Вельми часто позивачі слухалися тієї поради.
Іноді справа просто не доходила до суду. Пам'ятаю, одразу по домишляиськім позові прийшло до нього два куми — Яремій та Ярема, вони випивали в шинку, і Ярема, не певний себе, віддав Яремієві на ніч на збереження гроші. Коли ж уранці, похмелившись, Ярема зажадав своєї калитки, Яремій мовив: “Вперше чую про неї,.
Полуботок довго мовчав, а тоді запитав кумів:
— Хто звечора платив за горілку? Обоє відказали: Ярема.
— А чого не Яремій?
— В мене не було грошей.
— А вранці ви похмелялися?
— Так.
— І хто платив?
— Яремій.
— І де ж ти взяв грошей?
Яремій знітився й опустив голову. Я реготівся.
— Віддай гроші й кладіть заруку,—- сказав полковник.
* * *
…Сказати правду, справами я тоді переймався не вельми і ледве пам'ятав про них. Жив у тривозі і в солодкій муці, либонь, то були найкращі дні мого життя.
…По ставочку пропливає гордовита черідка лебедів, по той бік під берегом тужливо перегукуються крізь дрімоту китайські гуси. Може, їм щось болить, а може, їм сниться іхня далека країна, якої ніколи не бачили, бо повилуплювалися з підсипаних під квочки яєць тут-таки, над Стрижнем. А мені чомусь ніколи не сниться моя далека дитяча країна, така хороша та мила, з мамою і затишним куточком у малині, а сняться всілякі химери, небачені будинки, ліси та ріки. Цієї ночі приснилася повінь, тепла весняна повінь, яка залила велетенські луки, але залила неглибоко, вона вкрила й місточок через річечку, а по цей бік на горбі зібралося дуже багато людей, чоловіків і жінок, і дітей також. Я чомусь довго бабрався в довгому льосі, щось там шукав, та так і не знайшов, вийшов нагору й замилувався ясним днем, голубим небом та злотавим сонцем. Далеко-далеко на горбах мріло місто… Дивовижне місто з високими білими будинками, золотоверхими церквами, розкішними деревами, воно мовби зависло в повітрі, і всім нам потрібно було дістатися туди, в наше місто. Але люди стояли занімілі, їх лякав велетенський, у кілька верст, водяний простір. І тоді я закачав холоші штанів і ступив у воду, що сягала трохи вище кісточок і була як літепло.
— Люди добрі, беріть на плечі дітей і йдіть за мною,— сказав я.
І всі повірили, жінки та чоловіки побрали на руки дітей і ввійшли в воду, старшенькі діти чалапали біля батьків і сміялися — такою теплою, м'якою та гарною була вода. Сонце грало на ній промінням, подекуди виднілися зелені острівці, і люди йшли від острівця до острівця. Я затримався на одному острівцеві, аби впевнитись, чи пішли всі, стояв і перечікував, аж поки останні — чоловік у брилі та жінка в голубій намітці з хлопчиками на руках — не поминули мене. Ще якийсь час стояв і дивився, як довга-предовга вервечка людей розтяглася по водяному простору, й милувався ними, й милувався білими чайками, які літали наді мною. А тоді рушив сам. Я так загаявся, що далеко відстав, і що дужче .поспішав, то більше відставав, і вода ставала все глибшою й глибшою, очевидно, відвихнувся кудись убік і вже не бачив нікого, й здивувався, й трохи розгубився. Не знав, куди мені йти. А потім натрапив на колюче терня, суцільну стіну терня, верболозу й колючого грушевого гілля. Шукав лазу, поруч мене не було нікого, всі люди пройшли, вони вже, либонь, добулися до міста. Я шукав у густому чагарниччю дірки й не знаходив. І почав непокоїтися, й вирішив продертись у першому ліпшому місці, й подерся, й одразу ж застряв, заплутався в колючках, і вже не міг виплутатися. Виплутував одну ногу, застрявала друга, виплутував свиту й заплутувався руками. І раптом помітив, що вже сутеніє, в розпачі рвонувся з усієї сили й завис на терні. Тоді й пробудився.
І тепер думаю, що означає те терня й оте, що всі люди пішли, а я залишився. Всі йтимуть, а я залишатимусь?
