Гетманський скарб – Юрій Мушкетик

Петро від'їздив до Ревеля, ми ж верталися додому. По дорозі довідалися, що по царевому указу через його посланця Писарєва на свято сходження Святого Духа взято з Києва митрополита Київського Іоасафа Кроковського, а з ним купно й архімандрита Печорського Іоаникія Санютовича, ми з ними розминулися в дорозі, митрополит був хворий і помер у Твері, де його й поховав тверський архієрей.

Здавалося, ми привезли з московського гостива цілу купу лих: довгий час стояла страшенна засуха, й згорів у Києві Печорський монастир з усіма скарбами, окрім печер, а за три дні — Поділ, окрім Академії, аж до побережних дворів. І вигоріло в Чернігові все старе місто, стояла тільки катедра архієпископа чернігівського, яку ледве загасили, та ще кілька кам'яниць.

Від Чернігова лишилося чорне згарище. Печальне й сумне, й навіть вороння над нами не крякало, лиш де-не-де ворушилися на попелищах згорблені постаті, зачувши стукіт кінських копит, розпростувалися, й обличчя тих людей здавалися також спаленими. Немає в світі нічого страшнішого, як пожежа, людські серця по ній стають, неначе головешки, а попелища людських душ німують чорнотою. А ще ж був оскуд на хліб і на овочі, й зима накочувалася на місто, як білий саван. Дім і обійстя Полуботка над Стрижнем заціліли.

Одначе для мене всі ці страхітливі лиха вже не мали жодного значення, я не бачив їх, не думав про них, вони втонули в моєму власному горі, яке вразило мене, наче куля пташину, котра летить до свого гнізда, про що виспівано в пісні.

У Севську Рубець оповів мені про те, що сталося двадцять шостого червня в домі Меншикова — про веління царя звінчати Петра Толстого з Уляною. Прямий і нелукавий Рубець вважав, що пора мені знати про те, й порадив не їхати до Глухова.

— Не печаль свого серця, не рви його… царського веління не переінакшиш,— сказав.— Ти козак… Козак з горя не плаче. Та й… Може, горе не велике… Бо чи й оддав би гетьман за тебе панночку… Ще знайдеш дівчину до любові. Або я тобі знайду. Таку кралю…

Але я рже його не слухав. Коні ще були нерозсідлані, стояли на постоялому дворі, біля конов'язі, я відв'язав свого, упав у сідло й полетів на Глухів. Я ледве тямив, що роблю, просто не міг стояти на місці й слухати Рубця, я не знав, куди подіти себе, мені зчорнів у очах світ, розпач розпирав груди, там палав вогонь, і я гасив його тугим степовим вітром, хапаючи його розтуленим ротом. Я загнав коня, найняв у придорожній корчмі єврея з кіньми, й на них приїхав у Глухів. Я не знав, що робитиму, що скажу Улясі, але до неї мене не допустила гетьманша. Вона давно знала через гетьманових кур'єрів про царську волю, пишалася тим, величалася й не допускала навіть мислі, що щось може стати на заваді.

Двоє козаків припровадили мене до світлиці гетьманші, самі вийшли за двері й стояли там, готові по першому ж поклику вскочити до світлиці й схопити мене, а може, й посікти шаблями, я чув потупування їхніх чобіт за дверима, сама ж Анастасія Марківна стояла обіч столу в довгім темнім строї, в чорній хустці, схожа на черницю, сувора, строга, владна.

— Ти або несповна розуму, або божевільний. Ти розумієш, що таке царська воля! Не накликай на себе лиха,— одкарбувала темними вустами.— Забудь і викинь з голови. І не було нічого. Нічогісінького! Бо й не було.

Я похитнувся, сперся на кахляну піч.

— Я… тільки побачусь з Уляною.

— Для чого? Вона вже примирилася, каже, що, може, це й на краще. І тебе бачити не бажає.

— Неправда! — несамовито вигукнув я і враз зімлів душею, вона полетіла кудись униз, у чорну прірву. Я не все розумів, був неначе в тумані, одна думка яріла в голові — це — кінець. В мене більше немає нічого.

Мене доконали слова Анастасії Марківни, в яких була своя. страшна правда:

— Втям, Юліана не просто дівка… Її батько — гетьман. Він в одвіті за всю Україну. Зичить їй добра… Юліана розуміє це. А ти — не хочеш зрозуміти.

— Не хочу… Не можу,— прошелестів спеченими вустами.— Я хочу її побачити. Я їй скажу… Очі гетьманші налилися жовтим вогнем:

— Запам'ятай: на цьому подвір'ї ти був востаннє. Якщо ступиш ще хоч раз… будеш розірваний псами. Я вже віддала таке веління вартовим козакам.

Зрозумів, що домагатися побачення з Улясею марно. Не знаю, звідкіля в мене взялися сили вислухати те все, либонь, то був спокій за межею серця. Я навіть здобувся на таке:

— Гаразд, піду, якщо сповните моє прохання: передайте їй дарунок.— І поклав на стіл загорнутий у хусточку барометрум.

