— Ільку, нам усім відома твоя проклята таємна служба… Мені й іншим. Ти розумієш, тобі туди вертатися зась. Я отримав наказ… Страшний наказ… Але вирішив сказати тобі: утікай світ за очі. І не спробуй об'явити про те в колегії. У нас там також є свої очі та вуха. Будеш знайдений на краю світу. Я зневажаю тебе…
Оце все надумав за ніч. Тільки виповів жужма.
Ніколи більше я не бачив такого обличчя. Ількове обличчя поблідло, а далі попливло плямами, очі полетіли кудись углибінь, губи скривилися й затремтіли. Далі його обличчя збуряковіло, очі налилися кров'ю. Я думав, Ілько вб'є мене. У його руках були вила, вони погрозливо нахилилися. Хрумтіли сіном коні, десь поряд мекали вівці. І важко, з сухотним посвистом дихав Ілько. Мені було й бридко, і лють поймала мене. Адже Ілько не знітився, не заперечив, не просився й не каявся. Він і справді був готовий штрикнути мене трійчатами, навіть посунув на мене. Але я не відступив. І враз мовби щось засвітилося у моїй душі. Мовби щось спало з неї, й стало мені легко та ясно. Щось таке відкрилося мені… Ілько — христопродавець. Він служить ворогам. А я шукав собі чогось… Опертя якогось… Щоб жити. Для чогось жити. Так от для чого: боронити вітчизну. Від Ілька, від Лисовського, від Милорадовича, від усіх, хто за ними. Я ж там — далеко-далеко. Всі разом вони заподіяли мені багато зла. Й хочуть заподіяти всім нам ще більше. Захотілося вбити Ілька. І я не жахнувся цієї думки. Як він міг продатися? Нишпорити, підглядати за всіма нами? Й ділити з нами хліб, а зі мною ще й одну подушку.
Я подивився на нього сповненим презирства поглядом і вийшов з хліва. Пройшов у кінець городу, став під вербою. Верба й лози вже викидали листочки. Повінь спадала, по всьому розливу видніли чорні острівці. По воді скакали сонячні зайчики — весна усміхалася з-під молодих вій. Я вагався, чи вчинив за Божими законами. Вперше сумнівався в тому, чи правдиво сповняю Божі заповіді, й подумав, що до сьогоднішнього дня не так, як треба, бачив Бога. Я бачив себе лише в покорі. Так, Бог — це любов. Любов до ближнього, до праці, до науки, до правди і до вітчизни. До вітчизни — насамперед. І боротися за неї — праве діло. Феофан Прокопович вчив нас любові до царя. Але цар не любить мою вітчизну. Отже… Я не можу любити його. Але чому любить його Феофан? Як він може любити його? Бо має з того користь. Отже, то любов з користі. Значить — не любов.
Ілько не прийшов до сніданку, не прийшов і до обіду. Його мати сказала, буцім поплив човном до далеких родичів, має їм у чомусь допомагати й повернеться аж через два тижні. Миля спочатку подивував на те — як це Ілько поїхав, не оповістивши нас, а потім здогадався про все й сказав мені:
— Якщо ти попадешся йому, він тебе не випустить. Дурний ти, Іване, за що й подобаєшся мені.
По кількох днях ми поверталися в Глухів. Їхали лісами, луками, жовтими від квітів. Весняні квіти — майже всі жовті. Тільки подекуди, поміж жовтого, синіли півники. Надзвичайно тендітні й ніжні, вони й росли не купами, як жовті, а поодинці, поміж трав. Світило сонце. Щиглі посвистували на ще холодному вітті. З лугових озерець парами зривалися качки. Десь ґелґотіли гуси й трубили лебеді. В лісі цвів сон. Сніг розтанув і скрізь було видно купи лосиних, оленячих та козячих бурульок. З-під куща сухої нехворощі виповзла гадюка, засичала. Коні шарпнулися вбік. Кажуть, о цій порі гадюки люті й страх які отруйні
Миля обіперся на луку сідла й раптом заспівав:
Тим трава зелена, що близько вода,
Тим дівка хороша, що ще й молода:
Я підхопив, і ми повели пісню вдвох:
По травиці ходжу, та й не находжуся,
Кого вірно люблю — та й не налюблюся.