Біля моїх ніг повуркує сірий кіт, у саду кричить сойка, десь сокорить курка. Тиша й спокій, благодать тут і по всьому світу. Одначе я знаю, що це не так. Що кожної миті на будь-кого з нас може звалитися несподіване лихо й зруйнувати все, що будував (у душі чи на землі) стільки років. Світ — це величезна страшна невідомість, у якій ми пролітаємо, як жучки-світляки в пітьмі ночі, добре, якщо пролітаємо, а не летимо на вогонь, який хтось підпалив зумисне. Так, ми світлячки, тільки знаємо, чим усе кінчається для нас, але для чого летимо й куди, того не відаємо, як не знаємо, не відаємо, як треба в світі жити. Ми — листя на древі всесвіту, яке прокльовується з бруньок, шумить і облітає. Кожен листочок ріс по-своєму, кожна душа страждала, мріяла, але що до них світові, холодному, мудрому й неосяжному. Хтось скаже, е, ні, зачекай, Іване, поглянь, якими будинками заставлена земля, які ридвани котяться по ній, все те поробили люди. І не всі вони листочки. Є серед них могутні дуби, які тримають на верхівках небо. Такі як Олександр Македонський, Юлій Цезар, Арістотель… І не всі наші останні… Петро Могила, Дмитро Туптало і наші славні чернігівці — архієпископ Лазар Баранович, архімандрит Іоаникій Галятовський, письменники та полемісти, чиї ноги ступали по цій землі і чиї голоси чуло склепіння чернігівських соборів. Люди проживають життя не однаково, бо й самі не однакові. Навіть прості, звичайні люди. Один увесь вік пнеться до багатства, досягає його, інший прогайновує зібране батьками… Ні, не в тім суть, скупив багатство чи прогайнував його. І які ридвани котяться. Вони будуть все кращі й кращі. А в тому, який сам. Є люди, котрі сплять на голій лаві, накрившись кожухом, він у них один, і можуть дати поносити того кожуха ще комусь, хто змерз дужче, а є такі, які сплять на пуховиках, накрившись шовковою ковдрою, з якою не розлучаться нізащо, й ладні піти на злочин, аби придбати ще декілька ковдр (може, вже й непотрібних). Здавалося, мало б бути навпаки, той, хто має одного кожуха, повинен би триматися за нього дужче, ніж цей за ковдри, а от же… А листочки летять, а карети котяться… Котяться до якогось місця.
…З саду через перелаз перестрибує Уляся, наближається до мене. Я так і не навчився розпізнавати з її вигляду, чого від неї сьогодні чекати—доброго слова чи кпину, ласкавого погляду чи підступу.
— Що це ти робиш, Іване? — запитує Уляся й показує на патички, які я заготував на кілочки для кобзи.— Це що, пакулі, кози прив'язувати? Де ж це ти набрав стільки кіз?
— Бачу поки що одну.
І тетерію, чи не образив, чи це втече від мене. Вона не втікає. Чекаю гострої відповіді, кпину, вже почуваюся на гарячій пательні, але Уляся враз сідає на траву, охоплює руками коліна й каже:
— Заграй мені, Іване, що-небудь.
Я ніяковію. Нібито й незручно грати посеред дня, та ще й отуто, в дворі. Уляся, либонь, розуміє те, й ми відступаємо вбік, під горіха.
Я трохи побринькав і вдарив по всіх бунтах,— як здавалося мені, під настрій Улясі й під нашу розмову:
Ой піду я до млина, до млина,
А у млині новина, новина.
Там-то, мамцю, мельник,
Там-то, мамцю, добрий,
Там-то, мамцю, хороший —
Меле гречку без грошей.
— Не мели, Іване,— сказала Уляся. Я вдав, що образився (та трохи й образився), і втяв у тому ж ладі:
Козак, мамо, гуляє, бряжчать його гроші,
Сам молодий, вус чорнявий, на личку хороший.
— Де ти навчився стільки дурниць?—каже Уляся. Одначе я не здаюся:
Як була я маленька,
Колихала мене ненька.
Ой, дуб, дуба, дуба,
Дівчино моя люба.
А як стала підростати,
Стали хлопці колихати…
Я сподівався, що Уляся розсердиться, й хотів, щоб вона розсердилася, а вона раптом опустила голову, і чорна коса впала в траву, й попросила тихо:
— Заграй щось таке, до смутку. Я хотів заглянути їй в очі, але вона очей не підвела. І тоді заспівав пісню, яку часто співав на самоті, самому собі:
Ой не шуми, луже,
Зелений байраче!
Не плач, не журися,
Молодий козаче!
Ой як не шуміти —
Корінь вода миє,
Як мені не плакать,
Що серденько ниє.
Співав про себе, виспівував свою тугу, своє горе, хоч у цій пісні не все було, як у мене, одначе туги від того не поменшало.
Я дівчину люблю,
І Бог про те знає;
Карай, Боже, того,