На той лист прийшла од царя відповідь, що “оного полковника шанувати й всіляке должне чинопочитання йому віддавати”, оскільки його величність особисто “пізнав іскуство і вірність Милорадовича в військових справах”. Милорадовичу того всього виявилося мало, попросив канцлера Головкіна, щоб позолотив йому руку, але Головкін відписав, як одрубав:
“Маєш гадяцький полк, з нього й наживайся”. Милорадович чинив те й без поради. Наживався він, наживалися два його рідні брати, близькі та далекі родичі.
Аби швидше постаткувати, переважити маєтностями старожитних українських полковників, улестив дочку генерального осавула Степана Бутовича Уляну й заслав старостів, коли та ходила вже при надії, на п'ятому місяці. Був на той час вдівцем, свою першу жінку бив тиранське, небога померла від побоїв. А тут раптом взяла гору Уляна. Бо ж Милорадович боявся розмиру з генеральним осавулом, а також саме нею прилучався до українських старожитних родів. Та й була то не жінка, а чорт у спідниці. Зростом вища за чоловіка, мала залізні кулаки, в її лементі безнадійно тонув полковників бас. За Уляною Милорадович отримав село Бутівку на Чернігівщині, порядкувала там неподільно сама полковничиха.
Такими новинами зустріла мене Комишня. Комишнянці вже тужили за захланним, лиходійним Чарнишем. Комишнянці, пам'ятаючи мій голос і мої старання на требах, запропонували мені йти до них у церкву дяком, а також дяком-уставщиком у школу (вони казали “паном дирехтором”), але я не погодився, начуваний про нові порядки. Проте все склалося само по собі мені на користь: на той час Уляна призначила Семена управителем в Бутівку, й він почав лаштуватися в далеку дорогу. Я попросився в подорожні, пообіцявши допомагати в дорозі. Я не збирався вертатися до Полуботка, але щось мене манило в ті краї.
* * *
Виїхали одразу після Стрітення, трьома саньми. Лежали глибокі сніги, оброслі інеєм коні швидко втомлювалися, й ми часто відпочивали, їхали не через Ромни та Дмитрівку, а через Прилуки, Ніжин, там дорога була краще наїжджена, та й Семен мав у Ніжині щось підкупити. Я трохи повагався перед Ніжином — вступати мені туди чи ні, адже пам'ятав присуд — не з'являтися в місті,— але мене туди тягнуло непереможно, та й подумав, що впізнати мене, та ще в зимовому уборі, просто неможливо. Пересиджу в корчмі, по вулицях не вештатимусь…
У Ніжині гудів зимовий ярмарок. Й люду набилося без ліку. Ми наледве впросилися до якогось дядька на околиці міста. Ніжинські ярмарки знамениті на всю Україну. Туди приїжджають купці з Києва, Полтави, Чернігова, Москви, з Гданська та Шльонська і навіть з Криму та Туреччини.
Я подумав, що Толстой з дружиною в такий час з Ніжина нікуди не поїдуть, отож, ризикну, поштовхаюся на ярмарку, по церквах, і десь то, може, побачу Улясю. Я до неї не підійду, а тільки подивлюся на неї здалеку. Моє серце відгадає, щаслива вона чи ні.
Зупинившись посеред ярмаркового майдану, я нарахував чотирнадцять церков. Їх бані палали в променях зимового сонця, мелодійний передзвін повисав у повітрі, мідні луни розкочувалися далеко по околицях. Майдан клекотів, вирував, одні продавали, інші купували, а були й такі, котрі продавали та купували витрішки, й тинялося чимало кобзарів та лірників, старих і молодих, сліпих і видющих, співали на різні лади, чимало пісень я знав і бачив, що міг би проспівати краще за багатьох кобзарів, одну пісню — про козака, який спить при долині й не бачить, що до нього наближаються татари, але те бачить дівчина й будить його,— запам'ятав. Вийшло з шинку троє підпилих козаків, замовили музик, вшкварили посеред майдану “горлицю” — ходили навприсядки, хоч це в них кепсько виходило — через хміль, котрий вступив їм до ніг. Хвицяли один одного, чудопалили. Надто вихилявся, мартоплясив один, маленький і нікчемний, прищуватий, з кислими очима козачок, мабуть, саме через те й шкварчав вишкварком — хотів, щоб мали його за вдатного, гуляй-вітра козака. А на ньому й зброя копійчана, і одяг лихий, і чоботи драні, і кінь його шельваг, уземок стояв біля конов'язі, похиливши облізлу голову, а поруч гризли конов'язь два добрі румаки. Козачок же хотів видаватися козарлюгою. А може, подумав я, він і справді такий, бо чого йому журитися, має службу, має товаришів. Може, має й дівчину… І я позаздрив йому. Мені вже двадцять два роки, на цей вік парубки женяться, заводять сім'ю, молоді богослови закінчують Академію, діти старшини вертаються до батьків та отримують у полках військову службу. На парафію я не заздрився, і військова служба мене не вабила. І все ж почував якусь свою незвершеність, чогось мені хотілося, кудись поривалася душа. Я знав: будь-яке хотіння, прагнення — це зваба, вони — супроти Бога; але ж маю розум, маю якийсь хист, і все це гине, марнується.
