаковим сумлінням дивляться на це: одні хочуть наслідувати його, також бути безгрішними, інші грішать без страху та совісті — мовляв, все одно всі в гріхах, а більше чи менше, те не має значення; як на мене нинішнього, потурати кривдникам, людожерам людським — потурати гріхові.
Забігаючи перед себе, мушу сказати, що диспут, який розпочали в Городні з отцем Єлисеєм, багато разів продовжували в Чернігові, єгомосць таки зайшов у повний розмир з мирянами й мусив вибиратися з парафії, я порекомендував його Полуботку, й полковник погодився взяти отця Єлисея домашнім духівником при каплиці над Стрижнем.
Поки я виважував у голові свої нові думки, а в серці відчай і страх, наш підосавул сказав, що за день ми обшукаємо село, всі хащі й поїдемо додому. Я страшенно стривожився, не знав, що мені робити з утікачем на острові, адже вже мовби почувався його спільником, спільником тієї дівчини… Цар забрав у мене любов, тепер він хоче забрати її в оцього хлопця та дівчини. Якщо він забере її — буде вчинено велику кривду, якщо ж я не допущу до того — стану супроти царя… Я вельми подосадував на себе і на життя: ну чому повсякчас маю ставати на той або на той бік, навіть у справах, які мене не стосуються, чому не можу махнути рукою і жити тільки власними клопотами?
Одначе щось підказувало мені: рятуючи чужу любов, я рятую і власну, нехай і занапащену, рятую себе самого і саму правду.
Проболівши душею день, увечері таки пішов у береги, але ледве не вскочив у халепу: ніч була темна, я чекав під вербою дівчину, й щойно вона ступила з човна, схопив її за руку. Вона вирвалася, кинулася тікати — мовчки, без крику,— я побіг за нею, гукаючи, щоб зупинилася, вона заплуталася в бур'яні і впала, я впав поруч неї й знову вхопив її за руку, вона виривалася, я ледве вгамував її, промовляючи: “З нами хресна сила, я свій, ти не бійся”. Й коли вона трохи заспокоїлася, я сказав, аби верталася й попередила нареченого, що завтра буде облава в селі, нехай утікає в поле або в ліс, а наступної ночі вернеться на острів. Дівчина, мабуть, не вельми вірила мені — в темряві я бачив тільки її блискучі очі,— я перехрестився й забожився, що кажу правду. Повернувшись до хати, я помолився содіяному добру. Було трохи страшно, але в той же час почував у грудях твердий пружок, котрий появився невідь звідки. У мені мовби щось проростало, пробуджувалося, я прислухався з недовірою. Вже коли поверталися до Чернігова, розповів про втеклого козака та дівчину Борзаківському, а також про те, що попередив їх (мабуть, хотів раз і назавжди вивірити Борзаківського), а той, вислухавши мене, добряче вибанітував.