Полуботків голос затремтів. Я ще ніколи не бачив його таким. У мене на душі бриніли сльози. Не знаю, що спонукало гетьмана отако відкрити душу — якась велика невдача, чиясь незгода, чиясь зрада, бо пощо говорив нам таке! А може, що молоді, хотів, аби запам'ятали ті слова, передали внукам, та й вірив нам, а ми були готові офірувати йому всім, навіть життям.
Я кажу ми, маючи на увазі Борзаківського, Биковського, Рубця, Добронизького, Войцеховича. Себе я туди не долучаю. Я на той час мало знав валечних справ і знав багато ницих — обманів, кривд, я мало знав правдивих, гідних шани людей, і більше — дрібних, багатих статком і малих душею. Я спізнав пронизливих вітрів на перехрестях і дуже мало затишку. Донедавна гадав, що оце писарське місце — зручне, затишне, більшого я не хотів. і не думав про власне прийдешнє, й не до кінця переймався тим, що казав Полуботок. Вбуравлений в свої лиха, я й на світ дивився крізь ту малу, проверчену лихим свердлом дірку, і якщо з'являлися мрії, то вельми непевні. То марилися мені мандри в далекі землі, то затишне місце на безлюдді над річкою… Списані на шкурі кривди боліли, але то, здебільшого, були тільки мої кривди, я їх гоїв отрутою власного серця. Пам'ятаю, я тоді сказав:
— Виходить, ваша вельможність, ми і наші душі — в руках важких і темних сил? Ми залежимо тільки від них та від припадку долі?
Полуботок підвів голову:
— Я того не сказав. Багато залежить від нас. І ми повинні боротися… з припадками долі. Ми пливемо по річці бурхливій і каламутній… Але весла в наших руках, їх не можна випускати до самого кінця.
Гетьман підвівся, застібнув гаплики на киреї. Був спокійний, зосереджений, можливо, трохи шкодував на свій порив. А може, й не шкодував, може, навмисне сказав нам те, про що думав день і ніч. Він прочинив двері й ступив у білу каламуть завірюхи.
На Різдвяні святки в Глухів приїжджав Толстой з Уляною. Але я її не бачив. Загубилася вона десь у тій завії, заметілі, та не загубилася Уляся в моєму серці. І в думках моїх. Думав про неї знову багато.
Я взагалі надто багато розмірковую і скорше керуюся в житті думками, а не сердечними спонуками, хоч сердечні спонуки — то спонуки Божі, а розум може ходити й диявольськими стежками. І вчинків усіляких злих запобігаю розумом, частіше покладаюся на нього. Мені соромно за це, соромно, що не знаю, яка то є душа, осяяна Божим промінням, котра сама по собі летить на добро і так само сама по собі відчуває кривду. Перш ніж щось вчинити, я кажу собі, що то буде по совісті чи не по совісті, вибираю стежку правдиву, але вибираю розумом. А є в світі люди, і я бачив таких, які, неначе святі, живуть єдино праведним Божим законом, вони спрямовані на добро, як соняшник на сонце. А я он спрямований і на щось інше, мене дедалі дужче закручує у свій вир життя мирське, клопітке, та ще й таке, яке понад мої сили, яким верховодять сили інші, але земні, а не небесні. І думаю іноді грішно: може, добре, що в мене немає нікого — ні за кого не в одвіті. Іноді відчуваю, що має мені випасти в житті щось таке, що не убезпечило б від лиха тих, хто був би зі мною. Душа моя щось знає, щось бачить сліпо.
Увечері, в куточку, прихилившись до мене головою, Ілько шепоче:
— Знову стає на завірюху. Треба її пересидіти десь… Кажу тобі, бо люблю, як брата. Оглянься… Поміркуй. На те саме заходить… Виговський, Брюховецький, Многогрішний, Самойлович, Мазепа… Де вони всі? Декого навіть нізащо, як Самойловича і Многогрішного… І скількох потягли з собою… Низками, гирями…— І ще тихіше: — Нині шукають охочих везти в Москву папери… Небезпечні вельми… Можна з ними там, у Москві, й голову залишити…
Я ковтаю давку слину страху, зіщулююся під ліжником.
— Так от… Гетьмани попередні… Чого вони досягли? Нічого. Бо й не можна. Бо — сила. Страшна сила. Сам і бачиш… Одних полків скільки стоїть… Я також люблю нашу і вітцівщину. Ой, як люблю. І бачу — ти йдеш на кличі… Я й сам… Але ж — сила. Тільки тобі зізнаюся… Про що вам гетьман казав?..
Я вдав, що сплю.