Прийшов на подвір'я, де зупинилися, розв'язав мішок, вийняв кобзу і, не соромлячись незнайомих людей, заспівав:
Гей, на біду, на горе
Козак уродився…
У пісні мовилося про те, що запопали козака ляшки-ляхи, забили його в кайдани, вкинули в темну яму… Не ставав я до бою з ляхами, не хапали вони мене та не кидали до ями, одначе темницею став мені увесь світ, моя недоля повисла на моїх руках не згірше кайданів. Я таки справді уродився на біду та горе, й було в мене з тим козаком багато спільного:
Ой, приїжджає жовнір,
Став його питати:
“Чи є в тебе, козаченьку,
Отець, рідна мати?” —
“Ой, є в мене родина —
Уся Україна,
Та доведеться сіромасі
Без помочі погибати…”
Та збиралися люди
Й молоді молодиці:
“Визволь, Боже, сіромаху
З темної темниції”
Прилинула Галя
З темними бровами,
Обійняла козачецька
Та й поцілувала.
Прилинула друга —
Ця вже не такая,
Ця обняла козаченька
Та й плакати стала.
І я заплакав при тих словах й думав про те, що немає в мене ні неньки, ні батька й нікому мене обняти, приголубити, пожаліти.
Ніхто до мене не підійшов, одначе ніхто й не посміявся наді мною, і я грав довго.
Як задзвонили до вечірні, я пішов до церкви при дівочому монастирі. Мабуть, мене вела туди якась віща сила, а може, повела думка про черницю Улиту, я не забував і про неї.
…У церкві свічок, аж миготять, й черниць, неначе галок у полі на покинутому току. Здебільшого молоденькі, смиренно понахиляли голови, шепочуть молитви. Об чім вони моляться? Кожна об своїм? Тоді для чого йшли в монастир? А поміж ними миряни, здебільшого жінки. Чомусь згадалася розповідь одного козака у поході до Валдаю про те, як його товариш, багатий і не зовсім молодий козак, нагледів у церкві молоденьку черничку, котра йому вельми сподобалася, й черничка помітила його, й перемовилися вони поглядами, він дожидався її в монастирському саду, вона вийшла й пішла з ним, бо монастир їй остирився, й багатий козак одкупився од ігумені, сливе викупив черничку, й вони повінчалися і жили щасно. Невідь чого спливло таке на думку, і я аж подосадував на себе та перехрестився.
У церкві іконостас — різьблений і позолочений, ікони в рясно вишитих рушниках, панікадило срібне й багато ікон у золотому та срібному окладі, мальовані добрими майстрами. Я не стільки молився, скільки роззирався, хоч і знав, що це негарно. А потім заспівав хор, голоси все молоді, шовкові, й чомусь стислося мені серце, й безмірна втома оповила мене. Мало б бути навпаки: спів підносить людину, кличе до Бога, а я аж зігнувся, аж хитався, підняв руку для хреста, й вона впала, наче перебита. Хотів вийти, повернув голову, і в цю мить зліва, у лівому притворі, побачив… її. Так, допіру я себе обманював, я і йшов сюди, бо сподівався побачити її саме тут, у дівочому монастирі, пригадавши, що в Глухові вона ходила на молитву до дівочого монастиря. Як загадав: якщо побачу її тут — вона мене не забула.
Мене обсипало жаром, серце застукотіло швидко-швидко, в очах замиготіли свічки, і я мусив зробити над собою зусилля, аби не впасти. Сором і страх охопили мене, я жадібно впився очима й щось шепотів, але то не була молитва. Уляна стояла в уборі, який так личив їй,— червоне з чорним,— червона хустка і кожушок з опушкою, обшитий темно-синім сукном, лице їй змарніло й видовжилося, під очима залягли тіні. Тепер вона була ще більше схожа на казкову царицю. Дівчина, котра прийшла з нею й стояла позаду, подала їй запалену свічу, Уляна ввіткнула її в ставник перед Дівою Марією й хрестилася довго та щиро, довше, ніж звичайно хрестяться поважні полковниці. Вона не була поважною і не була звичайною, вона була схожа на черницю й чорніша за будь-яку з них, і її молитва була не просто молитвою, а молитвою за когось. “Боже, допоможи мені й заступи мене”,— прошепотів я. Неначе сновида, не тямлячи, що роблю, рушив у куток, де стара черниця продавала свічки, хотів купити свічку й підійти до Уляни, і в цю мить почув скрик, я не бачив, хто закричав, і навіть не впізнав по голосу, але зрозумів одразу, що то — вона, повернувся, але на тому місці, де вона стояла, мелькали тільки чорні хустки та білі плями облич, далі гурт черниць швидко поплив до дверей. Вони вели Уляну. Я рвонувся за ними, але, поки продерся, черниці вже підсаджували Уляну в маленькі, вкриті килимом сани. Поруч сіла дівчина, яка супроводжувала її, ззаду на полозки скочив козак, кучер відпустив віжки. Я прихилився до холодної стіни. Загріб жменею снігу й притулив до обличчя. Воно палало, сніг теплими струмочками розтікався між пальцями.