Анастасія Марківна розгорнула хусточку, у великому подиві, навіть замішанні розглядала барометрум.

— Що це таке? — запитала.

— Ця річ віщує погоду.

Гетьманша подивилася на мене, як на причмеленого.

— Добре, передам.

— Покляніться!

Вона невдоволено нахмурила чорні, густі брови (нестеменно такі, як в Улясі. Боже мій, за віщо така кара — у моєї Улясі брови та очі цієї змії) й перехрестилася до ікони.

Я вийшов за двері не попрощавшись і пішов до воріт. Двоє козаків гупотіли чобітьми за моєю спиною.

Неначе сновида, волікся вулицею, не помічаючи, куди йду. Ноги самі принесли мене додому. Там не було нікого — літо, всі в полі, посеред хати на розісланому ліжнику бавилися дві мої сестрички та малий братик, нянька-челядниця сиділа на лаві. Діти не помітили мене.

Я вийшов у двір. Батько мав невеликий дім у місті, там ладнав справи гетьманської служби, але обійстя, де ми всі жили,— за міською брамою, аж у кінці Веригіна. За обійстям —- широкі луки, за ними — ліс. У луках зеленіли отави, у яких жевріли червоне та червоно-синьо квіти дозрілого літа, ліс на овиді вставав кучерявою хмаркою. Але і луки, й ліс, і небо були для мене сірі, заткані брудною рядниною, і, як мені здавалося, назавжди. Неначе сновида, волікся по саду, до городу, крізь дзвін у вухах до мене долітало кування зозулі. Потому десь заплакала іволга, я оглянувся, іволги не побачив, зовсім поруч, за тином рясно червоніли вишні. Стежкою від озерця з рушниками на коромислі пройшла дівчина у вінку з волошок, коромисло погойдувалось в лад її ході, і я аж зігнувся з болю, ясно та чітко згадавши все, що сталося допіру.

Іде Роман додомоньку,

Спустив на діл головоньку,—

виспівувала дівчина. Вона пройшла попід самим моїм серцем, пройшла Улясею, моєю і вже чужою навіки, і я подумав, що для мене в цьому житті скінчилося все й жити далі нічого. Ні, я не збирався заподіювати собі смерть, найперше тому, що те — супроти Бога, просто мене більше не цікавило життя, я чув у собі якусь дивну, сумну-пресумну мелодію і вже крізь неї, глухо, згуки життя. Сльози застилали мені зір, в грудях стояла печаль, там звершувався похорон, не по моєму коханню, я знав, що воно в мені незгасне, вічне донесу його до могили, як найвищий Божий дарунок і дарунок світу сього, похорон і печаль по тому, що в світі мало б збуватися, але ніколи не збувається, й через те марні всі наші клопоти.

Ступав нога за ногою, брів через моє дитинство, яке вривалося в моє горе, як весняна вода у висохле озеро. Тут промайнули мої дитячі роки, тільки тут жив життям безхмарним і безмрійним, і, може, те життя і є найкраще. Я цвів разом з півниками, літав з джмелями, стрибав жабеням через рівчак і падав увечері втомлений на милі неньчині руки. Вона купала мене в шаплику у пахучій, з любистком, воді й несла, вкутавши у великий рушник, до ліжка.

Он з тієї яблуні, тоді ще яблуньки, обірвав геть усі перші яблучка-зеленці, й вітець посмикав мене за вухо, це була перша справедлива сувора наука, а мама дала медяника, щоб не плакав. У оту саджалку стрибало “чортеня”. Я справді думав, що то чортеня, бо воно було геть чорне, ще й наставляло ріжки, я з криком біг до хати, розбудив батька, котрий відпочивав по обіді, й ми пішли до саджалки вдвох. Ховався за батька, а батько враз почав реготітися, потому реготілися ми обоє — “чортеня” виявилося циганчуком, цигани стояли табором за Веригіном, воно купалося й вимазалося в глей.

Дорогою з луків ішли люди з косами та граблями, я відступив за хлів, щоб вони не помітили мене. Мені здавалося, всі вони знають про моє горе, наругу наді мною й сміятимуться з мене. Я зовсім не знав людей, надто отих, що за плугом, З серпом та косою, бо й челядників бачив рідко, не часто приїздив на вакації, я аж мовби трохи бридився ними, бо ж жили коноплями, волами, гноївками і не знали, хто такі Ксенофонт та Спіноза… Вже потім дознаю, що убогіший за багатьох із них, бо кріпка вірою й праведна життям людина ближча до Бога, ніж усі ті, хто протолочив уподовж і впоперек Його вчення, а сам погруз у гріхах. Прості убогі люди навіть не мають часу поміркувати над тим, що таке совість, добро, вони не намагаються вивертами розуму свого обійти істину, вони самі живуть правдою та істиною.

Завантажити матеріал у повному обсязі:

Рейтинг
( Поки що оцінок немає )

Знайшли помилку або неточність? Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.

Додати коментар

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: