— Омана. Тут грамоти не може бути. Вона в церкві. Нас знову потягли до церкви. Роз'ятрені люди знову шукали по притворах, в олтарі, в ризниці, на якийсь час вони навіть забули про нас, одначе втекти не можна було — в дверях стояло двоє чи троє дядьків, один — з кілком, виламаним з тину.
Отець Єлисей трохи очуняв, заспокоївся, він тихо мовив до мене:
— Принеси непомітно облаченіє.
Мене ніхто не пильнував, я приніс підризник, поручі та пояс, ризи і єпітрахиль. Єлисей почав облачатися, хтось із дядьків хотів завадити, але я заступив попа, він уже одягнув ризи, підризник накинув підсподом, я допоміг одягнути поверх риз єпітрахиль.
— Якщо зможеш, удар до вечерні,— знову попросив отець Єлисей.
Я поліз на дзвіницю, вдарив у дзвони, швиденько спустився й пройшов у ризницю та взяв кадило. В церкві сутеніло й вже горіло кілька свічок, хтось засвітив їх, од однієї я запалив кадило та роздмухав його. Коли я підійшов до отця Єлисея, він уже служив вечерню.
Дядьки спантеличено оглядалися, тепер ніхто не одважувався підступити до отця Єлисея; люди розуміли, що їх ошукано, але не могли нічого вдіяти. Зірвати з священика ризи, перервати святу молитву — то непрощенний гріх.
— Нехай одслужить,— сказав рудий.— А тоді…
Що буде тоді, ми не знали, але погроза пролунала застрашливо.
Що то була за служба Божа — не переповісти. Отець Єлисей служив вечерню, я підспівував йому та кадив кадильницею, з жахом думаючи про те, що служба незабаром має закінчитися. Либонь, про те ж думав і отець Єлисей; скінчивши вечірні молитви, він почав співати тропарі, неначе це був Світлий понеділок, мабуть, вони йому найперше спливли на пам'ять. Впала ніч, ми були втомлені до краю, виморені, але не спиняли співу ні на хвилину. Далі були акафісти Спасителю і Божій Матері, молитви до святого причастя, євангельські співи; отець Єлисей починав хрипіти, спів підхоплював я. Люди виходили й заходили, кількоро навіть сіло в порозі, всі вони слухали молитви без належної поваги, скорше навіть зі злістю, одначе не перепиняли нас. А ми співали й співали, і святі, здавалося мені, повтомлювалися слухати, а що вже казати про нас… Я ще сяк так тримався, отець Єлисей похитувався і врешті притулився спиною до горізьби олтаря.
Ми дотрималися до світанку й розпочали відправу, я знову вдарив у дзвони, але ніхто з мирян, окрім наших нерозумних кривдників, не прийшов, мабуть, у містечку всі знали, що діється в церкві.
Я зліз з дзвіниці й вийшов надвір. Найдужче мене вразило, що двоє молодих парубків на церковнім тинку гойдалися на дошці в переваги. Ще троє сиділи на церковних сходах, снідали. Хто їм приніс сніданок — не знаю, либонь, жінки, отже, вони також підтримували своїх чоловіків. У воротях стояв з дубиною караульний дядько, дрімав. Я подумав, що можу нині легко втекти, попід бузковими кущами обійду церкву, а там перелізу через тин та й вийду в береги. Одначе покинути отця Єлисея не міг. Й не мав великого страху, він мовби обвіявся, облущився з моєї душі, я бачив убозтво цього світу, його криваву ярість, його жадобу й зносився над ним. Розтоптано, вбито щось більше за мене, чому маю тремтіти за своє життя?
Одначе отець Єлисей стратив усі сили. Він почав оповзати, я підтримував його, але і в мене не надовго вистачило снаги. Врешті він умовк зовсім і сів. Я взяв з його рук проскуру, розламав її й роздав антидор — без боязні вкладав у шершаві, вузлуваті, небезпечні бунтівницькі руки шматочки святого хліба. Дядьки антидор прийняли, прожували й взялися за попа.
— Тепер, отче, кажи, де наші вольничі грамоти, де грамоти на землю під Бутівкою?
— Не знаю, миряни, не бачив я їх ніколи,— прошелестів отець Єлисей так тихо, що його ледве почули.— Може, й не було їх…
— Брешеш, попе. Як то не було? Твоя земелька лишилася. Оддай, а то буде лихо.
— Нехай уже як буде,— похилив голову отець Єлисей. Двоє дядьків — рудий та ще один, високий, обірваний— підхопили його під руки й потягли з церкви.
— На бутівську землю його. Нехай поїсть її… Наб'ємо йому нею живота,— гукали вони.
Верховодив рудий, усі інші слухалися його.
Натовп знову роз'ятрився, згромадився в стіну. Він сунув по вулиці, тягнучи отця Єлисея та штурхаючи мене.
Присягаюся хрестом — я не боявся вельми тих штурханів, хоч і розумів, що справа йде до лихого кінця. Люди не вгомоняться, вони не підуть ні з чим, вони вважають, що ми обманюємо їх. Я й сьогодні не знаю, звідки вони взяли, що в попа мають бути якісь грамоти на їхні вольності та землю (і що вони зберігаються в церкві, бо отец Єлисей мені сказав, що ніколи тих паперів у його церкві не було). Мабуть, гнуті нуждою та кривдами, втративши грунти під Бутівкою, котрі цього року зародили, вони повстали з розпуки й не знали, в який бік спрямувати гнів, спрямували його на попа.
Знову по вутлій греблі, що її кожної весни проривала вода і її гатили, перейшли річку, на ній водяний млин молов вічне, як світ, зерно, лопаті тихо, навіть як здалося мені, урочисто, горнули воду, дорога повертала на Червінщину, мимо ярмаркової площі (чотири рази на рік ярмарки!), мимо двору Хвоща — колишнього першого городнянського займанщика. На тому дворищі Хвощів уже не було, перевелися, порядкували далекі їхні родичі, нащадки, порядкував там Скафарій, а подвір'я й далі називалося Хвощове.
Ми вийшли на шлях. Натовп, натомлений безсонням, шаленів дедалі дужче, люди в дворах поховалися, виглядали у вікна, з-за дверей та причілків, одначе ніхто не став у поміч своєму духівникові. Зупинилися у переліску, звідкілясь взялася сокира, її ввігнали в пеньок, отця Єлисея повалили на коліна й забили в пеньок бороду. Сокира лежала на землі біля пенька. Я подумав, що викруту нам немає, натовп прирік нас на смерть, він ще не знає того сам, але смерть вже стоїть за нашими плечима, і вже не влестити цих людей, не напоумити — не зупинити.
Зло — воно всесильне, якого б образу чи подоби не прибрало, добро ніколи не володіло світом, як і доброчинні люди також, доброчинність і не може привести їх до влади, всі володарі були жорстокі й користали товпу, і всі бунти також закінчувалися кров'ю і витискали з себе нагору найжорстокіших людей, люди чомусь найдужче запам'ятовують жорстокості, переповідають про них з осудом, але й з якимось захопленням, немовби аж затамованою заздрістю, що не їм вдалося пролити стільки крові, що вони не спроможні на таке. А те добро, більше чи менше, яке творили поодинокі можновладці, зовсім забуте, і забуті їхні імена. Ми пам'ятаємо тільки одного праведника, який робив добро та кликав до нього — Ісуса Христа, молимося за нього, клянемося його ім'ям, але ніхто не живе так, як заповів він. Хіба що ті, що не можуть самі вчинити кривд. Усі хочуть слави, всі хочуть, щоб їхні імена пам'ятали нащадки, а до того шлях один — насильство та кров. Обіцянки тими людьми добра для інших — то лише шлях до крові. Люди вдихають той запах одвіку, він оп'яняє їх, їм здається, що то запах свободи. Що більше крові, то більше свободи! Інших шляхів, окрім насильства, люди не знають. Навіть отакі — забиті та темні. Ну як мені зупинити їх? Якими словами? Сказати, що я знаю вас добрими батьками за святою кутею, богобоязливими мирянами, землеробами? Але тут немає батьків, мирян, землеробів. Тут — юрма. Один клич, одне слово отамана, призвідці — і смерть.
Я не хотів умирати. Я не боявся цих людей, але вмирати не хотів і шукав якогось викруту. І таки знайшов його.
— Миряни! — вигукнув, і натовп зупинився.— Каюся перед вами. Не хотів казати… Бо ж не моя це справа… Але коли вже так… Грамота в Скафарія, сотника вашого. Він родак Хвоща, а Хвощ перший осівся на цих землях, ще перед Хмельницьким, ваші діди знають про це. Він був шляхтич і отримав грамоту від короля. Її підтвердив Хмельницький. Скафарій навмисне одурив вас, одводив од себе ваш праведний гнів…
Я бачив, як найближчий до мене дядько зяпав великим, з пошерхлими губами ротом. Поруч мене витріщилися незмигні очі. Й ще одні — ліворуч, кліпали повіками: кліп-кліп, кліп-кліп.