Гетьмана поховали в церкві жіночого монастиря.
* * *
Справивши поминки, старшина написала цареві листа, в якому просила дозволу обрати нового гетьмана, листа повіз царю під Дербент Ханенко, але з відповіддю не повернувся, його затримано там до кінця літньої військової кампанії. Донесення в Москву повезли Семен Рубець та Василь Биковський.
Написали також універсал до народу, в якому оповіщали про трагічну подію і веліли всім жити в спокої та покорі владі. Коли справа дійшла до підписування універсалу, першому подали перо Полуботку, й він поклав підпис — “чернігівський полковник”. Старшина просила, аби він підписався “наказний гетьман”. Полуботок відмовився. Серед старшини сталося замішання. Ніхто не знав — справді Полуботок не хоче того звання чи набиває собі ціну. Либонь, справді. Доки він заступав гетьмана, який найдовався в Москві, то була одна.. справа… Але тепер… Це означатиме—ступити крок до справжнього гетьманського уряду. А якщо той уряд не збудеться? А основне: нині такий непевний час. Непевніший ніж будь-коли. Упасти ганчіркою до ніг президента Малоросійської колегії — ганьба на всі віки. Стати супроти — можна втратити життя. Це розуміли всі, а найперше Данило Апостол, так би мовити, другий найбільший пошукувач булави. Прагнув її спрагло, жаско, до болю. В'їдався в неї своїм єдиним оком, аж сльоза викочувалася на щоку. І тут, на раді, були в нього прихильники, готові закричати по першому покиву: “Апостолові булаву! Валечний козак!, Одначе бачили, як одводить погляд Апостол, мовчали. Мовчанка буває грізнішою за гарматні стріли. Похилили старшини голови, думали. Думали водне: доля велить їм змагатися за права та вольносі свого народу, а зробити нині це може тільки одна людина — чернігівський полковник.
Просили його прийняти уряд не галасливо, лестиво, один поперед одного, а стримано, настійливо, переконано. Полковник мовчав. Виважував. Виважував власну долю й долю України. Мабуть, жодну битву не обмислював так. На обличчі — ані риски, з якої б угадати, про що думає. Зосереджений, владний, розсудливий. Якщо брав щось на свої плечі, то вже не скидав з них навіть порошини. Але тут — вантаж особливий.
— Не прагну я цього уряду,— мовив.
— Знаємо, розуміємо,— заговорили старшини.— Але розмисли і уваж: немає нікого іншого, кому можна дати до рук булаву. Істину речемо.
— А відаєте, нащо її даєте? — Нараз підвів голову, намагаючись заглянути кожному в очі.— На яку факцію? Тільки троє чи четверо відвели очі.
— Відаємо. Стоятимемо в підмогу. Сповнимо всі твої веління,
— Вірю, й через це сповняю ваше прохання,— сказав по довгому розмислу.— Тільки ж… Щоб у поміч стояли твердо. Будете стояти в поміч? Інакше… Відаю, не принесе ся булава нині нікому ні шани, ні маєтностей, ні задоволення… А принесе… клопіт великий, а може, й щось гірше.
— Будемо стояти в поміч,— загули старшини. Не було по тому банкету ні великого, ні малого. Мовчки
розійшлися старшини по домівках та по заїжджих дворах, корчмах, де хто став постоєм, понесли в серцях велику тривогу.
Старшина написала в Сенат про свій вибір. Сенат вибір старшини ствердив указом. Від царя звісток не було. Приїхав звідти значковий товариш Дем'яненко, він про ту справу не знав, а оповів, що поміж Тереком і Дербентом, над Сулаком, заклали фортецю, названу Святим Хрестом. Добували ту землю полки Миргородський, Прилуцький і Київський, і лишилося там козаків менше половини, назвав також глухівчан, хто погинув у тих спекотних степах. І стояли плач та лемент по місту, й відспівували у церкві Святого Миколи тих побитих, несли мари порожні, чорним сукном заслані, а на марах вінки барвінкові — за кожного убіенного по вінкові. У церкві читали требник, читали так, немов мертвий лежить тут, на марах, тільки не читали молитви на відпуск гріхів.