Козаче, серденько, не ходи удень,
Не ходи удень, не сміши людей,
Ходи уночі при ясній свічі…
Було весняно, легко на серці. Одначе Глухів звіяв з душі весняні леготи. Все там було сповнене тривоги, настороги, якоїсь зачаєності. Чогось чекали, щось мало статися. Вже й сталося, тільки не знали достеменно, що саме. Привіяв вітер-москаль чутки, що в Санкпітербурху цар із Вельяміновим плетуть на Україну чорні сіті. Що гетьмана козаки більше обирати не будуть, що права й вольності у них одберуть і що весь люд український цар забирає в неволю.
Чутки ці незабаром справдилися, вийшов новий царський указ, та такий страшний, немилосердний, що його й надсилали частинами, боялися, аби козаки не взялися за шаблі, аби не почалася нова Хмельниччина.
За тим указом московським комісари мали збирати податок з старшини, козаків, посполитих, ченців, священиків — з усіх, не милуючи й не обходячи нікого. Ті комісари складали також надвірні списки, за якими запроваджувалася панщина. На найвищий уряд настановлялася Малоросійська колегія, і тільки через неї українці мали право надсилати до столиці листи, чолобитні, скарги, Генеральна канцелярія втрачала будь-яку владу, указ забороняв їй писати універсали. Стосовно обрання нового гетьмана, Петро написав: “Понєже нам відомо, що від часу гетьмана Богдана Хмельницького й аж до Скоропадського всі гетьмани були зрадниками і які біди терпіла від того наша держава, а найбільше сама Мала Росія, і ще свіжа пам'ять про Мазепу, для того для обрання гетьмана дуже вірного й відомого чоловіка шукати належить, до чого й прикладаємо всі старання, а поки такого знайдемо, нині визначено уряд, щоб найбільшу користь тому краю приносив і кріпка йому дана інструкція, й зупинок в справах до виборів не буде, і для того в цій справі обридати не належить”. Закінчувався указ такими словами: “Оскільки полковник Полуботок і старшина, не зважаючи на дані їм інструкції, послали деякі укази, не радячись з президентом, велено для відповіді бути тут полковнику Полуботку та з старшин Савичу і Чарнишу”.
Складено те все було на початку року, а передане через київського губернатора Дмитра Голіцина в травні особливим кур'єром князем Енгеловичем і трималося у великій таємниці.
Але навіть вітряні хвороби не поширюються з такою швидкістю, з якою розлетівся по всій Україні той грізний указ. Либонь, то було вчинено навмисно, аби таємниця стала не таємницею. Ми, канцеляристи, шепотілися по кутках, обговорювали його з усіх боків і не знаходили в ньому жодної світлини. Ще в більшому клопоті була старшина. Гетьмана рідко бачили на людях, до гетьманської світлиці заходили то Жураківський, то Савич, то Чарниш, лишалися там подовгу, щось обмірковували. Через те я не наважувався потурбувати гетьмана своєю дрібною справою, та якось, влучивши час, що він був сам, зайшов і розповів про Ілька. Й навіть те, що Миля хотів убити Ілька, а я випустив його.
Гетьман довго мовчав, спроквола ходив по світлиці. На стінах світлиці висіли ікони, багато ікон, та кілька картин. Гетьман зупинився біля картини: “Ісус розмовляє з самаритянами”.
— Добре, що не взяв гріха на душу,— мовив, і по довгій хвилі: — Певно, він не один. Ще є інші… під ферулою тамтешніх посіпак.
Я гаряче заперечив:
— Всі наші хлопці готові віддати життя за Україну.
— І ти? — раптом запитав Полуботок.
— Я — найперше! — вигукнув.— Я давно хотів сказати… Тобто… Не знав. Був, як лепеха. Але тепер… Ступлю на рокову кладку… Вірте, дядьку Павле…— вперше назвав так.
— Навіщо ж на рокову, сину,— сказав Полуботок, і те “сину” сльозою одізвалося в моєму серці.— Ти ще маєш одружитися, народити діти… Виростити козаками, справжніми українськими козаками. Але віддані, щирі козаки нам потрібні й зараз. Якщо хочеш прислужитися…
— Сповню будь-яке веління!
Жертовний вогонь горів у моєму серці. Я весь палав, як у горні, я горів любов'ю до моєї вітчизни, до люду свого приниженого, і в синіх вимріях бачив себе в подвизі, в смертельному бою. Я сказав собі, що боротимуся до кінця й погину за правду.
— Не треба… так запальне. Може, й на те прийде час. Але зараз… Ми мусимо громадою, всім народом обстояти свої права та вольності. Якщо обстанемо себе всі гуртом, не можуть не сповнити нашої волі.— І, повернувшись різко, на закаблуках: — Тримати язика на припоні вмієш?..