— Ти спав біля вогнища. Як тебе звати і хто ти такий?
Я відповів.
Чоловік дивився вбік і щось розмірковував, мабуть, він думав: зв'язуватися зі мною чи ні.
— Мене звати Пилип Миля. Я хочу їсти і пити. Що в тебе є, щоб заставити або продати?
Підкоряючись голосу Пилипа Милі, я розв'язав торбу й показав псалтир та книгу Алевенгока. Псалтир він потримав у руці і поклав назад у торбу, кинувши: “Не годиться”. І запитав про Алевенгока. Я розтовкмачив, що то за книга, й боячись нової лихої пригоди, розповів, як продавав книгу біля корчми.
Миля не сміявся з моєї пригоди, він тільки хмикнув:
— Дурне продавало й дурне купувало. Ходімо. Повів мене до чи не найбагатшого шинку, який стояв при битій дорозі. На лавах — сукняні налавочники, на стіні картина “Блудний син”. В цю мить я позаздрив блудному синові: він свої митарства вже відбув, його вітають вітець і ненька, вітець замовив на його честь розкішний обід, наказав зарізати гладке теля… А моя путь — вся попереду, й ось зараз матимемо нову лиху пригоду. В кутку біля вікна витинали троїсті музики, либонь, найняті шинкарем на весь день. Миля владно махнув рукою музикам, і вони вмовкли, підійшов до обіп'ятого по стані білим мішком тлустого шинкаря, єврея.
— Тобі пощастило, шинкарю,— мовив,— ось маю найновішу німецьку книгу, по якій можна лікувати всі хвороби. Оддаю майже задурно — битий таляр.
— Варуй Боже, немає такої ціни, яка б то книга не була,— сказав шинкар.— Бесіди “Златоуст” я вчора прийняв за півдуката.
— “Златоустом” тіла не вилікуєш,— відрізав Миля.— А цією книгою — го-го.
Шинкар розкрив книгу навмання, пожував великими губами, прочитав: “Тоді беруть угорського вина, кип'ятять, додають туди меду, оцту, борсучого сала й п'ють на ніч. Кольки в грудях проходять”. Читав він повільно, єврейська і німецька мови схожі між собою, і витлумачив написане правильно. Нам з Милею вельми пощастило, що шинкарів погляд упав саме на те місце, в книзі розповідалося про будову тіла й дуже мало про хвороби та про їх лікування.
— Півдуката, може, й дав би,— промовив шинкар.
— Срібний таляр.
— Півталяра, простого.
Врешті-решт зійшлися на сорока копійках — на двадцять копійок менше від таляра.
У моїх очах нині то були гроші немалі.
Одначе гроші недовго подзвонювали в кишені Пилипа Милі. Він замовив кров'яної ковбаси, галушок із салом і, звичайно ж, горілки та пива. Я вперше за останні дні смачно і вволю поїв. Пилип Миля почав гуляти — кілька разів замовляв музики, і танцював сам під ті музики, й пив, і співав на якійсь незрозумілій мові, й зачіпав чоловіків та жінок, які заникували до шинку, пригощав якогось знайомого. Присмолився до однієї молодиці, й двоє козаків уже ставали в її захист до бійки, я ж почав просити. Милю, й він відчепився. На подив, п'яний Миля мене слухався в усьому, от тільки не бажав зупинитися в пиятиці. Він величав мене по імені та по батькові — Мартином Кириловичем (так я йому назвався — Мартином Рибкою, Рибка — прізвище моєї матінки, я не хотів, щоб мене розпитувала “чи не з тих я Сулимів”, жадав уникнути людської цікавості, людських клинів і навіть співчуття), а також “паном канцеляристом” та паном семінаристом, хоч я не був ні тим, ні тим, і похвалявся перед шинковими гостями моєю вченістю, про яку не знав анічогісінько, хіба тільки те, що в моїй торб виявилося дві книги: псалтир та Алевенгок. Коли він знову почав співати на незрозумілій мені мові, я запитав мого, яка це пісня, по-якому він співав, Миля струснув великою кудлатою головою, спочатку ніби аж здивувався, що співає по-чужинськи, а тоді зронив на руки голову й довго сидів так, мені здалося, що Миля плаче. Але він не плакав, а тільки важко зітхнув і сказав:
— Я й сам уже не знаю, по-якому співаю. І хто я такий — Ахмед, Філіп чи Пилип. Усе перемішалося в моїй голові. Оці пісні — вся плата, яку маю за службу цареві та за полон турецький. Воював я під Азовом, першим на стіну виліз, і потрапив до турецького полону, я п'ять років катряжив на турецькій галері, з якої втік у порту Амстердам. Але куди мав податися: без одежі, без грошей? Найнявся в матроси на військове судно, ходив пушкарем в обороні суден торгових, двічі тонув, був на вгині зі шведами, далі втрапив на судно французьке, торгове, ходили аж до Африки. Як заробив трохи грошей — пішов додому. Через Францію і Німеччину, через Польщу, стратив усе й таки добився. А тут…— Пилип махнув рукою: — А тут вже нікого. Чума забрала увесь мій рід. Лишилася одна-єдина сестра-сестричка… Улитою її звати. Вона десь у монастирі.