Настали жаркі літні дні. В місті панувала притлумленість, яка інколи змінювалась спалахами чи то одчаю, чи то радості. Щось нез'ясненне, невидиме витало над містом, над усіма головами, щось визрівало, чи то в небі, чи то на землі, а що, ми не знали. Одначе по кількох днях надійшли певні відомості про Малоросійську колегію та про те, для яких справ та колегія укладена. Привіз їх срібнянський сотник Антон Троцина, котрий колись був півчим у царівни Софії Олексіївни, вів перший голос, мав вельми компанійську вдачу, товаришував з багатьма можновладними московитами, далі пропив голос і вернувся на Україну. Обережний Скоропадський частенько посилав його в Москву та Пітер, буцім за якимось припасом, насправді ж вивідати, смаленим чи жареним пахне в північних столицях і в який бік повалує дим; дошпетний Троцина сповняв той обов'язок весело та легко й привозив найточніші вісті. Нині він привіз їх з власного ранкору, й були вони вкрай невтішні. Префект колегії генерал Вельямінов уже виїхав на Україну, їде він з повноважними інструкціями царя.
У тих інструкціях найперше указано, що колегію запроваджено для управління судів, і якщо хтось битиме чолом на Генеральний суд, військову канцелярію, на ратушні суди, то одразу брати позов до діла в колегію і самим рішення чинити по своєму регламенту. Далі Петро наказав, щоб включили в розкладку на постій російського війська двори всіх українців — у містах і селах, слободах і хуторах, аж до гетьманського включно, і монастирі також, і збором грошовим та іншим віднині відати назначеним колегією людям, а збір той має йти не на українське військо, увесь, без решти, в царську скарбницю.
Майже одночасно надійшла з Пітера промеморія про ту колегію, писана на Полуботка. “Понєже сього іюля 11 дня по донесенні вашому із Глухова вість учинилася, що сього іюля, З дня, вірний нам підданий гетьман Іван Ілліч Скоропадський волею Божою помер. Наша імператорська величність вказав Малою Росією до обрання другого гетьмана відати і управління нею чинити за законами малоросійського народу, вам, підданому нашому полковнику і генеральній старшині всій, одначе в усіх справах і рішеннях, стосовних Малої Росії, мати зношення й повідомляти повноваженого для охорони народу малоросійського бригадира нашого Вельямінова і як ви сію Нашої імператорської величності грамоту отримаєте, то вам чинити по вищенаписаному указу, і в якому числі грамота отримана буде, про те нам в урядовий Сенат писати, і Нашої імператорської величності бригадиру Вельямінову те саме буде указано.
Писано в Москві, літа 1722, іюля 11 дня. Кавалер граф Головкін, граф Брюс, граф Іван Мусін-Пушкін, барон Петро Шафіров князь Григорій Долгоруков, граф Андрій Матвеєв князь Дмитро Голіцин, обер-секретар Іван Позняков”.
Міцно я вбив у пам'ять ту грамотку, бо переписував аж тричі — в полки, й собі копію вчинив. Переписував її з іншими канцеляристами, бо надіслана була в усі полки.
Кажуть: просіть, і вам воздасться. Я не просив а воздалося: стараннями своїми, акуратністю, звернув я на себе увагу старших канцеляристів і самого управителя канцелярії, й мені давали переписувати набіло важливі папери, а також давали деякі справи до розгляду.
Вістимо всім: менше будеш знати, краще будеш спати, одначе загомоніли всі про ту грамотку, тулили її в одне з оповіддю Троцини м не могли стулити, найперше тулила старшина, й не могла скласти думки, де ж. правда. Тулила ті дві звістки й купка канцеляристів у садку біля одноповерхового будиночка на Дергачівській вулиці. У тому будиночку жив полковник Полуботок, і там часто збиралися ті, хто приїхав з полковником з Чернігова.
Тулив ті половинки докупи й я і не міг стулити. У мене не було ні землі, ні волів, які міг би обікласти податками цар, але щось у мені гірко ображалося на ті штаби, які збирався запровадити приїжджий генерал, щось опиралося. Я не все розумів і просив Господа, аби очистив мою душу і осінив мене, послав розуміння того, що відбувалося. Й просив не полишати наш край. Він розіп'явся на хресті за всіх, а найперше за нас, покірних йому християн козацького краю, згорьованого й змученого. Бо ж чим ми гірші за інші народи, думав, чому маємо увесь вік коритися комусь і виконувати веління чужих державців? Чому це чужий чобіт має заносити в нашу хату свій бруд? Ми всі народжені рівними перед Ним, і маємо жити, як рівні.