— Ану позатуляйте роти. Не роззирайтесь! Не зглядайтесь між собою!
Носаківчани знизували плечима:
— Хіба ж ми зглядаємось, вам привиділося.
— Я тебе привидюся, так привидюся, що й очі на лоба повилазять.
— Дурні ви люди,— плюнув у порохню під ноги козак, з яким я їхав на одному возі, й сердюк тусонув його в спину:
— Дивись мені,— й поправив на колінах шаблю.
Козаків повезли до фортеці, мене ж віддали в руки “міським слугам”, і ті одвели до цюпи при ратуші та записали в “приводну колодників книгу”. Брязнув засув, і я ступив у чорне провалля дверей, як у ополонку. Темрява зімкнулася наді мною. Я стояв біля дверей, боявся одірватися од них, мені здавалося, що ледве ступлю крок, справді шугону в прірву. Чомусь я думав, що в темниці сам. (Мовив подумки це слово — “темниця” й одразу зрозумів, що воно таке. Бо ж і справді — темінь). Морок виїдав очі, заковтував мене, немов змій.
Одначе в змія було око, воно потроху розплющувалося, проте лишалося й далі присліпуватим. Око — заґратоване віконце вгорі. Здригнувся: тільки тепер осягнув, де я. Раніше знав, що є темниці, але вони — десь там, невідомо де, вони — для інших, у них кидають злочинців, я ж і помислити не міг, що хоч якийсь злочин можна притулити до мене. Пам'ятав: секвестр, це ганьба. Того, хто побував у ньому, цуралися, боялися, не поважали. Якби моя мама знала, що я потраплю до секвестру, вони б наклала на себе руки. А я от… відректися від себе не можу.
І ще одне осягнув: я тут безправний, відданий на волю темним силам. І ніхто мені не допоможе, ніхто за мене не заступиться, навіть не принесе чистої сорочки й окрайця хліба, бо нікого в мене немає. І ніхто не виповість правди про мене, не посвідчить, хто я і який є.
Людина на волі й людина в темниці — це двоє різних людей. Переступив тюремний поріг, і вже ти винуватий, тобто тебе легко зробити винуватим, ти не можеш виправдатися, ти не бачиш людей, а вони — тебе, не бачать твоїх очей, не чують твого голосу. Тут ти можеш покладатися тільки на власну мужність, і вибір твій куций: згода чи незгода, й майже в усіх випадках ти — злочинець в очах людей. Все те відчув в одну мить, не збагнув, а відчув, і страх побіг мені по жилах холодним вогнем.
— Праворуч лава, сідай,— нараз пролунало десь попереду, і я здригнувся. Ступив праворуч, хотів сісти й беркицьнувся, затявшись спиною об стіну. В темряві пролунав сміх.
— Дурні у тебе, конокраде, жарти,— мовив хтось і закашлявся.
— Сам ти злодій,— огризнувся перший голос.
— Мене ніхто ніколи злодієм не публікував. І в чорні книги не вносив.
— Ну, не злодій, а нецнота. Ще краще. Жив вшетечно з пасербицею, і поли тобі врізали…
— Ніхто мені поли не врізав, і жодних доводів і знаків у вшетечності проти мене немає. Любив і люблю пасербицю як рідну дочку, але чоловік їй трапився п'яниця та ще й пришелепко. Вона втекла від нього до мене, а він вів її за шию наміткою і бив, вона ж вирвалася й знову втекла до мене. Я захистив її, а той пустив на мене неславу…
— А ти все-таки зізнайся, пасербиця солодка?..
— Пащекуєш, як пес через губу. Утяти б тобі її.
— А ти спробуй!
— Замовкніть. А то поличкую обох.
У великому подиві я слухав той пересвар, навіть забув про біль, думав, до кого ж це мене закинуто, а почувши ще один голос, стрепенувся. Він видався мені знайомим. Вдивлявся в темряву, і вже вона не здавалася такою непроглядною, ріденьке світло розбілювало її. Я розгледів чотири постаті, три з одного боку й одну з другого. Та одинока постать видалася мені більшою за інші, а голос і далі стояв у вухах.
“Пилип, Миля”,— нараз засвітилося в моїй голові, і я рачки поліз до Милі. Під руками талапала якась порохня й шаруділа перетерта солома. Я страшенно зрадів Милі, цьому непривітному й навіть страшнуватому чоловікові, цьому нелюді, все таки є тут хтось знайомий. Одначе не встиг сісти біля Милі, як мене притиснула за коліно до підлоги важка лапа:
— Ми з тобою незнайомі,— впали мені в вуха слова.— Ти мене не знаєш. Поготів — отієї бортної пригоди… Якщо хоч писнеш… Забудь, все забудь… Так треба…
— Якщо так треба… Я — їй-Богу…
— Ну й гаразд.— І вголос зовсім інакше, лінькувато, байдужо: — А хто ти, парубче, будеш? Назвися.