У ті дні Полуботок шукав людей, котрі повезуть у Москву листа. Не просто було їх знайти. Стояла важка зима, дорога до Москви далека, не кожен зважиться на таку путь. Й не кожен зважиться заявитися з таким листом перед грізні очі, царя. Відомо бо: найперше рубають голови вісникам, найперше їх кидають за грати. Бо вони найбільше знають, можуть розказати. Я багато думав у ті дні… Моє життя в моїй уяві то набувало поважної значимості, то маліло безкінечно. Кожному дороге власне життя. Воно одне, твоє… Й муки страшать. Світ складний, але небезпеку всі бачать і вгадують найперше, бо вона проста й видима. “Ну чого варте таке твоє життя, кому воно потрібне,— нашіптує голос.— Злети орлом… Подивися хоч раз з високості”. А інший голос свідчить, що крил тих у тебе немає, що є страх і бажання жити далі — пташкою, комашкою, їсти гречані коржі, гріти біля вогню руки, гомоніти в доброму товаристві, мріяти на ніч…
Отакі, здебільшого, ми всі. Хить туди, хить сюди. Заясніє, і вже ми підводимо голови, випинаємо груди. Присмеркне, й поприсідали, змаліли. І все-таки сяє щось попереду. Й кличе, і веде. Й ти розумієш, що воно велике-велике, що за нього поклали життя тисячі валечних козаків, поклали не здригнувшись. Стати б таким! Страшно. А може, й вони вагалися? А може, й вони душили страх у собі?
З двадцяти чотирьох намічених Полуботком старшин, котрі мали підписати листа і повезти до Москви, підписало тільки шестеро. Посилалися на завірюху, непроїжджі дороги, декотрі відмовчувалися. Повезли листа Андрій Борзаківський — Пилипів брат, також військовий канцелярист, Іван Добронизький, Петро Войцехович, Василь Кочубей, Григорій Грабянка, Іван Холодович та вже навздогін погнав Оникієнко, з якимось потаємним велінням. Я узнав об тім того самого дня, коли пересягнув пруг у власній душі і також запропонував свої послуги. Мій рішинець виявився запізнілим.
Українські посланці затрималися в Москві. Вони подали через Сенат лист царю, а також листи Меншикову та Феофану Прокоповичу. Меншиков на той час сам виплутувався з почепської справи. Дяка Лосєва, який проводив межування на користь князя, закували в колодки, цар, як уже мовилося і погримав і на Меншикова та й простив його за великі заслуги перед Московією. Феофан Прокопович, мудрець і книжник, мудрував, але в інший бік. То вельми сумно, що немало земляків наших, серед них і стовпи науки церковної та світської, дбають не на користь вітчизни, а на власну, й та їхня власна персона є їм такою дорогою, як майже персона самого Бога. Про це, про вчителя мого колишнього Феофана Прокоповича, який проміняв милу нашу вітчизну на жирні московські ковбаси, оповім пізніше. Ті люди вивищуються на брехні й готові запродати самого Бога, аби ступити на один щабель вище. Я знав людей, котрі вчиняли великі святотатства для того, щоб допомогти іншим людям, і певний, що Бог на тому світі простив їм їхні гріхи. Літом судили судом церковним одного бродячого ченця, котрий таємно урізав шматочок риз святого в Київських печерах і зціляв ними хворих. Його святотатний вчинок одкрився, він не одпирався й не просив помилувати, але святий суд помилував, бо ж не для себе робив те, зціляв, а грошей не брав, і суд наказав йому одмолювати свій гріх у схимі сорок днів та ночей. А яким чином здобуду царство небесне я? Тихим життям, покорою…Покорою кому? Цареві чи Полуботкові? Адже нині знаю: це — не одне і те ж. Різняться вони один від одного, яко тьма од світла.
* * *
Я вперше побачив, що вечори сині. Сині дерева, синя долина, синій сніг. Найдивніше — синій сніг. Вечори приходять з чорних глухівських лісів, але не чорні, а сині. Тіні від дерев лякливі, тремтливі, падають під ноги й тремтять. І чомусь стає на душі тоскно. Парубоцька пісня побрела на Веригін, а я самотній, з своїми думками й синім снігом. Чому я такий? Чому не такий, як інші парубки? Не горланю пісень, не лізу нахраписте до дівчат? Я всього соромлюся. Й себе самого також. Мені й гарно в цій вечоровій синяві, й сумно, й чомусь трохи моторошно. Прудкі тіні сягнули через пліт, одна затрималася й завила. Тічка! Зашуміло над головою — з сосни посипався сніг. Тільки тут, на Глухівщині, сосни ростуть на подвір'ях. І соснові та ялинові ліси стоять стіною. Глухі, погрозливі, моторошні. Мені тоскно, і згадую мандри, згадую степ, марево над ним…