— У якому монастирі? — запитав я.
— Якби ж то я знав… Оце ходжу шукаю. Кілька літ тому якісь прочани заходили в моє село й сказали, що вона в монастирі. При імені своєму старому… А в якому?.. Нікому до того не було діла, ніхто не запитав. Я вже обійшов пів-України…— Миля набив люльку.— Вона була зовсім мала, як я на війну пішов. А все через вітця мого…
— У чому ж вітець винуватий? — знову запитав я, й подумав про свого вітця, пригадав його смерть, і мені стало моторошно.
— Не те щоб винуватий…— Миля затягнувся. Було видно, що спомини наплинули на нього навальне й він не знає, з чого розпочати.— Мій дід випав з козаків за гетьмана Брюжовецького, той на догоду цареві та за царські милості наполовину скоротив козацький реєстр, тож батько поклав будь-що вернутися в козаки. Заплатив полковому писарю, і той вписав його в козацький компут. Дід мій був сумирний і тихий, а батько гарячий, ворохобний, честолюбний. Останнє важило немало. Бо ж у той лихий час чимало козаків, особливо старих і недужих, переписалося в підпомічники — цар навіть написав спеціального указа проти того. Лихим стало козаче життя, війни та війни, чужі їх на війну женуть і свої примусом ведуть… Виборному козакові доводилося утримувати військовий справунок, і якщо він не на війні, то в прикордонній службі, на лініях усіляких, у тривозі постійній. Ниви позаростали, розор настав козакові. Одначе батько не зважив на те. І коштувало це… Ой, скільки коштувало. Бо як почали перевіряти компутні списки, довелося класти в шапку, і полковнику, і сотнику, й усім приїжджим писарям, котрі в ті списки заглядали. Трохи не старцями пустили нас… Оддав батько половину поля в заставщину. І однак…— Миля усміхнувся.— Не горював, а радів. Козаком лишився. Веселий він був, все виспівував… За чепігами, за ціпом, на коневі… Веселий і задерикуватий. Боялися його в селі, було як вип'є, то до всіх чіпляється. А гоноровитий — страх. Все хотів возвеличитись перед односельчанами. З того ранкору оддав мене і в школу. Привів якось на греблю за Хавин став і вказує рукою на криту гонгом хату абшидованого полкового писаря, багатія Загайного: “Учися, сину, й матимеш такий дім, такі воли, такий сад”. А як від'їжджав на війну, сказав інакше: “Учися добре сину, й пізнаєш, що таке наука, що таке вчений чоловік і яка з того користь. Бо й віра свята не може стояти без науки. Ось вернуся, оддам тебе вчитись до Києва”.
Але вчився я тільки три зими. В першу зиму, в заметілі, батько носив мене до школи зашушканого в кирею. Дуже вже йому хотілося, аби я став писарем або канцеляристом… Одначе батько з тої клятої війни турецької не вернувся. Цар вискочив з неї без шапки й штанів, а батька накрила сира земля.— Миля вибив з люльки попіл об закаблук, підвівся.— А з ним загинув і останній лад у нашому господарстві. І наука моя скінчилася. А те, що вписався в козаки… окошилося на мені ж. Бо як виріс, то й мене забрали на війну. А що було далі, я вже тобі розказав. Писав цареві, щоб заплатив за службу та полон — по всіх інших країнах за те платять,— і на всі картки мені відмовлено, а останній раз пригрозили секвестром. Краще б я в голландця чи навіть у турка лишився.