Я назвався Мартином Рибкою. Мало що розумів, проте дошелепав, що Миля попався на чомусь іншому й боїться, аби йому тут не долучили бортної крадіжки. Тепер уже був не радий зустрічі з Милею, хотів навіть відсунутися від нього, але не зважився. Світ, виявилося, вельми тісний, надто за ґратами. А може, він увесь за ґратами й ми гуляємо в ньому до пори до часу на поруках у Долі, вічно під підозрою й під загрозою одміни тієї поруки? Вже того вечора подумав про те, що ми невільні од самого народження, а може, ще й до того, надто я так подумав по тому, як на мої слова, що треба покладатися на Бога, Миля сказав:
— Може, й так. Моя недоля написана мені на роду. Я був покараний різками ще в утробі матері. Вона заступилася за іншу наймичку, і її вишмагали в саду на лаві, а разом з нею і мене, Я народився через два дні…
Я жахнувся й подумав, як Бог допустив таке, й жахнувся ще дужче своїм думкам, власному святотатству. Кожному все написано на роду… А якщо так… Навіщо одному написано сите життя, розкоші, хоч він недостойний того, а іншому — нужда, поневіряння, несправедливість? Що, як оте, останнє, написано мені? Й що ж тоді виходить: борсайся не борсайся… Ні, борсатись треба. Не заступися я за Милю, висів би він на гілляці. Але, не заступися за Милю, не залишився б у селі, не сидів би отут. Отака круговерть долі!
Почав читати молитву, й Миля не перебивав мене.
Тоді ж, як назвався Рибкою, Миля запитав, за віщо мене завдано до секвестру. Запитав тихо, але критися мені було ні з чим, і я розповів уголос. В'язні слухали уважно, по тому заворушилися, жваво обговорювали почуте. Вони зійшлися на тому, що носачівським козакам їхній непослух окошиться великим лихом, що тепер і їх самих можуть судити строгіше, а може, навпаки, їхні провини змаліють перед провиною носачівців і їх незабаром повипускають на волю (люди найперше з усього роблять висновок для себе), бо й тримати арештованих ніде, у фортеці арештних приміщень немає, цюпа при ратуші тільки одна, оця, годувати в'язнів мають міщани, і стерегти теж, і свічки — куплені їхнім коштом, вони воліють, щоб справи вирішувалися швидко, щоб менше тратитись. Проте Миля розсудив інакше:
— Справа це військова, носачівців триматимуть у фортеці й дізнання чинитимуть там.
Від Милі я почув страшне, маловідоме мені до цього часу слово “бунт”, і воно надовго запечатало мені вуста й приморозило всі думки. Це слово було важке, незвичне, не зовсім зрозуміле. Донині мені здавалося, що все в світі від Бога, так воно склалося й так мусить бути. Людські закони, закони мого краю — це Божі закони, вони визнані всіма людьми, започатковані нашими предками, отже, їхні веління непорушні та вічні. Десь у глибині мого єства непророслим зерном лежали і якісь випадкові знання про те, що раніше в нас були інші закони й життя наших антецесорів, себто попередників, було інше, я багато знав про унію та уніатів, вів з ними уявні й справдешні диспути, знав про Польщу, про Богдана Хмельницького, про страшний розор краю, тяжкі утарчки на нього, чував про Виговського, Брюховецького, Дорошенка (говорити про них було не вільно, як і про Многогрішного та всіх інших гетьманів, не кажучи вже про Мазепу, але спудеї говорили, хоч і обережно), проте все те було десь там, в минулому, нині ж ми живемо в благословенному краї під опікою мудрого білого царя, спільно з московським народом, білий цар нас обороняє і дбає про нас, і дає нам свої праведні закони. В колегії були знайшлися спудеї, які гомоніли між собою, що ті закони не зовсім праведні, значно гірші за наші колишні, й ще щось таке — про права батьків, хтось доніс префекту, й спудеям довелося втікати в польську сторону. Коли б були не втекли, з ними, мабуть, вчинили б так, як вчинено з носачівськими козаками. Вчинено справедливо чи несправедливо? Того я не знаю й не хочу знати, чому воно має мене обходити, в мене своє життя, своя путь, житиму сам по собі, й благодать Божа буде зі мною.